Кекс на згадку про вбивство

Я давно підозрювала, що кекси — підступні істоти. Варто лише на мить відволіктись, і вони або згорять, або образяться та здуються. Цього разу — згоріли. Причому не просто згоріли, а перетворились на чорні вуглинки, схожі на почуття після невдалого побачення.

— Це знак, — сказала тітка Люся, з’явившись на кухні, як гриб після дощу, з пачкою солі в одній руці й серветкою з візерунком піраміди в іншій. — Нічого відкривати не можна. Особливо кав’ярні. У ретроградному меркурії це клятий гріх.

Я не встигла відповісти, бо в кухню увійшов Сметанко — мій кіт, який давно вів подвійне життя: вдень — домашній філософ, вночі — шпигун невідомого уряду. Він сів біля плити, скосив око на вуглинки й демонстративно зітхнув.

— І ти туди ж? — спитала я. — Що не так із кексами?

Вони були потрібні для святкового відкриття кав’ярні “КавКекс”, яку ми з подругою Зойкою відкривали завтра. Точніше, вже сьогодні. Тобто через сім годин. І в мене було... п’ять згорілих кексів, одна панічна тітка, мовчазний кіт і розбита мікрохвильовка.

І я ще думала, що гірше не буде.

Зойка зателефонувала рівно в ту мить, коли я хотіла кинутись з ложкою в борошно.

— Ти чула? — прошепотіла вона.

— Що? Що всі зірки проти нашого бізнесу? Що мікрохвильовка — агент СБУ?

— Павло приїхав. Він тут. На відкриття.

Я завмерла. Павло. Людина-кекс. І головна причина, чому я покинула кар’єру в ресторанному бізнесі. І чомусь, коли я почула його ім’я, мені вперше за весь ранок стало по-справжньому холодно.

Навіть кекси зітхнули.