Шазілір. Заборонений день

***

Даріан попросив про відвертість. Його цікавило багато що: спільники, «Мрія», інші кораблі… А особливо – прокляті.

Точніше, одна з них.

Старий ввічливість оцінив.

– Запитуйте, чого там, – голос погано йому корився. – Мені більше нема чого приховувати. Знаю, ваші думки займає чаклунка… Ха-ха, ось іронія долі! Вона надто людяна для обдарованої, але їй ніколи не вдасться придушити свою сутність. Забудьте її! Вам не порозумітися. Адже ви боїтеся прокляту сильніше, ніж вона – Нелюда!

– Нехай так. Але я не боюся Мишку, а їй не страшний Ріан.

Знущальний регіт Гаріала перейшов у сиплий кашель.

– Людина вашого рівня не може бути аж настільки наївною, – прохрипів Рект. – Чаклунку чекає вогонь, вас – заздалегідь програна боротьба з Жовтою радою. Не лицемірте хоч перед собою. Дайте їй спокій. Не заради неї – заради себе.

І все-таки він розговорився. Зачепив минуле, поскаржився на марного онука, згадав про загальні для всіх проклятих здібності…

– Чому ви дозволили мені піти? – задихаючись, спитав наостанок. – За належного везіння… ха-ха… я протягну ще роки.

Даріан подивився йому в очі й, не витримавши пильного погляду, відвернувся. Підняв сумку, витяг із неї лампу, поставив на худі груди чаклуна.

– Впізнаєте?

– Як?..

– Її не було в сейфі. Ми всі помилилися. Капітан «Червоної лілії» зберігав цінні речі як скупа стара – під матрацом.

– І?..

– Вам вирішувати. Ця лампа ледве тліє. Погасіть її або зробіть яскравою востаннє.

– Не шкодуватимете?..

– Я знаю, що ви оберете.

– Навряд чи. Ніколи не хотів опинитися в ролі жертви.

Даріан перемістив лампу на низеньку скриню, що стояла перед ліжком Гаріала.

– Повірте, ваш вибір очевидний. Чи ви зможете провести залишок свого життя із заплющеними очима?

– Будь-який матрос викине її без питань

– Будь-який зі шхуни торгового дому – можливо. Проте… Хіба ви відчуваєте хитавицю? Це не корабель, а звичайний склад у порту, яких тисячі. Вас годуватимуть і переодягатимуть, але лампа залишиться там. А все інше вирішуйте самі.

– Баміал…

– Щиро вірить, що відправив вас набиратися сил у південні краї. Пізніше отримає кілька оптимістичних листів і сумну звістку. Вік, що вдієш… Здивовані? Даремно. Секрет простий: новий капітан «Червоної лілії» не настільки відданий Ректам, як прагнув показати на співбесіді. Прощавайте.

Біля порога Даріан забарився.

– Думаєте, це надто жорстоко? – запитав, обернувшись на мить. – Я вважаю – справедливо. Якщо вам цікаво, чаклунка нічого не знає.

– І не дізнається?

– Ніколи.

– Хіба в неї немає жаги помсти?

– Є. Але я не дозволю їй бруднити руки.

Безкровні губи Гаріала розтяглися в посмішці.

– Прикро, що ви не народилися обдарованим, – прохрипів він. Потім широко розплющив очі, і вогник лампи запалав яскравіше. – До речі, мені ж треба сказати останні слова… Бережіть їх. Щоб потім не шкодувати, бережіть, доки вистачить сил. Це не допоможе, але згодом страждати буде легше.

Даріан зачинив двері.

– Зайдете до нього за годину, – наказав одному зі своїх людей.

І вирушив на причал.

***

З настанням темряви відчутно потеплішало.

Вітер розігнав хмари, і ніщо не заважало повному місяцю купатися в калюжах, що залишилися після негоди, поблискувати в краплях дощу на листі бузку, заглядати у вікна. Зірки глузливо підморгували, ніби хизуючись чистим сяйвом. Стрекотали цикади, дерли горлянки жаби, у невідомих далях виводив трелі соловей. Цей вечір нічим не відрізнявся від інших весняних вечорів – був таким же яскравим, наповненим свіжістю, обіцяв погожий день.

Міка походжала навколо особняка губернатора, сподіваючись вивітрити з голови зайві думки. Її речі, акуратно зібрані й запаковані, стояли посеред кімнати, що служила їй прихистком майже два тижні. Розслідування закінчилось. Більше нема причин тут затримуватися. Нове житло знайшлося з допомогою Рітти, вранці прибуде візник… І все. Кавунова вулиця залишиться в минулому разом із десятком інших місць, які Міка помилково вважала домівкою.

За воротами почулися голоси – охоронці бажали доброї ночі Даріану, що сьогодні спізнився до вечері. Скрипнули засуви, брязнув ланцюг, повернувся ключ у навісному замку…

Міка зупинилася біля ґанку, чекаючи господаря садиби.

– Це правда? – запитала досить різко.

Керрейт спіткнувся на рівному місці.

– Як ти дізналася?

– Він сам розповів! Старий, немічний, хватка не та, пам’ять підводить… І що з того? У нього є досвід і знання! А ті жевжики, що націлилися на розшук… Боги, та з ними ж розмовляти неможливо! Одне безкінечне самовдоволення, егоїзм лізе через край, уваги до співрозмовника жодної! Вони гірші за Райла! Чому б не підвищити когось зі звичайних нишпорок? Таж ні, традиції понад усе!

– Ми говоримо про…

– Про Мавка, звичайно! Він скрізь скаржиться, що його женуть у відставку!

– А-а-а. – Губернатор помітно повеселів. – Дурниці. З ним це щовесни. Загострення ревматизму чи щось таке. Потеплішає, і все повернеться до норми. А хто мітить на його місце? Молодий Лоттар? Ото дурень! Від маминої спідниці – навздогін за вбивцями!

Він засміявся, але Міка не підтримала жартівливого настрою.

– До речі, щодо вбивць… Мої наглядачі вже повідомили, що я бачилася з Гаріалом Ректом у лікарні?

– Ні.

– Не спитаєш, чому? – Міка вперше свідомо звернулася до Даріана на «ти».

– До тебе дійшло, що ти здатна не тільки зникати з пам’яті, але й наказувати будь-що, – спокійно відповів він. – До мене теж.

– Це лякає?

– Дуже.

– Я не поїду з міста.

– Знаю.

Порив вітру обтрусив мокру гілку липи, що росла біля сходів, і Міка, здригнувшись, вийшла на відкритий простір.

– Рект запевняв, вони нічого не відчували, – сказала безбарвним тоном. – Просто згасали, як полум’я свічки… Я не вірю йому.

– Я теж, – схилив голову Даріан. – Безнадійність страшніша за фізичний біль.

– Це про мене?

– Про Айрета. Дякую за правду. Хоча, маю зізнатись, я розраховував на довгу докладну розповідь, а не на три рядки тексту.

«Ваш брат послизнувся і розбив голову. Він вирішив, що його штовхнула я, і вимагав відправити мене на шибеницю. Ви погодились. Він зрадів, поспішив до вас, знову впав і, гадаю, помер. Я втекла», – згадалася Міці її власна записка.

Того дня Міка планувала багато всякого…

І не збиралася залишатися в Шазілірі.

– Спасибі за Аріалу, – подякувала у відповідь. – Нехай живе так, як їй подобається. Мені все одно.

– Неправда.

– Можливо. Але я хочу, щоб мені було байдуже. Хіба це погано?

Місяць сховався за хмари, що набігли з-за обрію. Сяйво зірок померкло, стало темно, повіяло холодом. Міка щільніше закуталася в сіру шаль, яка робила її майже невидимою, а Керрейт, навпаки, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

– Навіщо ти чекала мене? – запитав зрештою.

«Щоб попрощатися», – напрошувалася відповідь.

Але завтра вони побачаться у магістраті: двоє чужих людей із загальною метою та протилежними страхами.

– Лейк забрав Шаллію. Вона залишила мені лист.

– І мені.

– Про продавця зелені і троянди?

– Про тебе.

Знов незграбна пауза. Міка спіймала себе на тому, що раніше спілкуватися було набагато комфортніше. Що змінилося? Нелюд залишився Нелюдом, чаклунка – чаклункою. Вони не дізналися одне про одного нічого нового. Хіба що її сили виявилися серйознішими, ніж горезвісне «забудь мене», а в нього знайшлося серце.

– Радила зробити мене економкою? Ні, дякую.

– Наказувала не відпускати тебе.

– Таке враження, що ми говоримо про різних Шаллій, – невесело посміхнулася Міка. – Мою, наприклад, перш за все турбує репутація пана Даріана та його гарний настрій. А поряд із проклятою неможливо ні те, ні інше.

Магістратський годинник пробив північ. Тужливо завив сусідський собака, переляканий нічний птах прошелестів крилами зовсім поруч. Вуличні ліхтарі ліниво блимали вдалині, краєчок місяця виглянув з-за хмари і відбився у темних вікнах. Примарне світло впало на груди Керрейта, висвітлило білу стрічку наближеного до двору чиновника.

Міка завмерла, не зводячи з нього очей.

– Я залишаюся, – оголосила зненацька. – Нічого ще не скінчилося!

– Що? – Губернатор відверто здивувався. – А ти збиралася йти?

Сміх пролунав весело і безтурботно, наче подій минулих днів і не відбулося.

– Ось воно! – Міку переповнював тріумф. – Закон про власність! Ні розшук, ні «випалювачі» не мають права заходити без дозволу у володіння чиновників, призначених королем! Знаєш, що це означає?

– У моєї чаклунки з’явилося безпечне місце?

– Так! – Вона мало не танцювала від захоплення. – Ми знищимо Жовту раду! Зборище хабарників та фанатиків зникне тут, у Шазілірі! Це наше місто, Ріане! – Її обличчя світилося азартом. – У ньому найдеться місце всім! Тобі, мені, невихованим дівчаткам і хлопчику, що зцілює тварин!

– Тобто справа у боротьбі? – промовив Даріан із легким смутком. – Не в… Не в нас?

– Я більше не називаю тебе Нелюдом, – тихо зізналася Міка. – І не назву, навіть якщо розсерджуся так, що захочу вбити. А ти дивишся мені в очі без страху. Це щось-таки означає… І, можливо, у «нас» справді є шанс на майбутнє. Як гадаєш?

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Будь ласка, донатьте ЗСУ і волонтерам.

І, будь ласка, завжди пам'ятайте про те, що #RussiaIsATerroristState