18.3
***
Звісно, власник «Лілій» не збирався розповідати історію свого життя якійсь там архівній доглядачці. Однак для нього Міловіка Дзвінка була насамперед обдарованою – тією, з ким можна хоч трохи послабити захист і не підбирати безпечні слова. Тому він говорив без зупину – головним чином про себе, унікального і неповторного.
Поки Баміал розпушував хвіст, Міка ловила кожне його слово і намагалася скласти цілісну картинку з уривчастих відомостей. На її погляд, він не брехав відкрито – напевне, інстинктивно обходив сумнівні теми. Наприклад, питання про работоргівлю Рект відкинув зі сліпучою посмішкою та букетом компліментів, долю «Синьої лілії» обговорювати не побажав, лампи зі своїх кораблів назвав звичайнісінькими і запевнив, що жодного стосунку до чаклунства вони не мають.
– Я нікого не грабую, – із запалом запевняв він. – Люди самі приходять до мене! Вони дивляться на яскраві вітрини, проводять дні біля прилавків, купують дрібниці, але поводяться так, ніби продавці – найнижчий рівень суспільства. Хіба не свині? До них ставляться як до осіб королівської крові! А де вдячність? Ми – торгаші, і цим усе сказано. Нам не дякують. То чому б грубим, невихованим покупцям не поділитися тим, чого в них надміру? Вони нічого не втрачають!
«Ще й як втрачають! По-перше, везіння полишає не лише відвідувачів, а й персонал. По-друге, лампи дістаються платоспроможним, а не тим, хто справді потребує краплину удачі. По-третє, брак везіння означає смугу невдач, і мій власний досвід доводить, що це може бути небезпечно для здоров’я», – міркувала Міка, не забуваючи відсторонено підтакувати і кивати в потрібних місцях.
– Як усе працює? – запитала вона. – Як змусити лампу віддавати удачу?
Баміал загадково посміхнувся і завів звичну пісеньку про обдарованих та їхнє значення для світу.
– Адже її не можна погасити? – перебила Міка. – А коли… Стривайте! – Вона схопила лампу Блекки і безбоязно доторкнулася до полум’я. – Ґніт! Все інше – просто декорація! Правильно? І якщо… – Товста кручена нитка зникла в її долоні. – Ось воно! – «Вогонь» ніби почав всмоктуватися в шкіру. – Ну ж бо, скажіть що-небудь! Ця річ може працювати дуже довго, якщо нею не зловживати. Вона ж постійно накопичує удачу! Тягне її звідусіль, навіть від свого власника. Не мовчіть, пане Баміале!
Рект незатишно зіщулився і кивнув.
– Якщо не дивитися на лампу, вона більш-менш безпечна, – визнав неохоче. – І так, ви правильно зрозуміли. Передача везіння відбувається під час фізичного контакту.
– Тобто отримує все той, хто знає секрет?
– І той, хто здатен вчасно зупинитися. Коли запас везіння не встигає поповнюватись і повністю зникає, полум’я гасне. Його не можна запалити знову.
– Але ви вимагаєте, щоб використані лампи повертали. Отже, вони не зіпсовані остаточно?
Він скрипнув зубами і тихо вилаявся. Потім згадав про пристойність, почав виголошувати пишномовні нісенітниці…
– Якщо у вас дійсно немає здібностей Гаріала Ректа, ви знаєте інший спосіб повернути лампи до роботи, – підсумувала Міка, проігнорувавши напрочуд пафосну промову про шляхетні прагнення, підкріплену улесливими компліментами. – У мене не дуже багато ідей щодо цього. «Запалюєте» від іншої лампи? – припустила навмання. – Або…
Добірні матюки, що зірвалися з губ Баміала, заглушили її невпевнене «…використовуєте іншого обдарованого».
– Думаю, ви хотіли сказати, що я вгадала.
Рект вкрився багряними плямами і почав бурмотіти вибачення.
– Я не викрадаю людей, – прошипів кілька разів поспіль. – Мої кораблі ні до чого! Називайте мене як вам заманеться, але я не вбивця!
– І то правда. Ваші жертви повільно вбивають себе самі. Наступають на граблі. Стільки разів наступають, що граблі починають за ними бігати. Не розумієте? А з іншого боку…
«Якби лампи не позбавили мене везіння, нічого не сталося б. Баміал не помітив би моєї реакції на його здібності і не закидав би погрозами. Я б не вирушила до Нелюда посеред ночі. Не ляпнула б зайвого. Шаллія не вигнала б мене з особняка. Я б не зачепилась за той стрижень і встигла б вийти за ворота. Блекка не розізлила б Даріана, і він не жадав би зірватися на лиходії, що так вчасно з’явився в його володіннях. Губернатора не мучила б совість. Економка не запропонувала б мені житло. Я не дізналася б про лампу і Леріану. Лейк не розповів би про «Лілії», – спало на думку.
– Ви здивуєтесь, але я вам вдячна. – Міка запхала лампу Чарри назад у сумку. – По-справжньому вдячна. Невдача привела мене сюди. Я зрозуміла багато чого… І я вам вірю. Ви не вбивця, Баміале. У вас не вистачить духу відібрати чиєсь життя. Але ви знаєте більше, ніж кажете. – Широка лямка зручно лягла на плече. – Дев’ятсот дев’ятий рік… Дівчинка, схожа на зламану ляльку, – пам’ятаєте її? Просто дайте відповідь: так чи ні? Я не вимагаю від вас зізнання у всіх гріхах!
Рект дивився на неї, ніби не вірячи, що співрозмовниця реальна. У його погляді таїлася напруга. Він войовничо насупив брови, задер підборіддя…
– Я злодій і шахрай, – врешті сказав із невластивою йому твердістю. – Я вчинив безліч злочинів і не шкодую про жоден із них. Але я ніколи не шкодив дітям. Ніколи за тридцять два роки свого життя!
– Це означає «так»? – прошепотіла Міка. – Що з нею трапилося?.. Вона… Вона мертва?..
Баміал вказав на двері і смикнув шнурок із дзвіночком, викликаючи охорону.
Що ж, перемир’я скінчилося.
– Я поверну лампу пізніше. Завтра чи післязавтра. Не використовуватиму. І не покажу нікому… нікому, хто про вас не знає. Чи хочете, щоб я віддала її пані Чаррі?
– Вважайте це подарунком, – грубо зареготав Рект. – Б’юся об заклад, вам сподобається життя, наповнене успіхом!
«Я зненавиджу його», – Міка напружено посміхнулась і міцніше притиснула до себе сумку.
Краще піти, доки він не передумав.
Хай там як, а лампа була їй потрібна.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!