Шазілір. Заборонений день

***

В той час Міку звали Лоріаною – на честь принцеси Лоріани, сестри його величності Флеріана. Лорочкою вона була років до семи, Лоркою – до десяти, Лорою – до дванадцяти, марною коровою – поки не пішла з дому.

Дев’ятсот сьомий рік став для неї жахом. Лора розуміла: її доля вирішиться найближчим часом. Івор, як і раніше, крутився біля їхнього будинку, проте тепер його метою була Леріана – її молодша на кілька років сестра.

Тендітна, слухняна Лера проводила літо на сонці, намазавши волосся лимонним соком (для освітлення), харчувалася тільки листям салату (для стрункості) і являла собою зразок нареченої ейрона. Але весь куток знав, що майбутня невістка пана Еріела – Лора. Непоказна, грубувата, відлюдькувата дівчинка викликала пересуди одним лише фактом свого існування. Ніхто не міг повірити, що дочка прекрасної Аріали Дайри, у минулому – відомої актриси та світської дами, буде для матері не втіхою, а покаранням.

Лорі виповнилося чотирнадцять – ідеальний час для договірного шлюбу. Але родина Івора не поспішала. Якось його батько прямо заявив, мовляв, молодшу візьмемо з радістю, старшу – ні, вибачте. І порадив збути її з рук якнайшвидше, бо на юну потвору є хоч якийсь попит, а за кілька років на неї ніякий дурень і не гляне. Не хочете видавати заміж за простолюдина? Таж пан Шарп саме підшукує нову утриманку! Не шлюб, звісно, зате викуп він дає дуже щедрий, а у вас із грошима скрутно.

Лора не мала жодного бажання бути дружиною зарозумілого Івора, але до такого майбутнього її готували з дитинства, і вона вважала це своєю долею. Проте старий, вічно п’яний мерзотник Шарп? Усі знали: йому краще не потрапляти під гарячу руку! Його дружина померла від побоїв, остання наложниця кинулася в море, а мати аж до смерті проклинала тирана-сина. Але батьки всерйоз обмірковували цю пропозицію, і дівчинка розсудила, що настав час щось зробити.

Вона вдягла свою єдину непримітну сукню (сіру, пошиту для жалобних церемоній) і вийшла за ворота.

– Ти куди? – крикнув їй услід батько.

– На скелі. – Лора за звичкою не підвищувала голос і усміхалася.

– Навіщо? – прозвучало закономірне питання.

– Щоб вам не довелося витрачатись на похорон, – тим самим тоном відповіла вона.

Серйозна заява. Лора не збиралася робити фатальний крок, але не бачила іншого способу протесту.

Її вирощували, щоб вигідніше і пристойніше збути з рук. Їй не дали права голосу і не дозволяли розмірковувати про свою долю.

«Я зможу. Вони помітять мене. Вони мене почують!» – Лора не поспішала – і не зволікала.

Якби не смертоносні кулаки Шарпа, вона не суперечила б батькам. Молодий наречений чи старий, розумний чи дурний, веселий чи похмурий, гарний чи не дуже – для неї це не мало особливого значення, бо з будь-ким із них Лоріана Дайра могла дожити до глибокої старості.

А Шарп означав болісну смерть у найближчі місяці.

Він був гірший за скелі.

Мати наздогнала Лору на узбережжі.

Накинулася з докорами.

Пообіцяла забути про Шарпа та його гроші.

Тоді це й сталося вперше.

– Краще мене забудьте!

– Що ти верзеш, навіжена? Хто тебе годуватиме, якщо не я? – обурилась Аріала і схопила дочку за руку з явним наміром притягнути додому і замкнути, поки дурість не вивітриться.

«Забудьте мене! Забудьте! Забудьте!» – подумки закричала Лора, намагаючись вирватися.

Вона впала на пісок, коли пальці матері зненацька розтислися. Відповзла, ковтаючи сльози, на кілька кроків. Наважилася підняти погляд… І вразилася тій розгубленості, з якою Аріала дивилася на неї. Здавалося, жінка не розуміє, що робить на березі і чому якесь обсипане піском дівчисько захлинається риданнями прямо перед нею.

Наспів батько. Поглянув на дружину, зблід, боязко покосився на дочку…

– Забудьте мене… – ледь чутно промовила Лора.

Він здригнувся, обхопив Аріалу за плечі, почав бурмотіти щось заспокійливе.

Потім кинув додолу кілька мідних монет.

– Іди! – Це вже адресувалося дочці. – І не наближайся до нашого дому, бо не подивлюся, що моя кров, покличу «випалювачів»! Вродилося ж… А казали, на бабці прокляття закінчилося… Забирайся геть! Вона тебе не згадає, поки сама не нагадаєш про себе!

Батьки пішли, тримаючись за руки. Матір трясло, вона поривалася озирнутись, але батько тягнув її до житлових будинків, не зупиняючись ні на мить.

Лора гадки не мала, хто такі «випалювачі» і чому їх треба боятися. Про прабабусю вона чула краєм вуха – стару називали чаклункою і говорили, нібито її життя обірвалося на багатті. Та якщо батько сказав, що прокляття перейшло на правнучку… Боги, невже подіяло? Бажання виповнилося? Мати справді забула її?!

Отже, і Шарп, і скелі стали лише нічним кошмаром із минулого? Можна йти куди завгодно? Батьки не заявлять у розшук?

Чудово! Місто велике, в ньому знайдеться місце ще одній людині!

Туга та розпач навалилися значно пізніше, а тоді…

Лора була вільна!

Ніхто не дорікав її шматком хліба, ніхто не змушував вклонятися в пояс Івору та його родині, ніхто не замикав на горищі за недоречне висловлювання!

Вільна, як вітер!

Незалежна!

Сама собою!

Ремісничий квартал став її новим прихистком. Вдень Лора шукала підробіток, ночувала на чиємусь давно покинутому складі, часом влаштовувала собі вихідний і купувала медові пряники.

Все було б добре, але…

Її вистачило на тиждень. Потім Лору здолала самотність, захотілося повернутися додому, і хай буде, що буде. Не покличуть же насправді тих незрозумілих «випалювачів»?

Вона протрималася ще десять днів. Зібрала грошей на нову стрічку для волосся, запаслася смаколиками… Витратила все, що мала, аби довести: «Я не тягар і можу себе забезпечувати». А коли стемніло, ступила на знайому вулицю.

Вдома щось святкували. Лора стояла біля паркану і бачила за колись рідними вікнами незвичні веселощі. Збентежена Лера з опущеними очима і рум’янцем на блідих щоках, як зазвичай задоволений собою Івор, батько напідпитку, мати в найкращому вбранні, а на почесному місці – пан Еріел із дружиною.

Лора помилилася, прийшовши сюди. Тут не сумували за нею. Не мріяли побачити її знову. Не шукали загублену дочку.

Їм було добре й без неї!

Пізніше Лора дізналася, що її зникнення батьки пояснили дуже просто. Мовляв, відправили старшу до келіварійського пансіону. Може, там із неї красуню й не зроблять, зате послуху навчать.

Туга змінилась образою та злістю. Лоріану Дайру не забули, як сказав батько! Жодного прокляття не існує! Ні прабабки-чаклунки, ні надприродного дару немає! Все елементарно: вона заважала поріднитися із сім’єю ейрона, і її позбулися.

А якщо так… Розплата неминуча!

Лора вирішила стати важливою людиною. Заробити багато грошей і одного разу наче мимохідь заскочити додому. Подарувати сестрі намисто із сапфірів, матері – якусь золоту брошку, батькові – нового коня заморської породи.

Вони б зрозуміли свою помилку. Вибачилися б за мерзенного Шарпа. Попросили б повернутися!

Лора крутилась як білка у колесі майже два місяці. Потім тодішній губернатор видав розпорядження щодо безпритульних дітей, і шукати підробіток стало набагато важче. Зрештою її виявили – якась «добра душа» зауважила, що до напіврозваленого, зарослого бур’яном складу веде стежка, і поспішила повідомити про це владу.

Довелося знову тікати. Лора не вірила, що справді може змусити когось забути про своє існування, тому в ремісничий квартал більше не поверталася.