Шазілір. Заборонений день

«Тому що маленькі світленькі дівчатка не обов’язково перетворюються на тендітних світловолосих красунь», – сказала тоді Міка.

Потім вкрай спокійно і чемно вибачилася, послалася на невідкладні справи, пообіцяла зайти після обіду і пішла, не звертаючи уваги на протести.

Архів, як завжди, зустрів її холодом та вогкістю. Вона заварила чашку міцного чаю, переодягнулася в громіздкий теплий одяг, влаштувалася в кріслі доглядача і спробувала викинути з голови невеселі думки.

На жаль, навіть книга, розкрита на найцікавішому місці, не сприяла відпочинку.

Поговорити б із кимось… Похвалитися? Чи поскаржитися?

Міка ще не вирішила, як ставитись до несподіваного подарунку долі. З одного боку, її переповнювало захоплення. Та з іншого… Ех, з іншого був губернатор і його «десь я вас уже бачив». Вчепився як кліщ у цю ідею! Наче за сім років у Шазілірі він зустрів мало людей.

Викривлені стрілки старого годинника показували, що полудень давно минув.

«Скажу, що захворіла», – майнула не найчесніша ідея.

Чому б і ні? Кожен може занедужати, особливо в таку негоду. Старий Тарендар тижнями не з’являвся, бо його суглоби нили на погоду, і нічого страшного не відбувалося.

Міка знову потяглася до розважального чтива, але помітила свиток, що відкотився до краю столу, і відсмикнула руку.

«Пані доглядачка…» – сяйнув спогад.

Не «Гей, ти!», не «Дитинко!» і не «Кицю!» – сьогодні до неї звертались як до рівної. Нехай це було приправлено неабиякою часткою невдоволення, роздратування, насмішки і зверхніх ноток, та Міка нарешті відчула себе людиною.

Потрібною людиною!

Непримітна Міловіка Дзвінка гарувала в архіві два роки, часом не помічаючи, як вечір перетворюється на ранок, і її старання оцінили. Тарендар дав їй шанс. Хіба він не розчарується, дізнавшись, що підопічна кинула все через дурні дитячі страхи?

Зустрічатися з Нелюдом вона не хоче, он як! Та його половина шазілірців на ніч не згадують! І що ж вони роблять? Надвір не виходять? Залишають місто? Ховаються? Ні! Трясуться від страху, уникають дивитися в очі, тишком-нишком перемивають кістки і водночас прагнуть уваги губернатора. Всі шукають його схвалення, бо це вигідно. Люди – суперечливі істоти…

– Не дочекаєтесь! – оголосила Міка шафам із папками. – Я буду доглядачкою! І якщо хтось проти, нехай котиться до… – Вона почула скрип дверей і побачила в одній зі скляних стулок чуже відображення з оберемком паперів. Різко обернулася, придушивши бажання закінчити фразу. Крісло протестуюче рипнуло, лівий підлокітник залишився в руці. – Яка приємна несподіванка, пане Керрейт! Стукати вас, очевидно, не вчили?

– Жінкам спізнюватися можна, – губернатор проігнорував шпильку, – але в разі державних службовців це ознака некомпетентності.

– Га? Куди запізнюватися?

Даріан вказав на годинник, і той, наче на підтвердження його слів, несхвально клацнув.

Міка натужно засміялася.

– Після обіду – поняття непевне. Дивіться, – легкий кивок на недопитий чай, – я тільки починаю їсти! Не бажаєте приєднатися?

– Дякую, ні. І не обтяжуйте себе відвідуванням магістрату, бо до кінця дня я зайнятий. Будьте ласкаві підписати це, – один із аркушів, заповнених рівним почерком, опустився на стіл, – і це, – другий такий самий аркуш ліг поруч.

Швидкий огляд приміщення показав, що чорнильниця чомусь опинилася на підвіконні. Міка квапливо встала і повернула її на місце. Поспіхом проглянула документи, розписалася, простягла папери губернатору…

І побачила, що той витріщається на неї в німому подиві.

– Боги, у що ви вдягнені? – нарешті мовив він, трохи затинаючись. – Це хутряні штани?

– Вовняні. Але ви маєте рацію, з хутряною підкладкою. Зимова форма працівників архіву. Тут опалення зовсім погане, в морози вода замерзає, а підвальні поверхи навіть зараз покриті кригою. Доводиться викручуватись.

– Попрошу вас їх зняти.

– Мені образитись чи ви ясніше висловите свою думку? – не стрималася Міка. – Тому що звучить надзвичайно двозначно.

– Двозначно? І де ваш рум’янець?

– Образити та збентежити – різні речі. Не плутайте їх, пане Керрейт.

Даріан переклав папери з однієї зігнутої в лікті руки на іншу, й через це розстебнувся верхній ґудзик його чорного мундира, прикрашеного лише білою стрічкою наближеного до двору чиновника. З внутрішньої кишені визирнув конверт – вузький, зеленуватий, характерний для ківірської пошти. Наступної миті губернатор застебнув ґудзик і жартівливо (Міка не повірила своїм очам!) вклонився.

– Ваша правда. Скажу по-іншому: відтепер ви – обличчя шазілірського архіву, тож повинні мати достойний вигляд. Зайдіть до магістратського кравця, він має каталог келіварійських уніформ. І не забудьте про стрічку.

– Пан Тарендар ніколи не носив уніформу!

– За всієї поваги, шановного Тарендара ніхто б не переплутав із квіткаркою, – парирував Керрейт. – Щодо опалення я розпоряджусь. Не обіцяю швидкий результат, але…

– Але до літа все буде готово, – скептично завершила його фразу Міка. – Як не до літа, то до наступної зими. До весни обов’язково! Чи осені? А років за п’ять будівля розвалиться остаточно і потреба ремонту зникне сама собою.

– Все так погано? – не повірив губернатор.

– На нижньому підвальному поверсі можна плавати. І кататися на ковзанах.

– У вас є ковзани?

– І пліт.

– Я розпоряджуся, – повторив Даріан. – А штанці милі, – зауважив недоречно. – Вільні та практичні. Але уніформа потрібна хоча б для громадських заходів. Замовте за рахунок магістрату.

Він пішов так само тихо, як і з’явився.

Міка залишилася сидіти в абсолютному здивуванні. Нелюд приходив, бо йому не сподобалася сукня в квіточки? Що за дурниці! Через втечу з кабінету королівського посланця? Ну-ну, наче у нього більше справ немає, крім як піклуватися про зачеплені почуття архівної доглядачки. Хотів дізнатися подробиці теорії? Ні, він і не заїкнувся про міську проблему. Чи справді заради підписів? Це могло зачекати кілька тижнів. Тоді…

– Зовсім забув! – Двері прочинилися, знову пропускаючи губернатора. – Я згадав, де ми зустрічалися.

Міка ніби послизнулася на одній із крижин у триклятому підвалі і з головою занурилась у холодну воду. Дух перехопило, очі відмовлялися дивитися хоч кудись, крім чоловіка, що наближався як фатум, у горлі одразу ж пересохло…

– На офіційному заході на честь відкриття нової будівлі розшуку, правильно? – Його посмішка була такою самовпевненою! – Ви простояли на самоті весь вечір, кутаючись у блакитну шаль і смакуючи одне тістечко кілька годин поспіль. Я ж не помилився?

Погодитись? Як легко все вийшло б!

«Так, ми вже стикалися, але я поводилась як ляклива дурепа і не хочу згадувати той випадок», – Міка ледь не випалила щось схоже.

Керрейт заспокоївся б, припинив би розпитування…

Може, забув би про свою нав’язливу ідею!

Та обережність взяла гору. Надто просто вирішувалося завдання. Навіть якщо припустити, що Даріан запам’ятав самотню постать у блакитній шалі (яка зараз висіла на гачку біля входу), тістечко не привернуло б його уваги.

«…Кілька годин поспіль…» – невже він спостерігав за кимось так довго? Бути такого не може! Ні, шановний губернаторе, щось ви задумали… І взагалі, їй пропонується повірити, що Нелюд прийшов сказати: «Я вас пам’ятаю»?

– Ніколи не була на офіційних заходах, пане Керрейт, – твердо відповіла Міка. – А здалеку вас, звичайно ж, бачила. Думаю, ви мене теж, хоч і не помічали. Якщо це все…

На його обличчі промайнуло розчарування і відразу змінилося трохи винуватою усмішкою.

– Ні? Маю зізнатись, я розраховував на іншу відповідь. У якомусь сенсі, Міловіко, ви мене вразили. Сподіваюся зустріти вас завтра зранку. І, висловлюючись вашими ж словами, називайте мене на шазілірський манер. Бажано без отого «пан» або «шановний». Мені не терпиться дізнатися більше про світленьку дівчинку та її майбутнє.

Даріан пішов.

Цього разу остаточно.

Міка спостерігала крізь вікно, як він швидким кроком перетинав вулицю, навіть не кивнувши нікому з перехожих, що ввічливо кланялися. Вітер тріпав його темне волосся з рудуватим відблиском, жбурляв у обличчя пелюстки вишні, нещадно рвав одяг… Губернатор ступав уперед, ніби не помічаючи урагану, що збивав з ніг. Не намагався прикрити очі, ігнорував знову розстебнутий мундир, примудрявся однією рукою тримати оберемок документів, а іншою – відмахуватися від гілок, що сипалися з дерев.

Це нагадало Міці зовсім інший день. Далекий літній день дев’ятсот сьомого року від заснування Келіварії… Тоді вони зустрілися вперше: щойно призначений очільник Шазіліра, якому ледве виповнилося дев’ятнадцять, і чотирнадцятирічна дівчинка, що три дні не бачила крихти хліба.