5.3
Зведення, скарги, звіти… У трьох випадках запитань не виникло. Юна наречена (примітка – «втекла з дому»), актриса («виїхала з покровителем») і старий чоловік («загубився, імовірно – вбитий із метою пограбування») зникли несподівано і в потрібний час.
Ще п’ять були досить туманні: жебрачка кілька днів не з’являлася біля храму; нянька втратила немовля; мандрівник не розплатився за готель і залишив усі свої речі; на причалі знайшли порожню карету без ознак візника; покоївка зникла разом із дорогими сукнями, які несла до пральні.
Ну а два… Міка переглянула необхідні місяці вздовж і впоперек, але не виявила жодного вірогідного варіанту. Щоправда, одна кримінальна подія здавалась обнадійливою в плані термінів, проте її винуватець уже відбував довічне ув’язнення в кар’єрах. Вбивство з необережності, щиросерде зізнання, гучне каяття і так далі… Ні до чого не причепишся.
Але Міка все ж відклала папку з цією справою убік. У ній ідеально сходилися кінці з кінцями – не злочин, а мрія детектива. І вона їй не подобалася. Просто не подобалася. Так може не подобатися квітка, погода чи людина – без особливої причини, лише тому, що «не моє».
А ось остання дата стала справжнім головним болем. Місяць Черемхи дев’ятсот дев’ятого року від заснування Келіварії видався настільки спокійним, що єдиним записом про нього була та сама «маячня», на яку Міка взагалі не зважала.
Ні вбивств, ні викрадень, ні зникнень. «Чорна лілія» простояла в порту з другого до четвертого дня, і нічого не сталося. А за тиждень на стіл Серіпу Мавку лягла заява від шановної Аріали Дайри про зникнення її дочки Лоріани.
Тієї самої дочки, яку вигнали з дому за два роки до цього.
Жодних сумнівів: її поспішили оголосити зниклою безвісти, щоб уникнути пересудів про те, чому нібито пансіонерка не повертається додому після досягнення шістнадцяти років.
«Прогулювалася набережною… бачили, як прямувала до старих кар’єрів… відсутня добу…» – Міка читала побляклі від часу рядки звіту і не відчувала нічого, крім розчарування.
Навіщо ж так явно вказувати на розв’язку? Можна було обставити все набагато правдоподібніше! А кар’єри?.. Аж смішно. Не дивно, що справу закрили, і спливла вона лише тому, що того місяця не трапилося інших подій.
«Зріст нижче середнього, тендітна статура, волосся світле…» – безпристрасно повідомляв документ.
Хотілося розірвати його на шматки. Яке ще світле волосся, яка тендітна статура? Вони там з глузду з’їхали? Так боялися, що нишпорки можуть взятися за розшук блудної доньки, що навіть її зовнішність змінили? Зріст нижче середнього, це ж треба!
Стало прикро до сліз. І за себе, недостойну уваги, і за сестру, що якраз підходила під опис, і за невідомих шукачів, які витрачали час на пошуки Лоріани Дайри.
– На звороті теж є, – підказав черговий, шмигаючи носом. – У ті часи папір економили.
Сторінка перевернулася з легким шерехом.
Список опитаних… Міка дивилася на зовсім незнайомі імена, і їй здавалося, це все не про неї. Якісь люди мало не у хвилинах розписували її шлях до кар’єрів, пригадували деталі на кшталт срібної шпильки у волоссі і туфель на високих підборах, хтось зумів по пам’яті намалювати портрет зниклої… Малюнок, якщо вірити звіту, додавався, але в папці його не виявилося.
Міка запитала про це працівника розшуку, бо ж дуже хотілося подивитися на «себе». Той пообіцяв перевірити і, щосекунди озираючись, ніби побоювався залишати її наодинці з паперами, зник у глибині архіву.
Поки він шурхотів коробками, вистачило часу пробігти очима інші нотатки. Нічого цікавого: місцезнаходження невідоме, труп не виявлено…
Ой, стривайте-но!
– Ось, на дні завалялося, – сказав черговий, що повернувся досить швидко. – Гарненька. Скільки ж їй років було? На вигляд – просто дитина.
– Чотирнадцять, – глухо відповіла Міка. – Всього чотирнадцять.
Вона ще раз перечитала зім’яту писульку – останній документ із матеріалів справи. Розпорядження старшого слідчого Улора Кетти щодо створення двох копій звіту: однієї для Аріали Дайри, другої – для ейрона Івора Еріела, чоловіка можливої жертви.
– А ти… звідки ви знаєте? – здивувався чоловік з розшуку.
– Із рапорту. – Папка закрилася з легким шарудінням. – Звідки ж іще?
– А-а-а…
Судячи з розчарованого тону, він хотів би, щоб співрозмовниця пояснила свою поінформованість якось інакше. Наприклад, ясновидінням, бесідою з духами чи особистим знайомством зі зниклою. Тоді нова плітка про «ту саму» звучала б цікавіше.
– Малюнок, будь ласка, – нагадала Міка. – Цю справу я візьму із собою. Вона закрита, тому проблем не буде.
Її запевнили, що, згідно з розпорядженням пана Мавка, пані доглядачці дозволено виносити з архіву будь-які документи, крім секретних.
«Тоді якого морського демона я кілька годин поспіль робила виписки?» – ледь не огризнулася вона.
Потім зрозуміла, що скандал ні до чого. Сама винна – не запитала одразу. І взагалі, час звикати до свого нинішнього становища і сприймати його як належне.
– В такому разі мені потрібні матеріали щодо Соммера Леондара. Всі. І папка ейрони Алланіди Франни.
Справа про вбивство з необережності (другий день місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року) знайшлася швидко. З ейроною не пощастило – її коробка виявилася порожньою.
– Уточніть у пана Мавка, – порадив черговий, потягаючись так, що аж хрускали суглоби. – Він особисто розслідував зникнення нареченої губернатора.
«Неодмінно. І уточню, і прокляну себе за те, що лізу в життя Нелюда», – Міка коротко попрощалася і вийшла на вулицю.
Смеркало. Вітер затих, повітря наповнилося запахом моря, почав мрячити дощ. Вона міцніше стиснула дві винесені з архіву папки: товсту, що розповідала про зовсім незнайому їй людину, і тонку – ту, на якій лежав грубий малюнок рідного обличчя.
Слухняна, довірлива Лера… Хтось із писарів перебрехав лише одну літеру в її імені, і вона перетворилася на бунтівну Лору. Якби не випадок, Міка ніколи не дізналася б про долю сестри й далі зневажала б батьків за малодушність.
Нехай вони не були по-справжньому близькі, та біль утрати не ставав меншим.
Леріана, Леронька, Лера… Улюблена донька, дружина ейрона, жертва злочину… Вона зникла через тиждень після відплиття «Чорної лілії». Це не вписувалось у теорію. Так, хоч серце й розривалося від гіркоти, Міка пам’ятала про заборонений день! Адже якщо не забивати голову сторонніми справами, легко з’їхати з глузду.
Минуло сім років… Сім довгих, одиноких, переповнених сумнівами та печаллю років! Міка багато разів намагалася дізнатись, як живе її сім’я, але незмінно зупинялася. Не час. Рознощицю булочок поважна Аріала і на поріг не пустить, до робітниці архіву й не привітається. Та й прокляття, про яке згадував батько, начебто діяло. А раптом він виконає погрозу?
«Колись у майбутньому», – переконувала себе Міка.
Щойно життя налагодиться. Тоді й мати не озлиться, і сестра, що стала ейроною, не відвертатиме ніс. А доти – працювати, не покладаючи рук, і уявляти потьмянілі в пам’яті обличчя.
«Навіщо ти пішла до кар’єрів, сестричко?» – знову і знову рвало душу гірке запитання.
Здавалося немислимим, щоб обережна Лера, яка до вереску боялася привидів, вирушила на прогулянку в таке сумнівне місце. Але ж люди бачили її! Бачили, як вона йшла набережною. Запам’ятали її одяг. Навіть портрет намалювали! Жодних сумнівів – ішлося саме про неї.
Точно! Міка завмерла біля воріт магістрату, не помічаючи, що дощ посилився. «Маячня» раптом перетворилася на «жодних сумнівів», і тепер таких справ стало кілька.
Леріана Дайра, що зникла в неправильний день і в неправильному місці дванадцятого числа місяця Черемхи дев’ятсот дев’ятого року і яку шукали не надто активно.
Алланіда Франна, що згинула п’ятого дня місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року (знову-таки у невідповідний день) і яку розшукували так завзято, що чутки про це досягли Ківіра.
І Соммер Леондар – візник, що другого числа місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року (потрібний день!) переїхав квіткарку і, аби замести сліди, скинув її тіло в море. Те, що він незабаром заявився до міського розшуку і зізнався у скоєному, нишпорок не спантеличило.
Холодна крапля впала за комір.
Міка стрепенулася. Кивнула магістратським охоронцям, збігла вгору сходами, зайшла до приймальні…
Не звертаючи уваги на косі погляди, поцікавилася, чи на місці губернатор. Дізналася, що його нема. Вдала, нібито шепіт «та сама» і «як її земля носить» стосувався когось іншого. Мирно кинула: «До зустрічі!» і, лише опинившись біля старого облізлого архіву, змогла заспокоїтись.
Робочий день закінчився. Тепер плітки не страшні до ранку, а дошкульні думки можна заглушити роботою. А от завтра… Нікуди не дінешся – завтра доведеться поговорити з Даріаном.
Міка зіщулилася від однієї лиш згадки про це. Але треба. І не тому, що обов’язок вимагає. Просто…
Ні, все зовсім не просто!
Вона згадала безвихідь, яку відчула, дізнавшись про зникнення сестри. Чомусь здавалося, що з часом це відчуття не згасне. А очільник Шазіліра живе з ним роками.
Напевно.
Чи він давно все забув і насолоджується товариством Блекки?
Ага, таким насолодишся…
Та яка різниця!
«Я не співчуваю Нелюду, – подумала Міка. – Я лише готова визнати, що він теж людина. Тільки це. Боляче йому чи ні – мене не стосується. Але він заслуговує на правду. Все справді просто».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!