Кекс на згадку про вбивство

Капітан Глущенко сидів за нашим столиком для клієнтів “тільки на виніс”, що тепер служив штабом розслідування. Перед ним лежав блокнот, а поруч — порожня чашка, котру Сметанко вже двічі намагався забрати як трофей.

— Добре, — сказав капітан, — давайте підсумуємо. Маємо сім підозрюваних.

Я, Зойка і тітка Люся (із серйозністю професійного детектива і гілочкою м’яти за вухом) схилились над блокнотом.

Тоня — офіціантка, яка чула загрозу і має дар драматизації рівня “Оскар”.

Борис — адвокат, що знав про “щось важливе”, але тримає таємниці, як лимон у лимонаді.

Галина Шаповал — ревнива кондитерка, у якої мотив, лак і кулінарна помста.

Женя Гончар — “друг” Павла, який надто швидко з’явився і надто багато питав.

Людина в капелюсі — загадкова жінка, що зникла так само швидко, як з’явилась.

Руслан-блогер — має відео, яке чомусь “загубилось у морквяній папці”.

Хтось інший, кого ми ще не бачимо. Тінь у кадрі. Людина за кулісами.

— У кожного — мотив. У декого — нерви. І в декого — кекси з натяками, — підсумував капітан. — А докази… розмазані, як глазур на спекоті.

— І що тепер? — спитала я. — Допитувати по черзі?

— Так. Але спочатку — треба знайти ключ до головного сейфу. Той, що ви загубили.

— Він десь є! — запевнила я. — Просто... можливо, його з’їв Сметанко.

У цей момент кіт якраз чхнув — точно в бік Зойки.

— Або це знак, — прошепотала тітка Люся. — Можливо, він знає більше, ніж ми думаємо.

— Ви про кота?

— Я завжди про кота.

Капітан подивився на нас, трохи втомлено, трохи з цікавістю.

— Добре. Завтра зранку — допити. А поки — тримайте всіх близько. І нікому не довіряйте. Навіть тим, хто приносить десерти.

Я глянула на свій недоїдений кекс і задумалась.

Бо іноді — найсолодша річ у кімнаті може мати гірке серце.