Шазілір. Заборонений день

Сімдесят п’ять пошарпаних клаптиків паперу з нерівно виведеними числами й майже стертими позначками лежали на підлозі. Шість рядів. По дванадцять папірців у кожному, крім останнього. Міка вдивлялася в них до болю в очах і не бачила нових закономірностей.

Невже дати абсолютно випадкові? Ні, вона знала: випадковостей, які тривають роками, не існує. Має бути щось спільне. Прив’язка хоч до чогось. Якийсь ключ.

Нещодавно здалося, що загадку вирішено. З’явилася шалена теорія, і майже всі числа до неї чудово пасували. На жаль, «майже всі» – поганий результат, бо коли на кону життя людей, неточності неприпустимі.

Міка роздратовано згребла записи в купу і подивилася на великий настінний годинник із надламаною хвилинною стрілкою. Минула північ… Ого! Правду казав старий доглядач: замахнешся на те, що тобі не до снаги, – вгробиш і здоров’я, і кар’єру.

І нащо їй ці таємниці? Навіть якщо вдасться вирішити задачу, користі від цього ніякої, тому що офіційно Шазілір жив мирним і спокійним життям, його вулиці були безпечні в будь-який час доби, а всі питання вирішувалися міським розшуком із завидною швидкістю.

Міка виглянула у маленьке, захищене ґратами вікно і зіщулилася. Хтось знову загасив ліхтарі на добрій половині вулиці. Темно, сльота… Ця весна видалася незвично холодною, і хоча завдяки дощу, що майже не припинявся, місто уникло заморозків, погода не спонукала до нічних прогулянок.

«Трохи почитаю», – лампа згасла, залишився лише недогарок товстої воскової свічки.

Спати не хотілося – числа займали усі думки. Ех, ось би їхня черговість була пов’язана з математикою… Але пан Тарендар, що мав славу знавця математичних загадок, заявив із властивою йому категоричністю: формули та послідовності не допоможуть. Якщо і є якийсь алгоритм, то він полягає в чомусь іншому.

Історія? Люди? Рух небесних світил?

Не підходило нічого, крім…

Та навіщо ятрити душу – «крім» не існувало.

Напевно не існувало.

Яскраве полум’я свічки почало згасати. Міка перевернула чергову сторінку про пригоди розумника, що розкривав будь-які злочини за допомогою магічних ритуалів, і засумувала. Вона не надто довіряла чаклунству. На відміну від учених, що оголосили магію містифікацією і обманом, Міка знала: не кожна казка – вигадка. Адже якщо надприродного немає, то як же її власна доля? Знову низка збігів? Ха-ха, дуже смішно.

Свічка мигнула востаннє і згасла. Книжка з легким шерехом лягла на стіл, рипнуло старе потерте крісло. Міка позіхнула і спробувала прогнати геть числа, що миготіли перед внутрішнім поглядом. Зрештою, це була не її справа.

Вона думала про завтрашній день. Чи розцвітуть яблуні, чи нагряне комісія з магістрату, чи візьме доглядач вихідний…

Чи настане завтра для всіх?..

А після…

***

Літня гроза тільки-но закінчилась, і дітлахи висипали на вулицю, шльопаючи по теплих калюжах і підставляючи долоні вітру. Хмари, в яких зрідка проскакували бляклі блискавки, помчали на південь, віддалений гуркіт грому звучав усе тихіше, сонце сліпуче сяяло в кожному струмочку, немов запрошуючи до гри. Мало хто міг утриматись від спокуси.

Залізні ворота однієї з садиб заскреготали, пропускаючи дівчинку років семи.

Вона підняла поділ яскраво-рожевої, щедро прикрашеної мереживами сукні, й обережно ступила на бруківку. Примружилася, дивлячись на відблиски, тужливо провела поглядом сусідських хлопчаків, що затіяли біганину прямо в багні…

Їй не дозволяли розважатися в такий спосіб. У неї були тільки ляльки – великі, ошатні, схожі на казкових принцес. Вони стояли у вітальні під скляними ковпаками, і виймали їх тільки тоді, коли приходили гості.

– Лоро! Не стій стовпом! Ходи до нас! – Заляпаний грязюкою до самої маківки хлопчисько підбіг до неї і спробував схопити за руку. – Дивися, навіть кривляка Нята гасає як ненормальна!

Дівчинка з жахом відсахнулась. Якщо сукня забрудниться, мати на тиждень залишить без вечері!

Мокрі пальці хлопця торкнулися її руки, і Лора скрикнула, не в змозі пояснити, чому їй не можна, по-справжньому не можна пробігтися калюжами.

– Ти чого? Болить щось? – почула здивоване запитання.

Дівчинка мовчки відвернулася і, не забуваючи притримувати поділ, рвонула до своїх воріт. Вона знала, що слова не допоможуть. Сусідський хлопчик не зрозуміє. Та ніхто не зрозуміє, чому їй потрібно бути ошатною щодня і поводитись як личить майбутній пані! Вона сама цього поки що не розуміла.

– Гей, мала, куди летиш? Образив хтось?

Івор. Вічно він крутиться біля її будинку. Порятунку від нього немає!

Лора зупинилася і ввічливо вклонилася хлопцю, старшому всього на кілька років. З Івором завжди треба бути люб’язною. Навіть якщо хочеться плакати, треба терпіти й усміхатися. Не дай боги його чимось зачепити – мама на все літо позбавить солодкого, ще й змусить вибачатися на колінах.

– Чуєш, малявко? Хто тебе образив?

– Н-ні… Ніхто… Ні! – Лора болісно роздумувала, як позбутися небажаного захисника. – Просто…

Але він уже помітив брудний слід на її руці й обернувся до іншого хлопчика.

– Ти що таке надумав, шмаркачу? На чуже зазіхаєш? Хіба не знаєш, що її вирощують для мене? Побачу поряд – кістки переламаю!

– Вирощують? Як корівку породисту? – безстрашно уточнив «шмаркач». – Бреши, та не перебріхуй, паничу! Наречена – це наречена, а не тварина.

Івор вчинив так, як робив завжди, коли не знав, що сказати, – кинувся у бійку. Його не бентежило, що супротивник значно молодший. Його ніколи й нічого не бентежило.

– Оце щуриха білобриса! Ну як матінка її! – На вулицю виметнулася пильна сусідка і почала дбайливо відтісняти свого сина від синочка єдиного в окрузі знатного пана. – Та хвостом перед чоловіками крутить, і донька не відстає! – Один із стусанів панича дістався їй. – Щуриха! Помийна щуриха у дорогих ганчірках! – заволала вона ще голосніше. – Народилася щуреням і приведе щурів!

Лора стояла, затиснувши рота долонями, і розуміла: покарання не уникнути. Вона засмутила Івора. Впустила мереживний поділ прямо на мокре каміння. Через неї маму знову називали поганими словами.

І її ніколи більше не покличуть гратися. Тобто до інших дітей її все одно не пускали, але дівчинка тішила себе надією, що так буде не завжди. А після такого… Ні, точно не покличуть.

– Щуриха! – верещала сусідка. – Підла самозакохана щуриха!

Очі Лори наповнилися сльозами.

– Я не щуриха! – тоненько вигукнула вона. – Не щуриха! – повторила трохи голосніше. – Може, мишка?.. – І заридала з розпачем семирічної дитини, яка знає, що її образили, але не розуміє, за що.

– Краще зайчик! – просопів захеканий Івор, відштовхуючи малого хлопчака, в якого з носа вже текла кривава юшка. – Вирішено: зватиму тебе зайчиком. Зайчик-зайчик-зайченя… Зайчику! – Його голос раптом огрубів і став дорослим. – Зайчику!

***

– Зайчику! Мені потрібний твій дідусь. Де він?

– Помер.

– Що?! Я одержав від нього листа! Ну ж бо, Ароніко, прокинься! Куди пішов твій дід?

Ароніка? Міка підхопилася з низького крісла, в якому так необачно задрімала, і спробувала зібратися з думками.

Хм… Вона засиділася в архіві допізна і не наважилася йти додому темними вулицями. Читала, доки не згасла свічка, потім заснула. Ага, і їй знову снилася та нісенітниця… Чи просто наринули спогади?

Не до добра такі видіння. Начебто нічого зловісного в них немає, а руки тремтять.

Отже, вже ранок. Новий робочий день. Треба вмитися, переодягнутися, поснідати… О так, і пояснити неввічливому відвідувачеві, що він трохи помилився.

– Я не Ароніка, пане. Внучка доглядача зараз за містом, на Весняних перегонах, і повернеться за тиждень. А якщо ви хочете зустрітися з шановним Тарендаром, то він приймає з полудня до заходу сонця, кожен десятий день місяця – вихідний. Поки що його немає, але ви можете почекати або прийти після обіду. – Міка усміхнулася своєю найпрофесійнішою (бездушною, зате широкою) усмішкою і з жалем зауважила, що марно старалася.

Той, хто так зненацька нагрянув у архів, навіть не дивився на неї.

Він провів долонями по лацканах темно-сірого сюртука, намагаючись струсити краплі дощу, що не встигли поглинутися тканиною, зсунув на потилицю незвичний для Шазіліра капелюх із вузькими крисами, витер забруднені піском черевики об старий килимок. Його погляд блукав невеликим, скромно обставленим кабінетом доглядача, бо ж високий зріст давав йому змогу оглянути кожен закуток. Здавалося, незнайомець забув про мету візиту і щосили намагається не показати себе дурнем.

– А ти… ви хто? – нарешті він згадав, що поруч є жива душа.

– Я – миш… – Міка запнулася. – Мене звуть Міловіка, пане. Міловіка Дзвінка. Я помічниця шановного Тарендара.

– Це ваше робоче приміщення?

– Ні. – Вона і не думала бентежитись. – Але мені дозволено тут перебувати у будь-який…

– Забирайтеся звідси. Негайно.

Міка на мить отетеріла. Цей чоловік не відрекомендувався і не надав жодних документів, але вимагає, щоб його залишили одного в кабінеті, переповненому конфіденційною інформацією? Вкрай кумедно.

Пальці зімкнулися на товстому шнурку, що звисав зі стелі прямо над столом доглядача.

– Що ви робите? – насторожився відвідувач.

– Викликаю охорону. – Міка смикнула шнур. – Нехай вони розбираються. – Десь у глибині будівлі задзвенів дзвоник. – У них більше досвіду у таких справах.

Вона зиркнула на скляні дверцята забитої паперами шафи, вивчаючи своє нечітке відображення. Так і є: повіки набряклі, на щоці відбиток долоні, волосся ніби ніколи не бачило гребінця.

Потім погляд ковзнув до настінного годинника. Шоста ранку? Архів відчиняється лише о восьмій! Тобто хтось пустив цього, так би мовити, гостя раніше дозволеного часу, та ще й залишив блукати будівлею на самоті?