Шазілір. Заборонений день

Транспортна компанія «Мрія» розташовувалася в торговому кварталі і являла собою непоказний двір, переповнений екіпажами різного ступеня обшарпаності, та крихітну будівлю з гордою вивіскою «Штаб».

Головного на місці не було. Заступника – також. Відповідального за персонал рекомендували шукати у його власному будинку.

– У вас уже побував розшук? – припустила Міка, роззираючись на всі боки. – Вони були не надто чемні, еге ж?

Невисокий гостроносий чоловік зі смиканим обличчям і модною закрученою борідкою кивнув, погоджуючись. Він так і не пояснив, яку роль тут виконує, але інших людей на цьому клаптику в’їждженої землі Міка не бачила.

– Вони питали про Трутня? – здогадалась вона. – Ні-ні, мені той кримінальник не потрібен! – запевнила, помітивши, як спотворилось обличчя співрозмовника після її слів. – У вас працював Соммер Леондар?

Чоловік із транспортної компанії щільніше закутався у короткий темний плащ і накинув каптур, ховаючись від дощу.

– Не пригадую, – прохрипів крізь стиснуті щелепи. – Доброї ночі.

– Не пам’ятаєте, як вас викликали до суду для надання свідчень у справі про вбивство? – відрізала Міка. – Більшість людей ніколи не забули б таку подію. У протоколах усе збереглося, не сумнівайтесь. А ось чому з ваших документів зникло кілька сторінок, мені не зрозуміло.

Гуркіт залізних воріт означав, що розмову закінчено. І нехай! Відверто кажучи, смішно було сподіватися на список постійних клієнтів Леондара. За ним підчистили ще в дев’ятсот дванадцятому, під час судового процесу. Але мало сенс спробувати. Примарне «А раптом пощастить?» ніхто не скасовував.

– От велике цабе, – прокоментував ситуацію магістратський візник. – Всі такі розумні стали! Може, повчити його трохи ввічливості? Ну, чисто по-людськи? – Він висунувся з-під навісу і почав демонстративно закочувати рукави. – Гей, ви чого застигли під дощем? Надумали щось?

– Їдьмо звідси, – зітхнула Міка. – Після візиту нишпорок люди стають неговіркими. Не думаю, що той тип взагалі розуміє, чому його допитували.

Вона відкинула з обличчя мокре волосся і, намагаючись не ступати в бруд, повернулася до карети. Потягла слизьку ручку, ледь не злетіла з підніжки, незручно вмостилася в кутку…

– Хочете гарбузового насіння? – запропонував візник. – Домашнє, а не те сміття, яке привозить Рект. Під сидінням пів мішка.

– Дякую. – Міка і не ворухнулася. – Слухайте, ви ж знаєте про затію губернатора?

– Про яку з них? – Колеса з шумом розплескували калюжі, тому візнику доводилося кричати. – Ворожнеча з «випалювачами»? Кожен собака знає!

– Заборонений день. Що ви про це думаєте?

– Хе! Просто дурниця! Хто сидітиме вдома цілодобово? Хіба що ейрони з дружинами, але й ті почнуть скаржитися на збитки та нудьгу. А звичайним людям треба годувати сім’ї. Як він собі це уявляє, га? Пекарні закриються, транспорт зупиниться, порт заборонить кораблям розвантажуватись? Ні, у Шазілірі таке не спрацює! Ідея цікава, але її не сприймуть. У місті постійно когось убивають, продають, б’ють до невпізнання. Це страшніше за прокляття, але таке життя.

– Зрозуміло, – мимоволі в голосі промайнуло розчарування. – Дякую за насіння.

– Та на здоров’я! – крикнув візник. – Вйо-о-о!

Дощ посилився. Коли за віконцем майнув особняк Керрейта, лило як із відра. Міка, безуспішно прикриваючи голову руками, поквапилась до воріт. Як на зло, вони були замкнені, бо Даріан повернувся рано.

Невдоволений охоронець, ховаючись під цупким плащем, пропустив її за огорожу.

– Уважніше там, – порадив, позіхаючи.

Міка й сама бачила: подвір’я перетворилося на суцільну смугу перешкод. Трава, що виросла поміж кам’яними плитами, набралася води і ковзала під ногами. Вітер пригнув кущі бузку до самої землі, закидав доріжку зламаними гілками, жбурляв струмені дощу прямо в очі. Найближчий ліхтар не витримав негоди і згас, тому доводилося просуватися вперед мало не на дотик.

– Ти куди ховаєшся? Тримай парасольку наді мною, безмозка ти тварино! – навіть виття стихії не могло заглушити мелодійний голосок, що почав зчиняти скандал біля воріт.

Міка прискорила крок – стикатися з Блеккою не було жодного бажання.

– Що означає – наказано не пускати?! – пронизливий вереск напевно розбудив половину сусідів. – Ти що про себе думаєш, мужлайське бидло?! Негайно відчиняй! Коли Ріан дізнається…

Знайома пісенька. Ріан те, Ріан се… І не набридне ж ейроні здіймати гармидер на рівному місці?

– Забери руки! – надривалася Блекка. – Я маю право приходити сюди, коли захочу!

Порив вітру відніс її крик убік.

Сходи, ґанок… Двері зачинилися, відгороджуючи мешканців будинку від зовнішнього світу та проблем гучної ейрони.

Міка звернула до гостьових кімнат, на ходу розстібаючи ґудзики верхнього одягу. Складалося враження, що мундир пережив прання прямо на ній, із рукавів і штанин досі капала вода. Тобто завтра доведеться вдягнути або перефарбований червоний, або білий. Ех, оце перспектива…

У кімнаті чекав невеликий сюрприз.

По-перше, Марід полагодив стіл. Точніше, набив тонесенькі вишневі дошки на звичайну міцну стільницю, але вийшло цілком непогано – якщо не брати до уваги, що центральна частина стовбурчилася ще не вирівняними скалками на місці зламу.

По-друге, троє розчервонілих істот у довгих нічних сорочках оцінили переваги кольорового чорнила і перетворили підлогу на майстерню юних художниць. На щастя, у них вистачило розуму використовувати як «полотно» чистий папір, а не документи, але килиму це допомогло мало. Він виблискував яскраво-червоними плямами, схожими на кров, і в перший момент Міка подумала, що зараз натрапить на свіженький труп.

– Ой! – Найменша з дівчаток помітила господиню кімнати і поспішила прикрити власний витвір (чи то квітку, чи собаку) долоньками. – Мишка прийшла!

– Де?! – Старша підскочила, заштовхнула чорнильницю під ліжко. – О, Міко! – Її обличчя нагадувало маску тубільного вождя і поєднувало щонайменше п’ять кольорів. – Як справи?

– Тільки маму не клич! – Середня з малих згадала про практичний аспект питання. – Ми все приберемо! – пообіцяла, витираючи руки об поділ тонкої сорочечки з вишитими маками. – Чесне слово!

– Я вам не Мишка, а пані Міловіка! Нумо в ліжка! Рахую до трьох! Один, два… Побачу десь поблизу – батька вашого покличу! Три!

Заливисто регочучи, замурзані дітлахи вискочили в коридор. Потім молодша повернулася і змовницьки підморгнула.

– Задаваку у в’язницю посадять, – повідомила із законною гордістю гінця, який приніс радісну звістку. – Більше не задиратиме носа! Ти не дивися так, ніби нічого не знаєш! Пан Даріан сам сказав, що це через тебе. А дідусь Мавк каже, ти ні до чого. Вони давно вже шепочуться. Хочеш послухати? Ходімо на горище!

Підслуховувати Міка відмовилась. Якщо «давно шепочуться», то все цікаве вже обговорили і швидко знайшли винного. Завтра буде зрозуміло, чим це обернеться, а поки нема сенсу грати в дитячі ігри.

Коли припече, Міка зникне без запитань, хоча залишати особняк губернатора зараз не хотілося. Тут було відносно безпечно. Принаймні їй подобалося вірити, що людина, яка розкидалася беззвучними наказами, сюди не зазирне.