Кекс на згадку про вбивство

На наступний ранок кав’ярня перетворилася на центр оперативного божевілля.

Зойка приклеїла на стіну великий аркуш — «ДУМКИ ТА ПІДОЗРИ».

— Ми зробимо свою власну дошку. Як у фільмах. Тільки з більше блискітками. І менше здорового глузду.

— А ще з кондитерською тематикою, — додала я. — Нехай нитки будуть із пакувальної стрічки від коробок із кексами.

Тітка Люся принесла магніти у формі печива.

Руслан — роздрукував фото всіх підозрюваних і внизу підписав: “Можуть бути солодкими — але не на смак”.

На дошці були:

Зойка. Мотив: знає більше, ніж каже. Часом дуже “удобно мовчить”.

Тоня. Зникла. І це вже не жарт.

Ігор. Привид кави. Повернувся зі старими образами.

Мадам з Парижа. Має більше шарів, ніж наполеон.

Борис. Дуже спокійний. Надто. Його флешка — ще не прочитана.

Глущенко. Має доступ до всього. Але й до серця моєї кави.

Тітка Люся. Має арсенал ефірних олій і таємниць. Деякі її "видіння" — надто точні.

Славік. Все знає. Але не скаже без мафіна.

— Яка версія веде? — запитала я.

— Що Павло живий. Але грає у власну гру, — відповіла Зойка. — І ми всі — фішки на його торті.

Я глянула на центр дошки. Там було написано червоним:

“ХТО ВИГРАЄ: ТІ, ХТО ПРАВДУ ПРИПРАВИВ, ЧИ ТІ, ХТО ЇЇ З’ЇСТЬ?”

А внизу — наклеєне фото Павла. Усмішка на ньому була така, ніби він уже знав, чим усе закінчиться.