5.2
– Не зволікайте, пані Чарра, – почула Міка свої власні слова і з жахом виявила в них ліниві інтонації губернатора. – Вдарте мене. Потім я відведу вас до міського розшуку. Думаєте, не зможу? Він на протилежному боці майдану. Якщо доведеться, волоком затягну. Напишу заяву. Довго писатиму – ми, хвойди, грамоти ж не знаємо. А ви тим часом проведете годину чи дві у в’язниці. Там буде різноманітна публіка – аферистки, злодійки, вбивці… Обміняєтесь досвідом. Звичайно, пан Керрейт витягне вас, як тільки дізнається про ваше тяжке становище. Але коли це станеться, невідомо. Бийте, ну ж бо! Готова закластися, у нишпорок ви теж сидите в печінках. Я охоче дам їм привід відплатити тою ж монетою. Впевнена, вони – люди зайняті, і поки повідомлять Нел… губернатора, настане вечір. Бал мине без вас, зіркою сезону стане якась… Повія, правильно? Ви ж так називаєте тих, хто вам не подобається? А завтра в Шазілірі з’являться нові чутки, і скандальність мого призначення померкне поряд із історією вашої ганьби.
Елегантна дама пихкала, як потривожений їжак, і мало не гарчала, проте її рука впала вниз і безвольно повисла. Міка вирішила, що припущення щодо розшуку потрапило в ціль. Серіп Мавк не терпів би ні «тикання», ні образ, але й не пішов би проти Даріана через таку дрібницю. А якщо привід досить вагомий?
Напад на державного службовця – гарна причина познайомити ейрону із законом. Красуня мала всі шанси ненадовго побачити небо в клітинку.
– Згною! – виплюнула Блекка. – Закопаю! Посаджу! – вона вимовляла грубі слова, навряд чи розуміючи їхнє значення. – Зарию!
– То ви й на сільському господарстві знаєтеся? – Міка не впізнавала свій тон. – Дуже похвально. Головне – дихати не забувайте. Вдих, видих… І не лусніть, гаразд? Майстерню тільки-но прибрали, негарно вийде.
– Тобі не жити! – Ейрона, важко хапаючи повітря, шпурнула вибрані малюнки на підлогу, і вони лягли віялом як своєрідна колекція потворності. – Ти… Ти…
– А смак у вас дивний. Похмурі відтінки, моторошні фасони… Може, здоров’я підводить? Ой! Похоронний саван? Невже все аж так погано? Сподіваюся, боги будуть милосердними до вашої душі.
– Як ти смієш, гнила ти погань?!
– Мені від вас нічого не треба. Зовсім нічого. В мене нема причин лестити чи мовчати. Тому смію. І, зауважте, утримуюся від образ. А знаєте, чому? Якщо ви зірветесь, ми вирушимо до будівлі навпроти. Ну то як, ходімо?
– Ріан дізнається про це! Ти божевільна, коли йдеш проти Нелюда!
Міка байдуже знизала плечима.
– Називайте його як хочете, – вона постаралася повірити своїм же словам. – До губернатора ставляться по-різному, так. Чи знали ви, що він ніколи в житті не порушував закон? Впевнені, що він зрадить свої принципи заради вас?
– Тобі не жити! – знову вигукнула Блекка. – Ти пошкодуєш, що не оніміла в дитинстві!
«Якщо я захочу, ти забудеш про моє існування. Але мені цього не хочеться. Тут свідки, до того ж… Просто пам’ятай: тебе теж можна поставити на місце! Пам’ятай!» – Міка незворушно повернулася до ейрони спиною і почала розглядати малюнки, вибрані знатною дамою.
– Ненавиджу! Ти!.. Ти!.. Бридка!.. Брудна!.. Підла!.. Стерво!
– Я б порадила взяти саван. Скромно, просторо, на виріст знову-таки. Як уявляю вас у ньому, розчулююся до сліз.
– Ти хочеш сказати, що моє місце в труні?
– І в думках не було. Хоча ідея, треба визнати, цікава. Не думала, що у вищому товаристві знають такі вислови…
– Ти мене в труну посилаєш?!
Міка обернулася:
– Ні! Я тільки…
Але Блекка вже вилетіла на вулицю, ледве не притиснувши дверима край сукні, що волочилася по землі. Дзенькнув потривожений дзвіночок, за вікном промайнув вихор світлого волосся, за мить візник ейрони хльоснув коней, і її карета рвонула з місця.
– Сукню забула, – скривився кравець. – Жареє, відправ когось із доставкою, а то ще повернеться!
– Кур’єр Біттак скоро прийде.
– Скажи, щоб ніс коробку акуратніше, бо ця змія його живцем зжере і не вдавиться. Гей, а ви куди, пані доглядачко?!
– На роботу. – Міка зупинилася біля порога. – До побачення.
– А уніформа?
– На жаль, схвалені магістратом речі мені не пасують.
Майстер засміявся – як не дивно, щиро.
– Ви справді «та сама». Жареє! Забудь про доставку! Неси отой наш костюм!
– Тату, ти певен? Пані доглядачка тепер ще більше моя героїня, але… Чи не занадто це навіть для неї?
– Неси!
У сусідньому приміщенні щось упало, почулася приглушена лайка та шелест пакувального паперу.
– Якраз ваш розмір, – зауважив кравець, окинувши Міку пильним поглядом. – Щоправда, він трохи застарів… Все-таки років десять пролежав. Та не хвилюйтеся. Ніхто цього не помітить, повірте на слово.
– Таке враження, що йдеться про вбрання блазня, – пробурмотіла вона.
– Вас обговорюватимуть, це точно, – погодився майстер. – Але нікому не буде смішно.
– Чому ж тоді поважні ейрони не спокусилися на ваш скарб?
– Жодна ейрона не наважиться виступити проти громадської думки.
– Тобто мені нічия думка вже не зашкодить, – невесело підсумувала Міка. – Чудово.
– Вам втрачати нічого. Думаєте, якщо архів – забуте богами місце, нікому немає до нього діла? Помиляєтесь! Ним не цікавилися доти, доки ви не стали доглядачкою. Нехай ця посада і незначна, та ви – як більмо на оці! Пані Міловіко, зрозумієте ж нарешті: ви – перша жінка в нашому місті, яка очолила державну установу. Знаєте, що це означає?
– Якщо я витримаю, то й у Жареї буде шанс якось отримати майстерню, – повільно промовила Міка. – І в когось іще… Гаразд, переконали. Показуйте костюм. Ваша дочка його собі шила, так? Не шкода віддавати?
– Для доброї мети – не шкода, – запевнив кравець. – Інший пошиє. До того ж вона в цей уже все одно не влізе. Не страшно?
– Бути в центрі уваги?
– Бути першопроходицею.
«Ще й як страшно! Озлоблені ейрони, міська «проблема», Марід, що раптом став підлеглим, Нелюд у ролі партнера, незрозумілі «Лілії», люди, для яких я – приклад, «випалювачі»… Всього й не злічити», – але вголос Міка сказала:
– Я впораюся. Навіть якщо мені доведеться вдягнути вбрання блазня чи саван – впораюся.
***
– Добрий день. Мене звуть Міловіка Дзвінка. На моє ім’я має бути виписана перепустка до архіву шазілірського розшуку. Будь ласка, перевірте.
Молодий веснянкуватий службовець у приймальні міської варти не поспішав виконувати прохання. Його темні виразні очі ледь не вилізли на широкий лоб ще тої миті, коли Міка опинилася в полі зору, і відтоді він витріщався на неї не менше п’яти хвилин.
– Перепустка. В архів, – нагадала вона. – Дзвінка.
Жодної реакції, хіба що із застиглого в руці пера зірвалася чорнильна крапля і розповзлася прямо посеред якогось рапорту.
– Міловіка Дзвінка, нова доглядачка архіву. Пан Мавк залишив для мене перепустку? – Міка спробувала повернути отетерілого служаку до тями згадкою імені його начальника. – Серіп Мавк! Перепустка! Дзвінка!
Начебто подіяло. Нишпорка сфокусував погляд на столі, пом’янув чорнильну пляму недобрим словом, трохи посмикався, хапаючись одразу за кілька справ, та врешті зазирнув у картотеку і витяг звідти клаптик нерівно відірваного зеленого паперу.
– Тримай… те.
На довгоочікуваному аркушику красувався великий напис: «Міловіка» і довгий підпис, прикрашений завитками.
– Ліворуч, униз сходами, правий коридор, праві сходи, прямо і…
«Або вийдіть назовні і зайдіть з іншого боку», – подумки доповнила рекомендації Міка.
Вона ніколи не навідувалась до розшуку, але міський архів зберігав плани всіх будівель Старого міста, а тому розібратися, що й до чого, було не складно.
До записів її пустили без зайвих запитань. Насуплений черговий навіть на перепустку не глянув – пробурмотів собі під кривий ніс: «А, та сама» і з натугою відімкнув масивні дубові двері, оббиті залізними пластинками.
Засвітив лампу худими тремтячими пальцями. Табуреточку приніс, зачіпаючи нею всі гострі кути. І стояв над душею, поки «пані доглядачка» вибирала папки.
Вона знала, що шукати. Десять дат – її дат. Дні, які могли б стати забороненими, але їх вважали звичайними.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!