Шазілір. Заборонений день

***

Дзеркало доводило, що все не настільки погано, як здавалося. Губи виглядали цілком стерпно – боліли, пощипували під час їжі, але більше не нагадували оладки. Подряпини під оком покрилися кіркою і перетворилися на тонкі темні смужки – майже непомітні, якщо не акцентувати увагу. Щоправда, причісування минуло зі сльозами, оскільки ґуля на потилиці так просто зникати не збиралася. Ну а довгий вузький синець на лобі був успішно прихований поспіхом відрізаним чубчиком.

«Об двері вдарилися… Вчора вам дуже не щастило», – пояснила економка.

Уточнювати: «Я вдарилася? Чи ваш любий Даріан знову постарався?» Міка не стала.

Сукня (та сама, із золотистими квіточками), кімнатні капці (смішні, зате зручні), розпущене волосся – вона не сумнівалася, що зранку не зустріне нікого, крім Шаллії та слуг.

Однак на кухні з’явився Ксаніан Лейк – охайно вдягнений, із запахом не випивки, а якихось парфумів, та ще й у піднесеному настрої. На сусідку по столу він ледве глянув, і тільки коли кухарка сказала: «Ваш сніданок, пані доглядачко», повернувся в її бік.

– Ой-єй… Зразу не впізнав. Що, чорна смуга закінчилася? – Политий медом млинець ляпнувся Міці на коліна, і лікар співчутливо хмикнув. – А, ні. Та це не страшно, завтра буде краще.

– Це ви вчора говорили.

– Я помилився?

Міка засміялась і відразу ж приклала долоню до губи.

– Пане Лейк, у мене до вас є одне запитання… Тільки не викручуйтесь, гаразд? Що не так із «Ліліями»?

– Нічого.

– Просила ж без брехні!

– А нічого особливого там і немає. Просто згубне місце. Людей тягне туди, а там із них витягують гроші. Результат: нервові зриви, нездужання, істерики. Людина стає дратівливою і неуважною, і як наслідок – суцільні невдачі та нещасні випадки. Як ваші граблі.

– І це – причина, чому ви дали мені снодійне?

– Заспокійливе.

– Дурман! А потім наказали, щоби ніхто й близько до мене не підходив!

– Хтось підійшов?

Замість відповіді Міка відкинула волосся з лоба.

Лейк побачив синець і насупився.

– В кімнату переносили?

– Об двері хряснули! Знаєте, я можу повірити в… у граблі. Ну, наступила кілька разів, з ким не буває? А ви попереджаєте, що граблі можуть за мною ганятися, і, судячи з вашого тону, це нормальне явище?

– Не більше ніж особисте спостереження, – похитав головою лікар. – Необґрунтоване й бездоказове, до того ж воно не має жодного стосунку до «Лілій».

– І в чому ж воно полягає?

– Ви надто наполегливі для такої молодої особи. Але бажання жінки – закон. Отже, моє спостереження елементарне: якщо комусь раз за разом не щастить, дайте йому спокій, інакше буде гірше.

– І цей «хтось» – любитель прянощів?

Лейк невдоволено закректав.

– Ось же вчепилися… «Хтось» – це хтось. Абстракція. Гіпотетична особистість. Можливо, «хтось» знає про існування «Лілій», можливо – ніколи про них не чув.

– І багато таких?

– Мила моя, та вам не в архіві працювати, а підкорювати розшук! Навіщо ці розпитування? Вчора вас обібрали до нитки, а сьогодні ви звинувачуєте нечисту силу?

– Часто звинувачують?

– Тьху ти! Називається, зайшов до тітоньки на чай. І тут спокою немає! Гляди, підуть дурні чутки, та й налетить у місто Жовта рада. Тоді нікому життя не буде.

– Що за…

– Ні-ні-ні! – перервав чергове запитання лікар. – Досить! Можемо обговорити погоду, перегони, моду, вирощування гарбузів – що завгодно, крім забобонів.

– А хіба…

– Ні!

«Хіба розмірковувати про везіння та невдачі – не забобон?» – подумки закінчила свою тираду Міка.

– Як щодо привидів?

Лейк аж схопився за голову.

– Бачили примар?

– Не я. Шановна Шалія.

Його настрій різко змінився. Ледь уловима тінь пробігла обличчям, куточки губ опустилися, в очах з’явилося відчуження.

– Їй майже сімдесят.

– Тобто ви знаєте? Це ви назвали її бабцею, що вижила з розуму?

– Їй майже сімдесят! Вона вас насилу бачить!

«Павутину під стелею вона помічає без проблем», – хотіла заперечити Міка.

Але це було неправильно. Навіщо псувати стосунки з Лейком? Він знав про щось важливе. Знав – чи здогадувався.

– Може, пані Шаллія сподівалася, що мене історія з привидом зацікавить, і я погоджуся залишитись? – Миролюбне припущення начебто заспокоїло лікаря. – Їй тут нудно… Самотньо вечорами.

Лейк одразу повеселішав.

– На жалість вирішила натиснути? Впізнаю стару хитрунку! Будь-якими способами домагається свого. Не слухайте її! Не мені давати поради, але… Якщо тітонька вмовить вас переїхати, вчорашній день здасться вам доброю милою казкою.

– Тобто є варіант, що примара існує?

– Ейрона Чарра існує! Познайомитеся з нею і зрозумієте, що привиди – цілком пристойна компанія.

Більше до слизьких тем вони не поверталися.

***

До полудня Міка встигла розсортувати всі папери, визначити для себе першочергові завдання, написати кілька запитів до магістрату та міського розшуку, а також пройтися особняком губернатора і довести до сказу більшу частину його мешканців.

Покоївки одностайно запевняли, нібито будинок населений привидами, бо ж ночами в ньому нерідко чуються чиїсь кроки, бурмотять нерозбірливі голоси, скриплять двері…

– А то нічого, що ви тут жодного разу не ночували? – уточнила економка, проходячи повз.

Відповіддю стали смішки та хихикання.

Кухарка не сумнівалася: саме привиди згубили її чоловіка, колишнього дворецького, і нехай злі язики не звинувачують у його передчасній смерті пристрасть до спиртного!

Садівник навідріз відмовився вступати в діалог, пославшись на те, що «пан Даріан не розпорядився».

Ну а Шаллія після півгодинного «допиту» визнала: особа на малюнку дуже схожа на тутешнього «привида», але дещо було не таким. Що саме – вона не знала.

Міка крутила картинку сяк і так, намагалася згадати обличчя сестри до найдрібніших деталей, пробувала переробити малюнок, згладити грубі лінії.

Безуспішно.

Вона сама розуміла, що хоч на портреті, безперечно, зображено Леру, якась неправильність теж відчувалась.

Незабаром із пральні повернулася Рунка і продемонструвала ідеально випраний і випрасуваний мундир. Це була хороша новина, бо сидіти в чотирьох стінах уже не вистачало терпіння.

Міка пішла тихо, намагаючись не привертати до себе уваги. Біля воріт із жалем зауважила, що гілка акації все ж надломилась, але її ретельно примотали до стовбура і встановили поруч ще два залізні стрижні.

«Щоб наступний гість точно шию зламав», – проте погода видалася напрочуд гарною і хмуритися через синці не хотілося.

Візник знайшовся прямо за воротами садиби губернатора. Добротний екіпаж, випещені конячки, герб магістрату на дверях… Міка зітхнула, але вирішила не ускладнювати собі життя.

– До архіву, будь ласка. – Вона залізла на тверде сидіння, відіпхнула у куток забутий невідомо ким плащ. – Якщо можна, швидше.

А в архіві на неї чекав сюрприз – кривувата табличка на дверях із написом: «Зачинено на ремонт». Біля службового входу снували різнороби: виносили пронумеровані коробки з документами, запихали їх у криті повози, тягали всередину якісь труби і дошки, вивантажували з возів, що під’їжджали, непідйомні на вигляд мішки…

Серед усього цього стовпотворіння виднілася лише одна знайома фігура.

– Маріде! – покликала Міка. – Що відбувається?

– Мерзота, – не повертаючись до неї обличчям, відповів архівний охоронець.

– Вас виселили?

– Папери переїжджають у магістрат, моя сім’я – на вулицю. Натомість посаду мені залишили, козли…

– Як Рітта?

– Жінка, що викинула на вітер усі наші заощадження? Прекрасно. Із дітьми прощається. Ми ж тепер безхатченки. У нас умови невідповідні. Як там закон каже? «Якщо дитина не має даху над головою, держава про неї подбає». Відвідуватиме їх у притулку із заморським віником замість солодощів.

Марід замовк і знову втупився в суєту, що заполонила архів. Для робітників це місце було черговою точкою на мапі міста, яку треба зміцнити і прикрасити. А для сім’ї охоронця облізла, вічно холодна і сира будівля була домівкою. Нехай не найзручнішою, не найгарнішою і не найулюбленішою, але вона давала їм змогу бути разом.

«До літа закінчать… А як не до літа, то до наступної зими. Або до весни», – згадався нещодавній діалог із Керрейтом.

На той час Зара, Віра та Кора встигнуть зненавидіти батьків.

Запропонувати гроші? Міка подумки перерахувала свої заощадження. Для неї їх вистачило б на кілька місяців, для сім’ї з п’яти осіб, один із членів якої підсів на «Лілії», – у найкращому разі на кілька тижнів. Ні, позика – не вихід.

– Ви боїтеся привидів?

Марід здивувався настільки, що обернувся всім тілом.

– Що?!

– Є в мене одна ідея… Не хочете спробувати себе у ролі дворецького?

Даріан Керрейт, не замислюючись, розпоряджався долями людей. Міловіка Дзвінка просила ремонт – отримала ремонт, і начхати, що троє дітей опинилися на вулиці.

Губернатор повернеться пізно. Звичайно, він розлютиться, коли виявить у своєму будинку потроєну кількість мешканців.

І нехай.

Міку більше не лякав його гнів – тільки спогади.

Шаллія не дозволить вигнати дітей у ніч, а завтра…

Завтра буде новий день.