Шазілір. Заборонений день

***

Кабінет власника «Лілій» розташовувався (хто б міг подумати?) у підвалі торгового дому, поряд зі складськими приміщеннями. Ця похмура, освітлена мерехтливою лампою кімнатка зовсім не нагадувала робоче місце одного з найбагатших містян.

Напевне, існував й інший «кабінет» – десь під дахом, із краєвидом на місто та великими вікнами. Але Міку привели під землю – в якусь комірчину, де з меблів були високий стіл із незапаленими свічками у свічнику, грубий масивний стілець та вішалка. Інтер’єр доповнювали старовинні портрети у темних тонах і стоптані килими у кілька шарів, бо ж від кам’яної підлоги відчутно тягнуло холодом.

Провідник залишив Міку на самоті і потопав нагору, не забувши нагадати, що Баміал прийде, як тільки розбереться зі справами.

Не бажаючи сідати на єдиний стілець, вона пройшлася кабінетом і зауважила, що на столі лежить чимало паперів – наче запрошення дізнатися більше про «Лілії». Заглядати у них зовсім не кортіло. Якби там було щось компрометуюче, Рект не покинув би їх без нагляду. А ризикувати через банальні звіти… Ні, стати проблемною відвідувачкою, яку надалі й на поріг не пускатимуть, не хотілося.

Міці здавалося, що вона відчуває пильні погляди бляклих облич із портретів. Наче їм подобалося спостерігати за гостею, що потрапила з розкоші та простору торгових рядів у гнітючу темряву підземелля.

Чи злякалася вона? Чи вважає, що зробила помилку, прийшовши сюди? Чи хоче прожогом побігти вгору сходами, наплювавши на репутацію?

Ех, знати б відповідь хоч на одне із цих питань! У будь-якому разі, якщо власник «Лілій» не з’явиться протягом п’яти хвилин, треба йти. «Пані доглядачка» – зайнята людина. Вона не тікає, повіривши кепському передчуттю, а демонструє характер.

«Я хочу побачити документи. Мені дуже цікаво, що в них. Якщо я цього не зроблю, то шкодуватиму до кінця своїх днів», – зненацька спало на думку.

Міка зуміла стримати прояви паніки. Хоч жах і з’їдав її зсередини, та вдруге почути (чи подумати?) чиїсь думки було значно простіше. Вона чекала якусь каверзу. До того ж тепер ці фрази не відчувались як свої власні – слова виразно промовив чоловічий голос.

Впізнати його Міка поки не могла і не хотіла поспішати з висновками, але не здивувалася б, якби джерелом чужих спонукань виявився сам Баміал. А що? Репутація у нього сумнівна, про «Лілії» ходять різні чутки. Де це бачено, щоб місто ніби збожеволіло від приправ?! Нехай і не всі піддалися спокусі, напасть торкнулася лише тих, хто міг дозволити собі таке недешеве задоволення, але диму без вогню, кажуть, не буває.

«Ага, ідеальна теорія. Почує трепетна ейрона, як якийсь чоловік наказує в її голові: «Купуй!», і одразу ж гаманець розв’яже. Не варто вигадувати дурниці. Такими фокусами покупців не привабиш, а відлякаєш», – вирішила Міка.

Більше залишатися в кабінеті не було сил. Вона вийшла в коридор, попрямувала до сходів…

І мало не зіткнулася з Ректом.

– Ви куди? – Він нахабно заступив їй дорогу. – Нашу зустріч ще не закінчено.

– Її, якщо ви не помітили, навіть не почато. У мене є важливіші справи, ніж сидіння у підвалі.

Хазяїн «Лілій» і не подумав відступити. Міка спробувала обійти його, проте він зробив крок убік, наче оголошуючи: просто так звідси не вибратися.

– Можемо поговорити, йдучи, – неохоче запропонувала вона. – І не треба прянощів, Рітта чудово обійдеться без них.

– Га? – Складалося враження, що Баміал зовсім забув про свої обіцянки. – А, це… Звичайно, звичайно… – Він люб’язно махнув рукою, вказуючи на підземелля. – Ходімо.

– Йдучи надвір. Вам же не потрібен скандал?

Його погляд різко змінився, став колючим і злим. Рект сперся долонею об стіну, показуючи: ніхто тут не пройде.

– Даремно ви так. – Як не дивно, Міка не відчувала особливого страху, лиш безмежне роздратування. – Я можу неправильно вас зрозуміти, а нам обом проблеми ні до чого.

«Люди бачили мене. Багато людей! Я ж тепер місцева «зірка»! Позачерговий «заборонений день» ти зі мною не влаштуєш, зарозумілий виродку!» – доводив розум.

А от інтуїція волала, що треба забиратися геть, поки не надто пізно.

Що саме «пізно», внутрішній голос, на жаль, не уточнював.

– Не нахабній, крихітко, – напористо заговорив Баміал. – Я знаю, хто ти. Самовпевнена, незалежна, готова кинути виклик усьому світу – і дурненька. Вчора мені розповіли про тебе, і я одразу ж запідозрив підступ. Шокуюче призначення, про яке пліткує все місто! Ха-ха, думала, ніхто не здогадається? Це правильно, починати треба з чогось незначного. На кшталт архіву, так… І притихнути на деякий час, а не виставляти свою сутність де тільки можна! Сьогодні ти видала себе, як нетямуща дитина. Що, не чекала зустріти тут обдарованого?

– Не розумію, про що ви, – голос майже не тремтів. – Краще відійдіть по-доброму.

– А якщо ні? – Рект примружився і присунувся ближче. – Цікаво дізнатися, що у твоєму випадку означає «по-поганому».

– Розшук, нари, співкамерники. Перші два пункти можу гарантувати, останній – на розсуд нишпорок.

Міка раптом заспокоїлася. Він щось підозрював – і нехай. Доказів немає. Це як із «Ліліями» та датами – все сходиться, а сенс? І потім, невже ця людина всерйоз розраховувала налякати її звичайними вигадками?

«Нелюд набагато страшніший, але я збираюся розворушити стару справу про його наречену. Боги, я проводжу час із тим, кого чотири рази змушувала забути про своє існування! Та хай на мене пре хоч армія якихось обдарованих – із Даріаном Керрейтом їм не зрівнятися».

Баміал закинув голову і глузливо розреготався.

– Думаєш, я не зможу змусити тебе проявити силу? – запитав, насміявшись.

М’яко запитав, ніби жартома, але в Міки мороз пройшов за спиною.

– Ну…

«Проявити силу? Тобто… Вдарити його?» – збентежившись, вона відступила на кілька кроків.

Міка ніколи нікого не била, хоч і знала, як це робиться. Потім зрозуміла: Рект мав на увазі не кулаки, а її здатність зникати з пам’яті людей.

«Я помру! Я повинна щось зробити! Я хочу жити! Мені треба врятуватися! Він уб’є мене, якщо я нічого не зроблю!» – оглушливо гримнуло в голові.

Міка притиснула долоні до вух, тому що звук був надто гучним. І вона нарешті розпізнала голос! Приємний баритон власника «Лілій» нав’язував їй чужі думки.

І він сказав «повинна».

Стало смішно.

– Якщо ми тут закінчили, я піду. Не знаю, про що ви, але мені це все не подобається.

Вже на сходах Міка обернулася. Рект стояв на тому самому місці – нерухомий темний силует, що випромінював майже відчутну лють. Вона подумала, що дарма не вирушила до контори з працевлаштування. А тепер ні помічника, ні спокою… Тому що випробування, в чому б воно не полягало, провалено.

Надворі було темно і вітряно, знову почав накрапати дощ. Захотілося якнайшвидше опинитись подалі звідси. На щастя, Рітта не перебільшувала – транспорт знайшовся легко.

– Кавунова? – уточнив візник, спійманий біля торгового дому. – У кварталі знаті?

– Правильно.

– Там, де живе пан Даріан?

Міка ствердно махнула головою.

Баміал не відступиться. Даремно вона не може змусити себе боятися тих, хто не дотягує до рівня губернатора. Нелюд страшніший, але Баміал Рект значно небезпечніший, і краще не намагатися стерти себе з його пам’яті – не зрозуміло, чим це обернеться.

Отже, він більше зло? Тоді губернатор – цілком прийнятний варіант вирішення цього питання. І зовсім не обов’язково розповідати йому про обдарованих.