Шазілір. Заборонений день

– Як же легко загнати вас у глухий кут! Треба бути стійкішою, Міловіко. Не губитися через кожну дурницю і сміливо висловлювати власну думку. Вам цей Івор Еріел видався підозрілим? Тож так і скажіть. Слова Аріали Дайри викликають більше довіри? Доведіть. Процитуйте заяву, пошліться на недбалість нишпорок, які загубили її другу частину, поставте під сумнів свідчення інших свідків, вимагайте поновлення справи! Ігри закінчилися, пані доглядачко. Вам не можна ображено надувати губи і витирати сльози щоразу, коли ви чуєте безглузді звинувачення. Звикайте до реального життя. Навколо – злочинці, заздрісники, кар’єристи, слизькі типи всіх мастей та держслужби, яким начхати на душевні муки. Думаєте, Жовта рада оцінить невинне личко? «Випалювачам» потрібні чіткі відповіді на будь-які, навіть найпідступніші питання. Їх цікавить не стільки правда, скільки достовірність. Логічне пояснення того, що логіці не піддається. Розумієте?

Прониклива мова Даріана справила на Міку подвійне враження. Спочатку вона з полегшенням перевела подих і мало не зайшлася радісним сміхом від усвідомлення того, що він сам надав їй непогане виправдання. Але напад ейфорії згас майже миттєво. Губернатор розумний, жодних сумнівів. Він аж ніяк не наївний і не схильний до благодійних поривів, тобто загнав її в пастку і показав, як звідти вибратися, з певною метою.

Збагнути б іще, з якою!

Згадка Жовтої ради теж насторожувала. Очікувалося, що доведеться аргументувати свої дії перед «випалювачами»? І якщо так, то як хто? Навряд чи архівну доглядачку викличуть як учасницю розслідування.

Тоді…

– Мене в чомусь підозрюють? – Голос зірвався на тонкий писк, і Міка закашлялася.

– Жовта рада підозрює всіх. Вас, мене, немовлят і папуг, що завчили кілька слів. Це її робота.

– Не вони. Ви.

Керрейт підійшов ближче. Кинув на підвіконня блокнот, поклав поруч малюнок, акуратно прилаштував дзеркало. Зачинив вікно, опустив фіранки й підкрутив ґніт лампи.

– В чому ви мене підозрюєте? – прозвучало наполегливіше. – В потуранні «Ліліям»? У співпраці з їхніми конкурентами? Може, в чаклунстві?

– Та ні в чому. – Даріан знизав плечима. – Хіба що в непристосованості до життя та надмірній запопадливості. Слухайте, це не моя справа, але стіл ось-ось трісне. Якщо вам подобається сидіти на чомусь високому, попросіть Шаллію дістати справжній – хай не дубовий, то хоч із берези. І ще… Я не втрачаю надії вас згадати. Кориця та ваніль – вам ці запахи ні про що не кажуть?

Залишити стільницю Міка встигла. Зробити крок убік – ні, тож коли пролунала остання фраза, знову спробувала сісти. Точніше, важко опустилася на тонку вишню – тієї миті її мало хвилювала вартість меблів.

Загрозливий тріск пролетів повз вуха, стіл, що повільно складався всередину, теж не привернув уваги.

Що сказати? Як відповісти на це нещадне запитання?

Ненависне «Згадає – не згадає?» нарешті отримало однозначну відповідь.

– Обережно!

Міка здивовано озирнулася. Чорнильниці немає й перевертатися нічому, таця з рештками вечері чекає своєї долі в кутку…

– Заснули ви, чи що?! – гаркнув губернатор. – Та що з вами таке?

Дерево остаточно розкололося.

«Він швидкий… І сильний. Вищий за мене на пів голови. Такий теплий… Стійкий… І корисний. Так, Нелюд буде мені корисний! Досить панікувати. Він готовий захищати мене, поки йому щось потрібно. Заборонений день? Чи обдаровані? З його погляду, я можу стати в нагоді в обох випадках. А він допоможе дізнатися, що сталося з Лерою. Всі у виграші… до певного часу. Особливо я. Кориця та ваніль – сильний хід. Якщо це правда… Що ж, згадати – не головне. Нехай доведе».

– Казав же, стіл цей як іграшка, – докірливо зауважив Даріан. – Ви б ще пострибали на ньому.

Здавалося, він забув, що стискає «пані доглядачку» в обіймах. Замість того, щоб скоріше виплутатися з незручної ситуації, губернатор почав міркувати про недоліки традиційних ківірських меблів – мовляв, хоч і мають чудовий вигляд, проте до навантажень не пристосовані і часом ламаються від стосу книг.

Міка слухала його слова і певною мірою відчувала вдячність. Якби він відштовхнув її одразу, вона б недовго втрималася на ногах, та зараз тремтіння в колінах потроху зникало, страх поступився місцем готовності боротися, думки більше не плуталися, мозок охоче підказував відповіді на всі першочергові питання.

– Звідки в моєму будинку діти? – Руки Даріана розтиснулись, і Міка похитнулася, відчувши цілковиту свободу. – Тільки не кажіть, що ви запросили сюди всіх безпритульних міста!

Вона обернулася до відчинених навстіж (портрет затягували) дверей – надто різко, ледь не наступивши Керрейту на ногу. У дверях стирчали три зацікавлені личка.

«Шаллія розізлиться», – засмутилася Міка.

– Киш! – шикнула на дітей.

Вереск, швидкий тупіт маленьких ніжок, дорослі голоси на віддалі…

– Вони не безпритульні, – це вже адресувалося губернатору.

– Та невже? Мені стало несказанно легше, – прозвучало саркастично. – Гаразд, залишмо домашні справи на завтра. Як щодо списку?

– Якого? А… Стривайте…

– Не нашого. – Даріан відвернувся до вікна. – Я мав на увазі Райла. Знайшли чаклунів?

– Знайшла. Або завтра пошукаю. Післязавтра? Можливо, не знайду. Вам вирішувати.

– Я б хотів, щоби «випалювачі» взагалі не з’являлися в Шазілірі. Але тягти не варто. Якщо зволікати, Райл направить запит до Жовтої ради, і тоді інтерес до міста зросте.

– Отже, знайшла.

– І? Є там щось, про що я маю знати?

Міка завагалася.

Сказати правду? Тоді підозри посиляться.

Збрехати? Рано чи пізно Керрейт все одно дізнається, і буде значно гірше.

– Вісімсот п’ятдесятий рік. Венда Дайра, тридцять п’ять років, мати двох дітей. Викрита в чаклунстві, прилюдно спалена біля покинутих кар’єрів.

– Ваша родичка? – із напускною байдужістю уточнив губернатор.

– Прабабуся Леріани Дайри.

– Леріани?

«Не панікувати!» – наказала собі Міка.

Все, більше ніяких зацькованих очей і зрадливої блідості. Ляпнула не те? Крутись, вивертайся, бреши, але не показуй жаху!

– Вибачте, обмовилася. – Ввічлива посмішка, рівний тон… – Звичайно, це Лоріана Дайра. Дівчинка, яка зникла однією з перших. Втім, у заяві її матері ім’я написане нерозбірливо, тож могло звучати і як «Леріана».

Даріан усміхнувся і розвів руками, показуючи, що це пояснення цілком годиться. Коротко вибачився за такий пізній візит, побажав доброї ночі…

– Мамо, не кричи на мене! – Зачинене вікно хоч і приглушало слова, проте гучну сварку Рітти та її доньок, що прямували до крила для слуг, було чутно добре. – Ми таке бачили! Нізащо не повіриш!

– Ви у мене ремінь побачите! – пригрозила жінка. – Швидко спати!

– Не треба, – прохникала молодша з дівчаток. – Хочеш, я тобі секрет розповім?

– Це лише наш секрет! – заверещала середня. – І взагалі, нічого він її не цілував!

Вони завернули за ріг, і голоси стихли.

«Стіл зламався», – останнє, що розібрала Міка.

Ех, якщо до цього моменту в місті залишалося кілька людей, які не вірили пліткам про «ту саму», то відтепер сімейку Маріда можна не брати до уваги. Що там малі навигадують? Фантазія в них багатша, ніж у Шаллії, а виховання нема. Завтра Рітта почне коситись, як інші, й шепотітися за спиною.

– Ти ж тільки звертайся до нього поштиво, добре? Пам’ятай, ніч надворі, йти нам нікуди… Обережно, любий… Віддай каменюку, га? І постарайся не матюкатися! – долинуло з вулиці.

Губернатор теж почув підозрілу мову. Повернувся від самого порога, по-хазяйськи відчинив вікно, відсунув ґрати, взявся за віконниці…

– Він на колінах повзатиме! Навіки забуде, як руки тягнути куди не слід! Ківірська мерзота! Я ж бачив, що вона вся в синцях. Граблі, граблі… Дурні ви, баби, просто дурні! – прогримів за стіною бас Маріда.

Даріан припинив поратися зі віконницями і поспішно зачинив вікно.

– Милі у вас знайомі, – пробурмотів, криво посміхаючись. – Мої б щиро раділи моїй біді, а ваші готові кому завгодно горлянки гризти… Краще мені піти. Самі пояснюйте, хто з ким цілувався і до чого тут стіл.

Двері за ним клацнули.

«Спокійно! Марід усе зрозуміє. Тобто не факт, що зрозуміє, але вмовити його легко. Бач, надумав замахнутися на очільника Шазіліра! За таке посилають на шибеницю! А про дітей хто подбає? Дурень!» – але все одно було приємно мати справжнього друга.

Уламки тонких дощок лежали на коробці з документами нишпорок. Міка по одній витягла папки і кинула на ліжко. Заснути однаково не вдасться, то хоч можна зайнятися чимось корисним.

– Мене вразив дослід із портретом, Міловіко, – зненацька прозвучав голос Нелюда за її спиною. – Хочу провести свій.

– Налякавши мене до напівсмерті?! – Остання папка випала з рук і розсипалася на покривало. – Ви навіщо повернулися?

– Заради експерименту.

– Якого? Дійсно поцілуєте мене, щоб подивитись, як відреагує Марід? Марна затія. Він нічого не зробить.

– Чому?

– Я йому не дозволю.

– Через мене?

– Через закон.

Даріан зблід, відсахнувся наче від удару.

– Тобто ви так це собі уявляєте?

– Буду рада помилитися.

Він вискочив геть. Крикнув комусь: «Відійдіть!» і хряснув дверима.

Міка почала збирати розкидані записи. Її гризли сумніви. Так відверто і прямо вона у своїх думках розмовляла з Нелюдом. Давно хотіла заявити йому в обличчя, що закон – не найголовніше в житті, і якщо сліпо дотримуватися правил, будь готовий до самотності. Але вийшло грубо і несправедливо. Наче просто взяла, та й заліпила людині ляпас посеред розмови.

На душі стало нудотно. Піти перепросити? Начебто нема за що. Не образила, не вдарила, не обмовила. Сказала правду. А відчуття таке, ніби вивернула в лице відро бруду.

– Гей, що тут у тебе коїться? – незграбно пробасив з порога Марід. – Якщо треба, я… Ну, це… Морду бити?

Міка зітхнула. Розкрила було рота, щоб запевнити: все добре, допомога не потрібна, йди звідси, доки не втратив житло і, можливо, життя. Потім передумала. Що б вона не сказала, у нього була власна, вже сформована думка. Навіщо нагнітати? Згодом сам вирішить, чи є сенс у мордобої.

– Ви ж начебто столяром колись працювали? Стіл полагодите? Заморський, дорогий… Мені за нього довіку розплачуватися.

Марід миттю повеселішав і закивав.

Пізніше за вікном пролунало:

– Чула? Їй розплачуватися – значить, сама зламала і поблажок не чекає. Досить малечу дурницям учити! Навигадують усякого, а нам потім соромно дивитися людям в очі!