27: Очі за вікном
Вікна нашої кав’ярні зазвичай були джерелом натхнення: сонце світить, люди йдуть, кіт на підвіконні виглядає філософським. Але цього разу вікно стало джерелом… страху.
— Подивіться, — сказав Глущенко, вказуючи на екран ноутбука.
На відео з камери зовнішнього спостереження видно, як пізно ввечері, за день до відкриття, хтось підходить до кав’ярні. Силует у темному плащі. Капелюх. І, найстрашніше — він довго стоїть біля вікна, спостерігає. І лише потім повільно зникає у темряві.
— Це… не Павло? — спитала я.
— Ні. Павло приходив зранку. Це — інший час. І, скоріш за все — інша людина.
— Чому він... або вона... просто стоїть?
— Може, щось виношував. Або перевіряв, чи ще хтось усередині. Або… шукав момент.
— Щоб залишити… щось?
— Або забрати.
Зойка витріщилась на екран.
— Цей силует… дуже схожий на того, кого бачила Клавдія Петрівна. Жінка. Темний одяг. А ще... вона тримала щось у руці.
— І що саме?
— Схоже на... коробку. Маленьку. Як на тістечко. Або... флешку?
Сметанко у цей момент сидів на підвіконні й пильно дивився у вікно. Туди, де стояла та постать на відео. Його очі блищали. Він щось знав.
— Якщо вона повернеться? — запитала я.
— Ми будемо готові, — відповів Глущенко. — Але наступний кекс — відкриватиму я.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!