18.2

Видерти сумку зі слабких кулачків благородної дами було неважко. Жодних церемоній – пані Чарра не побігла б писати скарги. Якщо вона й справді продала людину… Що ж, Керрейт навряд чи кинеться їй на допомогу, хіба що забезпечить справедливий суд і найкращих захисників. Ейрона не могла цього не розуміти і все одно жадала недозволеного.

Міка розплутала зав’язки, зазирнула всередину, пом’янула недобрим словом «Лілії» і шанувальників прянощів.

– Тепер я розумію, чому в мене синець на лобі, – вимовила незрозумілу для присутніх фразу. – Ніколи б не подумала… Забирайтеся. – Вона безцеремонно допомогла пані Чаррі підвестися. – Хоча зачекайте! Де Алланіда дістала лампу?

– Купила! – зло виплюнула ейрона. – Пристойні люди платять за свої примхи!

– Чужими життями? Гаразд, це поки залишиться на вашій совісті. Ще пристойні люди не брешуть без причини. То хто дав Алланіді лампу? Еріел?

– Який Еріел? – непідробно здивувалася Блекка. – У неї був коханець? Погань! Підла самозакохана тихоня! Без чужої удачі вона ніхто! Ріан і не глянув би в її бік!

Більше з ейрони нічого путнього витягти не вдалося. Міка спровадила її мало не стусанами і пообіцяла якось познайомити з правосуддям. І якщо благородній дамі не хочеться горбатитися в кар’єрах, то нехай зав’язує з работоргівлею і викуповує свою жертву будь-якими способами.

Коли прокляття Чарри вщухли, Міка підсунула залишену лампу до торговця. Їй не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти: це один із освітлювальних приладів торгового дому. Елегантні обриси, претензія на розкіш, рівне полум’я, що не пропалило сумку… Вона провела долонею над ґнотом і не відчула жару. Крихітний язичок світла, що тремтів над товстою ниткою, не мав до вогню жодного стосунку.

– Бачу, ви зацікавилися, – посміхнувся Рект. – Якісний товар, правда? Але поверненню не підлягає, тож ейрона грошей назад не отримає. Хоча вона ж ще й не заплатила, угум… Але наобіцяла багато всякого. Думаєте, Блекка справді когось продала?.. Навряд. Звідки в неї такі зв'язки? Говорити можна що завгодно, аби лиш отримати бажане..

Гаманець Чарри належав до тих речей, які Міку не хвилювали. А за свої вчинки ейрона відповість сповна – трохи пізніше, коли для неї знайдеться час.

Косі промені сонця, що неквапом котилося до заходу, пронизували напівпрозорі фіранки і наповнювали кабінет торговця м’яким жовтуватим світлом. Полум’я лампи було майже непомітним і здавалося ілюзорним.

– Хто це вигадав? – Міка відвела погляд від вогника. – Гаріал Рект? Той, хто експериментував на тваринах? Люди виявилися потужнішим джерелом везіння? А ви продовжили славну сімейну традицію і зробили Шазілір проклятим?

Зелені очі Баміала спалахнули аж ніяк не благодушними іскорками. Він гримнув кулаком по столу з такою силою, що відібрана у Блекки лампа завалилася на бік, а скляна чорнильниця впала на підлогу і розлетілася на друзки.

– Не смійте згадувати ім’я мого діда! – прогарчав із неприхованою люттю. – Він допомагав хворим, і за це його спалили в якійсь глушині! Пташечок шкода? Котики викликають більше співчуття, ніж дитина, що вмирає від нестерпного болю? – Тонке, зазвичай усміхнене обличчя Ректа спотворила ненависть. – Світ потонув у лицемірстві! Люди вигадали зло, щоб виправдовувати свої гидкі вчинки. Думаєте, вогнища запалюють лише для обдарованих? Будь-хто може стати ціллю Жовтої ради. Тут, у Шазілірі, звичаї значно людяніші, ніж на півночі Келіварії. А в Ківірі… Інша думка – це вже чаклунство, інша віра – поклоніння нечисті. Не знали? Нічого, незабаром і тут правитимуть «випалювачі». І тоді прокляття здасться вам дитячими витівками!

– Виправдовуєте себе тим, що десь є ще страшніше зло? – тихо промовила Міка. – І звинувачуєте інших у лицемірстві?

Баміал знову вдарив по стільниці.

– Та невже й ви вірите розповідям старого дурня Тарендара? – його голос переповнювала досада. – Ось же… І я чув про його безглузду ідею щодо моїх кораблів. Боги, невже на світі існують недоумки, що вважають ці нісенітниці хоч трохи обґрунтованими?

– Це не його теорія, – спокійний тон давався нелегко, – а моя. Я можу довести кожен випадок, окрім двох. Одна з ваших шхун заходить у порт, і наступного дня хтось зникає. Сімдесят п’ять разів поспіль. Хочете поговорити про збіги?

Баміал хотів поговорити багато про що. Наприклад, про те, що проблемний день трапляється лише раз на місяць, а його кораблі привозять товар принаймні тричі.

– «Юна лілія» не враховується. Вона курсує біля південного узбережжя і повертається за розкладом. Я мала на увазі «Червону», «Чорну» та «Золоту». Ці кораблі відвідують далекі країни, і їх завжди супроводжує успіх. Вони не потрапляють у шторми, їх не чіпають пірати, навіть хвороби обходять ваших людей.

– Не потрапляють у шторми? – глузливо передражнив Рект. – Та «Чорну лілію» якось так пошматувало, що її пів року лагодили! Ви взагалі нічого не зрозуміли? Навіть якщо шазілірське прокляття реальне, я не маю до нього стосунку! Не можна створити талісман для неживого предмета! Це неможливо!

– У дев’ятсот дев’ятому році?

– Що? – Він помітно розгубився. – Що ви маєте на увазі?

– Коли «Чорна лілія» потрапила в бурю? Весною дев’ятсот дев’ятого року?

– Звідки ви… О так, архів. У ньому, як так бачу, є все. Хоча… Дев’ятсот дев’ятий до архівних зведень ще не ввійшов. То як ви дізналися?

***

Гаріал Рект визначав везіння як шанси людини отримати максимальну вигоду за поточних обставин.

«На пустирі бродить зграя голодних собак, – наводив він приклад. – Хтось пройде мимо них, і на нього навіть не гавкнуть. Комусь порвуть одяг чи налякають до напівсмерті. Хтось відбудеться синцями та подряпинами. Але будуть і ті, хто не уникне укусу. Одних назвуть щасливчиками, інших – невдахами. Однак і невдахи бувають різними. У когось за тиждень тільки шрам залишиться, а комусь відріжуть кінцівку через гангрену. І, звичайно ж, хоч хтось та й загине – від зубів, зараження крові, страху. Із двох імовірностей – уникнути небезпеки чи притягнути біду – випаде одна. Вона й визначить, пощастило людині, чи, як-то кажуть, боги відвернулися».

Гаріал знав ціну удачі. Він був із тих, кого затаврували як чаклуна. І він успішно ховався – до певного часу.

Його здібності проявилися досить пізно. Гаріал займався морськими перевезеннями, мав велику родину, вважався поважною людиною у рідному містечку. Він називав себе улюбленцем долі, поки одного разу не зрозумів: боги до його успіхів не мають жодного стосунку. Це все дар – чи прокляття. І він не притягує успіх, а краде його у друзів, родичів, випадкових попутників.

Неприємне відкриття так вразило Ректа, що він порвав із колишнім життям і став нелюдимим одинаком.

Його корабель заходив у таку далечінь, про яку більшість келіварійців і гадки не мали. Гаріал уникав прихильностей. Дружба, кохання, партнерство – для нього ці слова мали гіркий присмак. Ті, з ким його зводила доля, рано чи пізно втрачали все. І він не міг нічого вдіяти! Але й залишатися осторонь не вистачало сил.

Рект шукав вихід. Його успіх означав чийсь крах? Отже, теоретично була ймовірність того, що прокляття подіє і у зворотний бік! Можливо, вдасться врівноважити несправедливий перерозподіл? Забирати – і відразу ж віддавати назад? Досягти балансу?

Він знаходив інших обдарованих, навчався контролювати себе, експериментував без огляду на мораль та етику… І дечого досяг. На жаль, не в тій сфері, де йому хотілося. Але Гаріал не скаржився. У нього з’явилися нові можливості – такі, про які він і не мріяв.

Вважалося, що прокляті не здатні працювати з предметами. Їм підвладні лише живі істоти: люди, тварини, в особливих випадках – рослини.

Проте у самих обдарованих такі обмеження викликали посмішку. Їм було видніше, хто чи що піддавалося їхньому дару. Втім, Жовта рада не дарма їла свій хліб: вогнища палали по всій Келіварії, відбиваючи бажання хвалитися здібностями.

Якось Рект зустрів того, хто умів створювати амулети, і переконав його поділитися знаннями. Через деякий час власник «Синьої лілії» визначив для себе нову мету в житті, а його вчитель закінчив свої дні в полум’ї «випалювачів».

Накопичувати удачу.

Витягати її з живих істот і передавати тим, кого боги обділили везінням.

Допомагати людям.

Але, як це часто буває, благородні пориви Гаріала натрапили на людську пиху. Хтось із його клієнтів вважав принизливим використовувати бездомну кішку і вимагав породисту тварину. Інші, навпаки, жаліли звірів і воліли змій чи птахів. Знайшлися і такі, хто міряв удачу живою вагою і жадав нехай не слона, то хоч корову. А потім один оригінал привів людину…

«Світ не можна змінити», – зрозумів Рект.

Люди ніколи не будуть задоволені. Він намагався зробити їхнє життя легшим, але вони самі створювали труднощі. Безкорисливість не мала сенсу – її сприймали як зобов’язання.

«Народився проклятим – змий свій гріх!» – міркували міщани.

Їхні «замовлення» ставали дедалі безглуздішими, почастішали випадки, коли жертвою була людина…

«Природа знає краще. Хай виживає сильніший», – вирішив Гаріал і припинив свою діяльність.

А після кількох «ні» до нього заглянули «випалювачі».

Його онук був прозорливішим і не мав ілюзій щодо світу. Навіть сім’я назвала Баміала проклятим і обірвала всі зв’язки! Рідний батько втратив голову від жаху і мало не віддав свою дитину Жовтій раді! Звідки тут взятися довірі та людинолюбству?

Розкидатися даром задарма? Ну ні! Це не оцінять і швидко сядуть на шию. Але якщо організувати все з розумом… Наприклад, перетворити везіння на товар і продавати не чаклунську мерзоту, а обереги з далеких країн, та ще й джерелом удачі будуть самі покупці і ті, хто «проходив мимо».

Крамниця прянощів здавалася чудовим рішенням. Її відвідувало безліч містян, тож лампам вистачало поживи. Вони горіли так яскраво, що приваблювали нових відвідувачів, і врешті молодий Рект зважився розпочати справжню справу.

Кораблі, торговий дім, язикаті продавці, зв’язки у вищому товаристві Шазіліра, повага та шана… Це далося непросто і вимагало масштабної віддачі. А коли Баміал виявив, що в нього немає здібностей ні для перерозподілу везіння, ні для створення оберегів, «Ліліям» ледь не настав кінець.

Більшість ламп, що дісталися у спадок від діда, він розтринькав. Нових зробити не міг. Клієнти вимагали «амулетів».

Довелося викручуватись.

Виявилося, що дар вселяти людям потрібний настрій не такий уже й марний. Баміал Рект припинив безнадійні спроби виявити у себе таланти предка і почав розвивати власні. Лампи він роздавав лише перевіреним людям і за умови, що коли «вогник» згасне, їх повернуть назад. Його пріоритетом стала торгівля, бо ж ласі до екзотики багатії швидко розв’язували гаманці заради незрозумілих дивовиж. Торгівля – і нічого більше: Баміал охоче користувався лампами, але не створював їх і не витягував удачу своїми силами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.