46: У пастці підвалу
— Я спущусь сама, — сказала я, тримаючи ліхтарик і рішучість, як на уроках кулінарії: головне — не панікувати й не підгоріти.
— Це погана ідея, — буркнув Глущенко. — У фільмах саме після таких слів герої зникають або зустрічають маніяка в фартусі.
— Тут лише комори і старий морозильник. Ніяких маніяків. Сподіваюсь.
Підвал кав’ярні був місцем легенд. Тітка Люся стверджувала, що там "мережа енергетичних точок". Руслан казав, що там живе його страх темряви. А Сметанко взагалі туди не ходив — що вже викликало підозру.
Я відкрила двері. Спустилась.
Світло блимало, як нерви баристи в годину пік. І було… надто тихо.
— Гаразд, де ти, маленький доказе… — і тут клац.
Світло згасло.
Двері за мною захлопнулись.
— СЕРЙОЗНО?! — прокричала я у порожнечу.
— Це ж класика! Замкнута в підвалі з темрявою, таємницями і, сподіваюсь, без пацюків.
Я присіла біля морозилки. І тоді побачила… ящик. Маленький, залізний, із гравіюванням “ПК”.
— Павло Кондратюк? Павло Кекс? Павло — катастрофа?
Відкрила. Всередині — фото, записка, флешка.
А на фото — Павло… і та сама жінка з тату, з попереднього знімку. Вони тримали щось — наче карту? Або план?
Я встигла тільки подумати “ну от, нарешті” — як позаду почувся шурхіт.
— Хто тут?
Тиша.
І тоді хтось сказав:
— Ти не мала це бачити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!