Шазілір. Заборонений день

Інт Рісоп боявся зближуватися з людьми. Він не демонстрував свої почуття і страхи, але Гаріал Рект бачив: у минулому цього висушеного віком чоловіка таїлася трагедія. Правдами і неправдами Рект переконав його поділитися професійними секретами, а за кілька років зрозумів, що не помилився в припущеннях щодо особистого горя.

Колись у Рісопа була учениця Венда – здібна, безстрашна, готова доводити всім підряд, що обдарованість – не прокляття. Вони провели разом роки… Боролися за майбутнє, поки реальність не перемогла.

«Мої діти не дізнаються, що таке спалення», – заявила якось Венда і зникла.

Рісоп не намагався її шукати – розумів: нічого хорошого це не принесе. Він не зможе довго прикидатися й жити простим життям. Без нього Венда та її нащадки матимуть шанс.

Час летів. Жовта рада переживала чергове піднесення, Шазілір лихоманило від забобонів… І все ж доля дозволила їм зустрітися востаннє. Рісоп побачив кохану, одягнену в червоне, і не зміг нічого вдіяти. Його дару не вистачило навіть на те, щоб полегшити її біль, бо ж сили проклятих не діяли на інших проклятих.

Він дивився, як здіймається полум’я, слухав відчайдушні крики, поривався приєднатися до неї… Натовп, що шаленів навколо, завадив наблизитися до вогню. Але Венда впізнала своє кохання. Прокричала: «Бережи їх!» і зникла за стіною полум’я. Рісопа збили з ніг, відгамселили, відкинули убік. Він і не сподівався пережити той день, проте «випалювачі» сприйняли його божевільний порив за фанатичну запопадливість і люб’язно відвезли до лікарні.

Відтоді Рісопа не цікавили жодні стосунки, навіть дружні. Не прив’язуватися, не втрачати, не страждати – він неухильно дотримувався цих принципів, доки не з’явився Гаріал.

Рект мав дар, що робив його лиходієм попри його ж бажання, тому Інт Рісоп не зумів залишитись осторонь. Він вкладав в учня душу, не помічаючи, як наближає свою погибель.

А, може, й помічав.

Удача примхлива, рано чи пізно вона відвернулася б і без сторонньої допомоги.

Врешті Жовта рада звернула увагу на старого проклятого. Не пощастило, з ким не буває? Не факт, що в цьому була хоч краплина вини Ректа.

Й не факт, що не було.

Історія повторилася, тільки тепер розпачливе «Бережи їх!», що прорвалося крізь безжальне полум’я, адресувалося Гаріалу.

Виконати останнє прохання вчителя Ректу завадив страх. Торговець утік на роки. Він кружляв світом, досліджував свій дар, навіть брав участь у далеких війнах в надії щезнути безслідно, та якось все ж таки зважився відвідати рідне місто.

Там на нього чекало потрясіння. Сім’я помітно збільшилась, у синів з’явилися дружини та власні діти!

«Нарешті все як у людей», – з полегшенням подумав моряк.

Він контролював свій жорстокий дар (ну справді ж контролював як умів після десятиліть виснажливих тренувань!), тож тепер усе буде добре!

На жаль, перше враження виявилося помилковим. До одного з онуків уже приглядалися «випалювачі». П’ятнадцятирічного Баміала запідозрили у чаклунстві лише тому, що в нього надто доладно складалися стосунки з людьми. Звичайно, у Шазілірі за такі «звинувачення» підняли б на сміх, але в затурканому Ібісі, де Раду шанували як служителів релігії, юний Рект не мав шансів.

На превелику радість родичів, Гаріал забрав онука на корабель.

Полинули безхмарні роки повної свободи, але зрештою настав момент, коли Ректу-старшому довелося знову відвідати сім’ю.

«Стався нещасний випадок, ваш молодший син помирає», – попереджав лист із Ібіса.

Гаріал Рект залишив Баміала в Шазілірі (по суті, найбезпечнішому на той час місці для проклятих) і поспішив додому, подумки підганяючи «Синю лілію». Він готувався віддати свою власну удачу і сподівався встигнути вчасно.

Його зустріла Жовта рада. Обійшлося без розслідування та суду. Сини підтвердили: батько в далеких мандрах «підхопив» прокляття, тож його треба «врятувати».

«Випалювачі» могли як завгодно мордувати чаклуна – він все одно притягував везіння. Навіть страта перетворилася на посміховисько. Від поривів вітру вогонь не спалахував, а гас, найкращі дрова тріщали, мотузки згоріли, перш ніж полум’я охопило одяг… Потім ясне небо затягли хмари і хлинула злива.

Гаріал дивився на вражені пики катів, не розуміючи, що діється зі світом. Люди насолоджувалися жорстокістю. Їм було мало просто знищити тих, хто вирізнявся, – вони хотіли побачити видовище!

«Проклятий – не людина», – запевняли себе роззяви, спостерігаючи за чужими муками.

Їх не зачіпали благання про смерть, не нудило від смороду спаленої плоті, спотворені вогнем обличчя ніколи не приходили до них у снах.

І Рект дещо зрозумів. Це не він – створіння темряви. Справжні монстри – ті, для кого чужа агонія означає задоволення. Вони не люди. Їх не треба жаліти.

Він і не пожалів. Нацькував одне на одного, і сам вразився, коли натовп послухався наказу.

Обпалене до невпізнання обличчя, зірваний від крику голос, ноги, що не переставали боліти ні на мить навіть після того, як обвуглені тканини повністю замінилися на нові, ненависть до кожного, хто називав себе людиною, – Гаріал вигорів зсередини і не збирався цього заперечувати.

Він планував зникнути назавжди. У нього не залишилося нічого, що хотілося б захищати. І молодий Баміал викликав огиду! Але насамкінець Рект вирішив таки відвідати онука.

Після їхньої останньої зустрічі минув рік. Звістка про події в Ібісі давно досягла Шазіліра. Баміал занедбав «Лілії», не розлучався з пляшкою, почав грати в азартні ігри, безрозсудно ліз на рожен… Йому пророкували безславний кінець. Але хлопець, напиваючись до безпам’ятства, постійно доводив випадковим товаришам по чарці, що Гаріал Рект – найкращий із людей, і Жовта рада одного разу за все відповість, неодмінно відповість, обов’язково відповість…

Гаріала він не впізнав. Подивився відсутнім поглядом на кульгавого спотвореного старого, запропонував випити разом, розплатився… І у Ректа-старшого знову з’явився сенс життя.

Для початку він відправив онуку спадщину – «Синю лілію», яка після ремонту перетворилася на «Чорну», і «Білу», що стала «Червоною», а також запас ламп, яких вистачило б на кілька поколінь. Не забув про напутнє послання: пояснив, як користуватися артефактами, розповів про те, що люди – як худоба, а тому можна тягнути з них усі жили, й наказав зібратися з думками.

Гаріал не планував зізнаватися, що живий. По-перше, його ім’я добре знали серед «випалювачів»; по-друге, він пам’ятав зраду сім’ї і не хотів зневіритися знову.

Баміал засвоїв урок. «Лілії» стали для нього своєрідною грою. Він прагнув не стільки грошей, скільки впливу. Йому подобалося дурити гордовитих ейронів, обкрадати їх – і брати за це плату, випробовувати сили на кожному і не відчувати нічого, крім задоволення.

Рект-старший не сумнівався: з онука вийшов би добрий спадкоємець і послідовник. Але повноцінного дару в молодого чоловіка не було!

Або ж Баміал не хотів його розвивати.

Гаріал десятиліттями вивчав обдарованих. Він з’ясував: ментальні здібності – їхня загальна ознака. Вони є у всіх: у когось сильні, в інших майже не виражені. Крім цього, кожен проклятий мав свою особливість: перерозподіляв успіх (Рект), зцілював (Даріл Майна), бачив минуле (Айнор Лісс), керував стихіями (Інт Рісоп), захищав від впливу магії (Венда Дайра). Баміал умів вселяти настрій – і все.

Гаріал не втрачав надії, що одного разу молодий Рект почне чаклувати по-справжньому. Не міг же онук бути єдиним представником обдарованих, якому дісталися лише ментальні сили?

Старий осів у магістраті. Знайшов собі непримітну посаду, видресирував помічників, облаштувався… Йому подобалося перебувати в гущі подій – поруч із губернатором, розшуком, Жовтою радою, і водночас не привертати уваги. Чиновник із податкової – навіть звучить нудно. І зусиль докладати не доводилося – його просто ігнорували.

Життя помалу налагоджувалося. Баміал вчасно зупинився і не розтринькав усі успадковані лампи, а зробив їх захмарним ексклюзивом для обраних і впливових. Гаріал вдосконалив свої обереги, підлаштував їх для простору, а не для індивідуального використання. Лампи, що витягували удачу лише з тих, хто дивився на «вогник», а потім поступово розповсюджували її навколо, даруючи везіння і людям, і предметам, відіграли важливу роль у розквіті торгового дому. Оснащені амулетами кораблі поверталися неушкодженими, репутація молодого Ректа покращувалась, він припинив топити горе у вині… Якоїсь миті Гаріал зрозумів, що більше не потрібен. Йому стало самотньо. Захотілося мати поряд того, з ким можна говорити відверто.

Або хоча б ланцюгового пса.

Кримінальний тип Соммер Леондар до довіреної особи не дотягував, проте помічником виявився розумним. Він регулярно доставляв тих, на кого вказував господар, і отримував більш ніж пристойну платню.

З часом щомісячний ритуал перетворився на рутину. Жертви поводилися однаково: починали з погроз, переходили до умовлянь, закінчували прокльонами.

Тільки одна з них вирізнялася з натовпу. Того дня заплановане полювання Леондара зірвалось, і він привіз заміну. Зовсім юна дівчина з незрозумілою покірністю сприйняла те, що з нею відбувалося. Не кажучи ні слова, вона дивилася на чаклунське полум’я доти, доки її очі не заплющилися. Вранці помічник відвіз труп у занедбані кар’єри – бездонні шахти біля моря, куди не потикалися ні нишпорки, ні стерв’ятники.

Незабаром Рект задумався про останнє прохання свого вчителя – подбати про його нащадків. Знадобився лише один візит до архіву, щоб дізнатися адресу онука Венди Дайри – обраниці Рісопа. А після поїздки в прибережний квартал відбулася перша неприємна розмова з Леондаром.