Шазілір. Заборонений день

Видерти сумку зі слабких кулачків благородної дами було неважко. Жодних церемоній – пані Чарра не побігла б писати скарги. Якщо вона й справді продала людину… Що ж, Керрейт навряд чи кинеться їй на допомогу, хіба що забезпечить справедливий суд і найкращих захисників. Ейрона не могла цього не розуміти і все одно жадала недозволеного.

Міка розплутала зав’язки, зазирнула всередину, пом’янула недобрим словом «Лілії» і шанувальників прянощів.

– Тепер я розумію, чому в мене синець на лобі, – вимовила незрозумілу для присутніх фразу. – Ніколи б не подумала… Забирайтеся. – Вона безцеремонно допомогла пані Чаррі підвестися. – Хоча зачекайте! Де Алланіда дістала лампу?

– Купила! – зло виплюнула ейрона. – Пристойні люди платять за свої примхи!

– Чужими життями? Гаразд, це поки залишиться на вашій совісті. Ще пристойні люди не брешуть без причини. То хто дав Алланіді лампу? Еріел?

– Який Еріел? – непідробно здивувалася Блекка. – У неї був коханець? Погань! Підла самозакохана тихоня! Без чужої удачі вона ніхто! Ріан і не глянув би в її бік!

Більше з ейрони нічого путнього витягти не вдалося. Міка спровадила її мало не стусанами і пообіцяла якось познайомити з правосуддям. І якщо благородній дамі не хочеться горбатитися в кар’єрах, то нехай зав’язує з работоргівлею і викуповує свою жертву будь-якими способами.

Коли прокляття Чарри вщухли, Міка підсунула залишену лампу до торговця. Їй не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти: це один із освітлювальних приладів торгового дому. Елегантні обриси, претензія на розкіш, рівне полум’я, що не пропалило сумку… Вона провела долонею над ґнотом і не відчула жару. Крихітний язичок світла, що тремтів над товстою ниткою, не мав до вогню жодного стосунку.

– Бачу, ви зацікавилися, – посміхнувся Рект. – Якісний товар, правда? Але поверненню не підлягає, тож ейрона грошей назад не отримає. Хоча вона ж ще й не заплатила, угум… Але наобіцяла багато всякого. Думаєте, Блекка справді когось продала?.. Навряд. Звідки в неї такі зв'язки? Говорити можна що завгодно, аби лиш отримати бажане..

Гаманець Чарри належав до тих речей, які Міку не хвилювали. А за свої вчинки ейрона відповість сповна – трохи пізніше, коли для неї знайдеться час.

Косі промені сонця, що неквапом котилося до заходу, пронизували напівпрозорі фіранки і наповнювали кабінет торговця м’яким жовтуватим світлом. Полум’я лампи було майже непомітним і здавалося ілюзорним.

– Хто це вигадав? – Міка відвела погляд від вогника. – Гаріал Рект? Той, хто експериментував на тваринах? Люди виявилися потужнішим джерелом везіння? А ви продовжили славну сімейну традицію і зробили Шазілір проклятим?

Зелені очі Баміала спалахнули аж ніяк не благодушними іскорками. Він гримнув кулаком по столу з такою силою, що відібрана у Блекки лампа завалилася на бік, а скляна чорнильниця впала на підлогу і розлетілася на друзки.

– Не смійте згадувати ім’я мого діда! – прогарчав із неприхованою люттю. – Він допомагав хворим, і за це його спалили в якійсь глушині! Пташечок шкода? Котики викликають більше співчуття, ніж дитина, що вмирає від нестерпного болю? – Тонке, зазвичай усміхнене обличчя Ректа спотворила ненависть. – Світ потонув у лицемірстві! Люди вигадали зло, щоб виправдовувати свої гидкі вчинки. Думаєте, вогнища запалюють лише для обдарованих? Будь-хто може стати ціллю Жовтої ради. Тут, у Шазілірі, звичаї значно людяніші, ніж на півночі Келіварії. А в Ківірі… Інша думка – це вже чаклунство, інша віра – поклоніння нечисті. Не знали? Нічого, незабаром і тут правитимуть «випалювачі». І тоді прокляття здасться вам дитячими витівками!

– Виправдовуєте себе тим, що десь є ще страшніше зло? – тихо промовила Міка. – І звинувачуєте інших у лицемірстві?

Баміал знову вдарив по стільниці.

– Та невже й ви вірите розповідям старого дурня Тарендара? – його голос переповнювала досада. – Ось же… І я чув про його безглузду ідею щодо моїх кораблів. Боги, невже на світі існують недоумки, що вважають ці нісенітниці хоч трохи обґрунтованими?

– Це не його теорія, – спокійний тон давався нелегко, – а моя. Я можу довести кожен випадок, окрім двох. Одна з ваших шхун заходить у порт, і наступного дня хтось зникає. Сімдесят п’ять разів поспіль. Хочете поговорити про збіги?

Баміал хотів поговорити багато про що. Наприклад, про те, що проблемний день трапляється лише раз на місяць, а його кораблі привозять товар принаймні тричі.

– «Юна лілія» не враховується. Вона курсує біля південного узбережжя і повертається за розкладом. Я мала на увазі «Червону», «Чорну» та «Золоту». Ці кораблі відвідують далекі країни, і їх завжди супроводжує успіх. Вони не потрапляють у шторми, їх не чіпають пірати, навіть хвороби обходять ваших людей.

– Не потрапляють у шторми? – глузливо передражнив Рект. – Та «Чорну лілію» якось так пошматувало, що її пів року лагодили! Ви взагалі нічого не зрозуміли? Навіть якщо шазілірське прокляття реальне, я не маю до нього стосунку! Не можна створити талісман для неживого предмета! Це неможливо!

– У дев’ятсот дев’ятому році?

– Що? – Він помітно розгубився. – Що ви маєте на увазі?

– Коли «Чорна лілія» потрапила в бурю? Весною дев’ятсот дев’ятого року?

– Звідки ви… О так, архів. У ньому, як так бачу, є все. Хоча… Дев’ятсот дев’ятий до архівних зведень ще не ввійшов. То як ви дізналися?

***

Гаріал Рект визначав везіння як шанси людини отримати максимальну вигоду за поточних обставин.

«На пустирі бродить зграя голодних собак, – наводив він приклад. – Хтось пройде мимо них, і на нього навіть не гавкнуть. Комусь порвуть одяг чи налякають до напівсмерті. Хтось відбудеться синцями та подряпинами. Але будуть і ті, хто не уникне укусу. Одних назвуть щасливчиками, інших – невдахами. Однак і невдахи бувають різними. У когось за тиждень тільки шрам залишиться, а комусь відріжуть кінцівку через гангрену. І, звичайно ж, хоч хтось та й загине – від зубів, зараження крові, страху. Із двох імовірностей – уникнути небезпеки чи притягнути біду – випаде одна. Вона й визначить, пощастило людині, чи, як-то кажуть, боги відвернулися».

Гаріал знав ціну удачі. Він був із тих, кого затаврували як чаклуна. І він успішно ховався – до певного часу.

Його здібності проявилися досить пізно. Гаріал займався морськими перевезеннями, мав велику родину, вважався поважною людиною у рідному містечку. Він називав себе улюбленцем долі, поки одного разу не зрозумів: боги до його успіхів не мають жодного стосунку. Це все дар – чи прокляття. І він не притягує успіх, а краде його у друзів, родичів, випадкових попутників.

Неприємне відкриття так вразило Ректа, що він порвав із колишнім життям і став нелюдимим одинаком.

Його корабель заходив у таку далечінь, про яку більшість келіварійців і гадки не мали. Гаріал уникав прихильностей. Дружба, кохання, партнерство – для нього ці слова мали гіркий присмак. Ті, з ким його зводила доля, рано чи пізно втрачали все. І він не міг нічого вдіяти! Але й залишатися осторонь не вистачало сил.

Рект шукав вихід. Його успіх означав чийсь крах? Отже, теоретично була ймовірність того, що прокляття подіє і у зворотний бік! Можливо, вдасться врівноважити несправедливий перерозподіл? Забирати – і відразу ж віддавати назад? Досягти балансу?

Він знаходив інших обдарованих, навчався контролювати себе, експериментував без огляду на мораль та етику… І дечого досяг. На жаль, не в тій сфері, де йому хотілося. Але Гаріал не скаржився. У нього з’явилися нові можливості – такі, про які він і не мріяв.

Вважалося, що прокляті не здатні працювати з предметами. Їм підвладні лише живі істоти: люди, тварини, в особливих випадках – рослини.

Проте у самих обдарованих такі обмеження викликали посмішку. Їм було видніше, хто чи що піддавалося їхньому дару. Втім, Жовта рада не дарма їла свій хліб: вогнища палали по всій Келіварії, відбиваючи бажання хвалитися здібностями.

Якось Рект зустрів того, хто умів створювати амулети, і переконав його поділитися знаннями. Через деякий час власник «Синьої лілії» визначив для себе нову мету в житті, а його вчитель закінчив свої дні в полум’ї «випалювачів».

Накопичувати удачу.

Витягати її з живих істот і передавати тим, кого боги обділили везінням.

Допомагати людям.

Але, як це часто буває, благородні пориви Гаріала натрапили на людську пиху. Хтось із його клієнтів вважав принизливим використовувати бездомну кішку і вимагав породисту тварину. Інші, навпаки, жаліли звірів і воліли змій чи птахів. Знайшлися і такі, хто міряв удачу живою вагою і жадав нехай не слона, то хоч корову. А потім один оригінал привів людину…

«Світ не можна змінити», – зрозумів Рект.

Люди ніколи не будуть задоволені. Він намагався зробити їхнє життя легшим, але вони самі створювали труднощі. Безкорисливість не мала сенсу – її сприймали як зобов’язання.

«Народився проклятим – змий свій гріх!» – міркували міщани.

Їхні «замовлення» ставали дедалі безглуздішими, почастішали випадки, коли жертвою була людина…

«Природа знає краще. Хай виживає сильніший», – вирішив Гаріал і припинив свою діяльність.

А після кількох «ні» до нього заглянули «випалювачі».

Його онук був прозорливішим і не мав ілюзій щодо світу. Навіть сім’я назвала Баміала проклятим і обірвала всі зв’язки! Рідний батько втратив голову від жаху і мало не віддав свою дитину Жовтій раді! Звідки тут взятися довірі та людинолюбству?

Розкидатися даром задарма? Ну ні! Це не оцінять і швидко сядуть на шию. Але якщо організувати все з розумом… Наприклад, перетворити везіння на товар і продавати не чаклунську мерзоту, а обереги з далеких країн, та ще й джерелом удачі будуть самі покупці і ті, хто «проходив мимо».

Крамниця прянощів здавалася чудовим рішенням. Її відвідувало безліч містян, тож лампам вистачало поживи. Вони горіли так яскраво, що приваблювали нових відвідувачів, і врешті молодий Рект зважився розпочати справжню справу.

Кораблі, торговий дім, язикаті продавці, зв’язки у вищому товаристві Шазіліра, повага та шана… Це далося непросто і вимагало масштабної віддачі. А коли Баміал виявив, що в нього немає здібностей ні для перерозподілу везіння, ні для створення оберегів, «Ліліям» ледь не настав кінець.

Більшість ламп, що дісталися у спадок від діда, він розтринькав. Нових зробити не міг. Клієнти вимагали «амулетів».

Довелося викручуватись.

Виявилося, що дар вселяти людям потрібний настрій не такий уже й марний. Баміал Рект припинив безнадійні спроби виявити у себе таланти предка і почав розвивати власні. Лампи він роздавав лише перевіреним людям і за умови, що коли «вогник» згасне, їх повернуть назад. Його пріоритетом стала торгівля, бо ж ласі до екзотики багатії швидко розв’язували гаманці заради незрозумілих дивовиж. Торгівля – і нічого більше: Баміал охоче користувався лампами, але не створював їх і не витягував удачу своїми силами.