Кекс на згадку про вбивство

Зойка не часто була серйозною. Її природний стан — це дотепність, блиск у очах і фрази типу “Ну що, горимо, чи ще трошки потерпимо?”. Але цього разу вона була іншою.

— Можна я просто розповім усе, як було? Без вставок, сміху і драми?

— Ну, — я сіла навпроти з чашкою меланжу, — спробуй. Але якщо буде надто спокійно, я вставлю саундтрек.

Вона посміхнулась. І почала.

— У ту ніч перед відкриттям я залишилась у кав’ярні сама. Ти поїхала, тітка Люся пішла “придушити енергію підвалу”, а я залишилась прибирати. Десь близько десятої вечора… Павло повернувся.

— Повернувся?

— Так. Він сказав, що забув “останнє слово”. Я подумала — чергова метафора. Але він був… інакшим. Не зухвалим. Нервовим.

— І що він робив?

— Пішов у підсобку. Сказав, що це “ключова точка”. Що тут усе почалось. Я не питала. Але потім… він сказав:

“Я мушу залишити це тут. Якщо вони мене знайдуть — ти знаєш, де шукати.”

— “Вони”?

— Я не знала, хто “вони”. І не питала. Бо він виглядав… реально наляканим.

— А далі?

— Він залишив щось у шафці. Я не бачила що. Потім дістав кекс, поклав на стіл. І пішов. Але перед виходом подивився на мене так, ніби хотів щось сказати. Але не зміг. І пішов.

Я мовчала. Зойка стишила голос.

— Я не думала, що він... ну, що наступного дня його знайдуть… таким. Якби я знала…

— Ніхто не знав, — прошепотіла я.

— Але я відчувала. Що це — не просто кекс. І не просто Павло. Він щось знав. І, схоже… хтось знав, що він щось знав.

— І цей хтось — досі тут.

Зойка кивнула.

А Сметанко в цей момент раптом вистрибнув із коробки — і приніс… сережку.