Шазілір. Заборонений день

Її провели на другий поверх, у велику залу, заповнену чудернацькими заморськими дивовижами. Грубі дерев’яні статуї, міфічні страшидла з міді, вапнякові брили з написами чужою мовою, глиняне начиння незвичної форми, примітивна зброя на кшталт кістяних ножів та списів із кам’яними наконечниками, прикраси з черепашок та сушених плодів – тут усьому знайшлося місце.

Міка переходила від предмета до предмета, почуваючись дитиною в крамниці іграшок. Кожна дрібниця розпалювала цікавість: і розмальовані гарбузи з трав’яним волоссям, і намисто з чиїхось ікл, і незрозуміле (начебто кухонне) приладдя з порожніх трубочок, і смішні головні убори, і безліч інших дивин.

Вона так захопилася, що й не помітила, коли з’явився…

Справді, хто?

Напевне, один із управителів торгового дому.

– Кхе-кхе, – долинуло від дверей.

Міка припинила споглядати опудало пітона (може, того самого, поцупленого п’ятдесят років тому?) й обернулася на звук.

З губ ледь не зірвався вигук здивування.

«Ось чоловік, поряд із яким жодна жінка не почуватиметься «ліхтарним стовпом у спідниці», – сяйнула несуттєва в цій ситуації думка.

Потім Міка згадала, де перебуває, і викинула дурниці з голови.

– Кумедні речі, – за тоном незнайомця було незрозуміло, запитує він чи стверджує.

– Так, незвичайні, – про всяк випадок погодилася вона.

– Із Сонного узбережжя, – і знову жодних інтонацій.

– Сонне узбережжя – дивовижне місце, – відповіла Міка, аби не мовчати.

– Мало досліджена територія. Землеробство там розвинене.

«Та з цим суб’єктом треба спілкуватися лише письмово! Чи попросити його закінчувати речення розділовими знаками? Наприклад: «Землеробство там розвинене крапка», «Землеробство там розвинене знак питання»! Тому що я не розумію, що він від мене хоче!» – Міка посміхнулася своєю «начхати, що ситуація дивна, я однаково вас поважаю» посмішкою і вимовила нейтральне:

– Так, землеробством там займаються.

– Цього року кшикшин добре уродив.

«Що таке кшикшин?!» – вона майже втратила самовладання.

– Ви це мені розповідаєте? – уточнила досить саркастично.

Та прозвучало зовсім не так, як очікувалося. Хотілося наголосити на «розповідаєте», але голос здригнувся, і головним стало «мені».

Незнайомець відліпився від дверей, підійшов ближче. Він був молодий і високий – майже на голову вищий за губернатора. Міцної статури, проте ніхто не назвав би його неповороткою купою м’язів. Рухався невідомий плавно і безшумно, такою-от ходою хижака, що вийшов на полювання. Його вбрання здавалося простим – світла сорочка, що зовсім не відповідала погоді, темні штани з цупкої тканини й потерті черевики на грубій підошві. Але широкий пояс цієї людини виблискував золотим гаптуванням, та й на шиї бовтався товстий, знову-таки золотий ланцюг.

– Мені казали, шазілірці не люблять одразу заводити розмову про справи, – дивний тип дозволив собі крихту здивування. – Мабуть, я почав аж надто здалеку.

– Надто, – погодилася Міка, дивуючись, що за «ексклюзив» (невже таємничий кшикшин?) співрозмовник хоче їй запропонувати.

Кшикшин… Ні, вона ніколи не чула про рослину з такою назвою. А раптом це лише рідкісна пряність? Буде ніяково.

– Що ж, мені потрібен мішок, – оголосив невідомий.

– Навіщо?

Не найкраще питання. Яка різниця, навіщо працівникові «Лілій» раптом знадобився мішок? Тим паче почути: «Щоб було куди запхати твій труп» зовсім не хотілося.

– Хіба я повинен звітувати? – Незнайомець не стримав роздратування. – Ціна – дві сотні за відро. Це гарна угода.

«Відро? Нащо мені відро незрозуміло чого, за що треба віддати п’ять зарплат?» – подумки обурилася Міка.

А вголос промимрила:

– Вибачте… Мабуть, продавець вас неточно поінформував…

– Що?!

– Мені не треба так багато. – Вона згадала свій гаманець і посміхнулася. – Я лише спробувати.

– Що спробувати?

– Ну, дрібку. Або жменю, якщо цього року кшикшин великий.

– Га? – Співрозмовник дещо збентежився. – Дрібку… Стривайте! Ви вирішили, що я хочу продати вам кшикшин?

Стовідсоткове питання. Ну нарешті!

Потім Міка зрозуміла, що треба щось сказати. Який із можливих варіантів відповіді кращий, вона не уявляла.

– Отже, ви теж покупець?

– Ну точно не торгаш! Вибачте за незручне питання, але… Ви впевнені, що хочете придбати саме кшикшин? Може, кашшин? Чи кшашен?

«Середній мішок вміщує близько п’яти відер. Кожне коштує двісті монет. Разом – тисяча. Два роки роботи доглядачкою архіву. І він каже, нібито це – гарна ціна…» – побачити загадковий кшикшин захотілося ще більше.

– Невже кшишон? – Невідомий випромінював несхвалення.

«У списку заборонених законом рослин і речовин такого немає», – подумала Міка.

А якщо так…

– О, ви маєте рацію! Як я могла переплутати?

На його обличчі промайнула огида. Чи їй здалося? Через щетину відразу й не розбереш, усміхається він чи кривиться.

Міка чітко розрізняла його очі – світло-сірі, глибоко посаджені, незмінно примружені. Ніс теж привертав увагу – широкий, не раз ламаний, покритий свіжими подряпинами. Незнайомець був засмаглий до чорноти – або ж смаглявий від народження. Сонце перетворило його досить довге волосся на суміш вигорілих і темних пасом. Вольове підборіддя, великі вуха, прямі брови – і густа щетина, що приховала половину фізіономії. Нічого вражаючого, крім зросту. Але Міці подобалося стояти біля нього і уявляти себе маленькою тендітною… нехай не ейроною – аби не «ліхтарним стовпом».

– Сподіваюся, кшишон теж уродив, – зачепила співрозмовника.

Він промовчав. Відвернувся, неквапом відійшов подалі і витріщився на якусь дивину з глини.

У залі почали з’являтися інші люди – переважно обвішані коштовностями пані середнього віку та пихаті пани без стрічок. Коли зібралося щонайменше два десятки покупців, ударив гонг.

Міка стрепенулась. Хоч би що віщував цей звук, дійство починалося.

***

Вона дізналася багато нового. Наприклад, те, що кшикшин – бульби, сік яких незамінний під час лікування ран, а кшашен – спори отруйних грибів, що використовуються як засіб від безсоння. Кшишон виявився засушеною попелицею для знищення бородавок і, на щастя, весь дістався якійсь ейроні.

З покупками взагалі пощастило – представлені на аукціоні (а це був звичайний аукціон – не підпільне кубло) товари мали ярлик «остання партія цього місяця» і розлетілися вмить, Міці навіть не довелося приховувати своє небажання торгуватися.

Притриманий на фінал лот дістався товстуну в зимовому сюртуку, і вона разом зі всіма спустилася на перший поверх – у торговельні ряди. Її гризла досада через змарнований час. Понад годину минуло! Це ж треба… Спокусилась на загадку як… Хай буде – як Рітта, яка все ще стояла біля вітрини з рожевою половою.

Ні корисних знайомств, ні інформації про «Червону лілію», ні підозрілих подій… Вечір витрачено дарма!

До того ж…

Чекайте-но.

На краю свідомості з’явилася нечітка думка про те, що не треба поспішати до виходу, краще пройтися повз вітрини. Хіба можна побувати серед прянощів і піти з порожніми руками? Пристойні люди так не роблять. Необхідно щось вибрати. Щось дешеве? Чи один раз живемо?

«Досить божеволіти. Це просто приправи. У мене з минулого візиту лишилося пів коробки. Напевно, річ у лампах… Вони такі яскраві, що діють на психіку. Ось тільки мені хочеться якнайшвидше зникнути звідси, а інші, навпаки, злітаються на світло, як метелики», – обсмикнула себе Міка.

– Рітто, що ви робите? – запитала, підходячи до дружини Маріда. – Пізно вже.

– Думаю. – Рітта не відривала погляду від вітрини. – Не заважай.

– Хочете, допоможу?

Жінка зітхнула.

– Це складно… Якщо склянка коштує п’ять монет і в ній півтори тисячі зернят, скільки коштує десять зерен? Тридцять мідьок? Три? Чи триста?

– Гадки не маю. Купіть щось інше, гаразд?

«Мені потрібні ці неповторні лусочки. Вони зроблять мене щасливою і впевненою в собі. Без них моє життя буде нудним і безглуздим», – промайнула дивна ідея.

Міка відскочила від Рітти і з жахом озирнулася.

«Це не мої думки!» – хотілося закричати на всю горлянку.

Божевілля якесь!

– Ні! – Дружина охоронця дивилася з лячною люттю. – Ні!

Вона раптом похитнулася і впала на прилавок. Вишукана різьблена скринька з прянощами опинилася прямо під її тілом і почала загрозливо потріскувати.

– Що з вами?! – Міка поспішила до Рітти. – Вам погано?

– Лікаря! – прогорлав хтось із продавців. – Людині погано!

– Знову? – Схована під вуаллю дама, що проходила повз, несхвально фиркнула. – Як не зайду, завжди одне й те саме. Як хворий, то сиди вдома, а не псуй людям настрій!

Лікар з’явився швидко – літній, похмурий, у латаному сюртуку і брудному взутті. Кинув на нерухому Рітту короткий погляд і наказав відвезти її додому.

– Але ж вона непритомна! – обурилася Міка. – Може, це щось серйозне?

– Нерви, – буркнув він. – Проблеми в сім’ї, невідповідність гаманця запитам, душевні муки… Нічого не пропустив? Хай забуде сюди дорогу, і все налагодиться.

– Пан лікар хоче сказати, що ваша подруга потребує спокою, – перервав його хтось із «Лілій». – Прошу вибачення за цей прикрий інцидент. Наш візник доставить її, куди накажете. Звісно, абсолютно безкоштовно. Мені б дуже не хотілося, щоб у шановної Рітти залишилися погані спогади про нашу скромну крамничку, тому я розпоряджуся зібрати для неї зразки всіх прянощів. Невеликий подарунок, розумієте? Чи не будете люб’язні почекати в моєму кабінеті? О, перепрошую! Мені варто було представитися! Баміал Рект до ваших послуг, чарівна пані… Дзвінка, правильно? Чи вам більше до вподоби «пані доглядачка»?