Шазілір. Заборонений день

***

На нижньому підвальному поверсі архіву зберігалися документи, що не мали історичної цінності: давні штрафи, скарги, розрахунки й облікові картки, кошториси, копії всіляких розпоряджень та інша макулатура, яку, згідно із законами Келіварії, треба було берегти не менше ста років.

Коли навесні частину підвалу затопило, багато паперів були непоправно зіпсовані. Решту довелося сушити по аркушику, потім сортувати, шукати їм місце на верхньому підвальному поверсі… Міка вважала цю роботу безглуздою, проте не настільки обтяжливою, щоб сперечатися через неї.

Упорядковуючи те, що залишилося від колись переповнених полиць, вона звернула увагу на безліч цікавих скарг, написаних пів століття тому.

Якась ейрона звинувачувала матросів зі шхуни «Синя лілія» у крадіжці своєї улюбленої болонки. Навіть свідок був: сусід бачив, як того фатального дня біля її будинку вешталися двоє неголених мужланів у характерному одязі.

Колишній військовий вимагав знайти винних у викраденні його одноокого папуги – птаха для Шазіліра рідкісного, особливо зважаючи на його неабиякий словниковий запас лайки.

Місцевий ейрон заявив про зникнення лисої кішки – цінної дивини, привезеної з Ківіра.

Таксидерміст теж зробив внесок у загальне безумство – у нього зникли удав, заморська співоча пташка і пудель, причому в нетоварному, так би мовити, вигляді, тобто живцем. Пташка, щоправда, знайшлася – вона літала над злощасною «Синьою лілією», доки не полинула в невідомість.

Ручний яструб, рись із бродячого цирку, безліч котів і собак… Створювалося враження, що в місті більше нічого не відбувалося.

Пізніші скарги вказували на конкретних людей – знову-таки моряків із тієї самої шхуни. Тодішній губернатор навіть видав капітанові попередження щодо поведінки його людей. Мовляв, усім зрозуміло, що на суші матроси пиячать з ранку до ночі, але будьте ласкаві наглядати за ними, а то вас чекають штрафи.

Історія досягла апогею, коли в когось із довколишніх сіл зникла вівця. Шукати її прийшли всією вулицею і, між іншим, знайшли – як і очікувалось, у трюмі «Синьої лілії».

Гаріал Рект, власник корабля, прилюдно розкаявся, вибачився за неналежну поведінку моряків, повернув тварину і не поскупився на компенсацію.

Проблему зам’яли, проте репутація шхуни постраждала непоправно. «Синя лілія» все рідше з’являлася біля берегів Шазіліра, а за пів року про неї взагалі забули. Скарги також припинилися.

Міка розповіла про свою знахідку доглядачеві. Вони разом посміялися зі справ минулих років, перейшли до інших паперів…

І знову майнула згадка про «Синю лілію»!

У списку дітей, що зникли двадцять років тому, біля двох імен стояли позначки «ймовірно, втік із дому на шхуні Гаріала Ректа». Ще були листи – понад десяток листів, які не знайшли одержувача і повернулися відправнику. Пані Вініка Лорта передала їх до міського розшуку разом із заявою про те, що її дочка вийшла заміж за помічника капітана «Білої лілії» і відтоді від неї не було жодної звістки. Нишпорки не приділили цій пригоді багато уваги, проте шановного Гаріала, власника вищевказаного судна, все ж таки допитали.

«Бідолаха! Скандали його наче переслідують», – подумала Міка, та й забула про ті події.

У неї тоді була зовсім інша теорія щодо шазілірської «проблеми», заснована на багатій історії міста і неприйнятті чаклунства ківірською владою.

Трохи пізніше Марід залишився ночувати в архіві, бо не на жарт посварився з дружиною, яка витратила величезні гроші на заморські прянощі.

– От нащо їй незрозумілі трави?! Наче своїх мало! Таж ні, екзотику подавай! А цей покидьок Рект зазивайлам добре платить, на кожному перехресті верещать про новий товар! – злився охоронець.

Звертався він до напарника, але Міка, як завжди, затрималася допізна і теж його почула.

– Рект? Гаріал Рект? – Не вірилося, що такі збіги можливі. – Справді?

– Так ні, який ще Гаріал?! Той давно вирушив до предків. Відомий пройдисвіт був, але тримався в межах пристойності. Нікому смердюче зілля під ніс не пхав! А онук його, Баміал Рект, зовсім совість втратив! Стару крамничку зніс і звів на її місці чи не палац. Торговий дім, ось як він називає це неподобство! Хіба ти не чула? «Лілії». Там оздоблення краще, ніж у магістраті. Продавці всі як один писані красені – жодна жінка мимо не пройде, обов’язково зверне увагу. А вони як на когось оком накинули, просто так не відпустять! Мою Рітту не знаєш? Мідь знайде – радіє, мов трапився золотий. І теж спіймалась! Ішла по килими, а повернулася з оберемком сіна! – пояснив Марід.

Про «Лілії» Міка чула, хоча ніколи там не бувала. За останні п’ять років вона жодного разу не покидала меж центрального і торгового кварталів, тоді як новомодна споруда Баміала Ректа розмістилась у так званій «розважальній» частині міста.

– Краще обходь те місце десятою дорогою, бо харчуватимешся одними настоями, – зареготав охоронець.

– Я ніколи не задивляюся на те, що мені не по кишені, – відповідь прозвучала досить різко.

Потрапити додому вчасно знову не вдалося. Захотілося дещо перевірити. Переглянути журнали реєстрації з порту і дізнатися, чи досі на плаву «Синя лілія».

Міка розуміла: навіть якщо підозріла шхуна іноді заходить до Шазіліра, це нічого не означає, але… Ідея, що зародилася, вимагала або підтвердження, або спростування.

Портові записи минулих років принесли сильне розчарування. Баміалу належала «Чорна лілія». Вона справді кидала якір біля міського причалу, але іноді між її візитами минали місяці. Щоправда, дати збігались… Одинадцять дат. Усього одинадцять. Ні, було безглуздо і необачно сподіватися, що все так просто!

За кілька днів Міка не витримала і вирішила особисто поглянути на торговий дім.

– А чому в тих прянощів такий незвичайний запах? Може, вони поцвіли? – запитала тоном примхливої клієнтки.

Миловидний юнак, що сяяв фальшивою усмішкою у відповідь на всі попередні розпитування, сплеснув руками.

– Пані, це ж прянощі! У них особливий запах. Повірте, у Шазілірі ви не знайдете свіжішої продукції!

– Справді? Сумнівне твердження. «Чорна лілія» не з’являлася вже три місяці. Хочете сказати, ті крихітні грибочки пролежали так довго і все одно придатні до вживання? – Міка розуміла, що їй тут не раді, але й далі наполягала на своєму.

– «Чорна лілія»? Пані, хіба величезному підприємству на кшталт нашого достатньо одного корабля? «Чорна лілія» займається найекзотичнішими приправами і може подорожувати роками! А ось «Червона лілія» і «Золота лілія» щомісяця радують містян свіжозібраними заморськими прянощами, які додадуть вишуканого і неповторного смаку найпростішій страві! – Продавець щосили зображав повагу, проте його погляд видавав справжнє ставлення.

Заради пристойності довелося купити жменю крихітного перцю і пучок чогось, на вигляд як звичайний кріп. Юнак знову набув здатності усміхатися і навіть провів проблемну клієнтку до виходу.

– Дякую за покупку! Заходьте ще! – викрикнув завчену фразу.

– Обов’язково зайду! У вас пристойний вибір і гарне обслуговування.

Міка думала, що продавцю буде приємно почути щось таке, проте він аж змінився на обличчі й поспішив зникнути за стелажами, поки вона не зупинилась і не повернулася до запитань.

«Червона лілія» та «Золота лілія»… У портових журналах назви цих суден траплялися частіше, і ситуація з ними насторожувала.

«Червона лілія» належала Арлані Міренг, що в міському реєстрі значилась як вдова п’ятдесяти двох років і доводилася Баміалу троюрідною тіткою. Цей корабель дав понад двадцять збігів.

«Золоту лілію» той самий Баміал програв ківірському купцю Піріту Варту сім років тому. Її присутність біля берегів Шазіліра збігалася майже з тридцятьма випадками «проблеми».

Існувала ще й «Юна лілія» – спільна власність Рагуна та Гурана Дікків, кузенів шановної Арлани Міренг по лінії матері. Протягом останніх десяти років ця шхуна відвідувала порт першого та п’ятнадцятого числа кожного місяця без жодного запізнення. Як припускала Міка, саме це судно і привозило більшу частину прянощів для продажу, бо ж його поява біля міського берега взагалі не вписувалася в загальну картину подій.

Може, Баміал Рект і був ключовою фігурою шазілірської «проблеми»?

Щомісяця одна з трьох «Лілій» прибувала до міста, наступного дня хтось безслідно зникав (зазвичай його відсутність помічали лише згодом), а вранці шхуна піднімала вітрила. Жодного зв’язку, жодних підозр – щодня до Шазіліра заходили принаймні десять кораблів. Різні судна, різні власники, різні дати… І, як показала старанніша перевірка, десять винятків.

Тобто дев’ять – той найперший випадок до забороненого дня не мав жодного стосунку.

Як і навіщо – на ці запитання у Міки не знайшлося відповіді. Вона лише знала: якщо над пристанню з’явився прапор із зображенням лілії, трапиться біда. Можливо. Понад вісімдесят відсотків імовірності – досить багато, але недостатньо, коли йдеться про місто, де щодня народжуються та вмирають десятки людей.

Дванадцять зникнень на рік… Цього мало, щоб зупинити життя Шазіліра на дванадцять днів.

Заборонений день, як же! Та люди самі не захочуть сидіти вдома, навіть якщо їм офіційно це і дозволять, і порекомендують, і накажуть. Адже кожен думає, що нещастя може статися з будь-ким, крім нього. А є й ті, кому «проблема» тільки на радість – міський розшук завалений справами, що на перший погляд виглядають як підступи потойбічних сил, а потім виявляються банальним «кінці у воду».