Шазілір. Заборонений день

***

Через зовсім небагато часу Міка вийшла з магістрату і попрямувала до карети, що виднілася біля самих воріт. Мимохідь подумала, що не важливо, приставлено цього візника до неї чи надано у її розпорядження. Головне – зручність. Набридло блукати темними вулицями і визвірятися на перехожих переляканим: «Забудь мене». Не треба дражнити долю занадто часто.

– Додому, – кинула, залізши на сидіння.

– На Кавунову? – уточнив кучер.

– Так.

Коні мірним кроком потупцювали в ніч.

Додому? На Міку напав нервовий сміх. З якого дива особняк у кварталі знаті заслужив на цей статус? Але ж злетіло з язика і прозвучало так буденно, що й самій на мить захотілося повірити своїм же словам.

Мерехтливе світло ліхтарів пробивалося крізь вузьке віконце, заважаючи зосередитись. У голові металися уривки думок.

Наречену губернатора було вбито у кімнаті для примірювання. Дівчину вдарили по голові чимось на кшталт палиці чи кийка. Знаряддя злочину не знайшли, але головешка, що якраз догорала в каміні, пояснила його зникнення.

Алланіда померла не відразу – кравчиня почула її стогін і навіть встигла покликати лікаря, а заразом відправила записку очільнику Шазіліра. Ксаніан Лейк прибув надзвичайно швидко – він саме відвідував свою тітоньку Шаллію. Сказав Алані, що все буде добре, удар не небезпечний, шрам до літа зникне, а от зимовий бал доведеться пропустити… і констатував її смерть. Проламаний череп – серйозна травма. Диво, що дівчина взагалі отямилась. Якби ж вона встигла сказати, хто на неї напав… На жаль, це питання лікар їй не поставив.

Потім з’явився Серіп Мавк, почав розпоряджатися і затикати всім роти. Його підтримав Керрейт – хотів уникнути розголосу і, заразом, використати ситуацію з максимальною вигодою. Все заради міста, куди ж без цього… Як він сказав, на безумства закоханого дурня ківірські служби заплющать очі, а от за свідоме поширення чуток про чаклунство можна позбутися і посади, і голови.

Одна з дочок кравчині пройшла в шубці Алланіди повз основних місцевих пліткарів, а на перехресті її підібрала магістратська карета. Учасники події отримали пораду забути про все і тримати язика за зубами, щедре матеріальне заохочення стало чудовим стимулом не патякати зайвого. Звичайна історія: обрані знають правду, іншим розповідається правдоподібна казочка. Простенька містифікація, яких місто за свій вік побачило чимало.

– Приїхали, – трохи роздратовано повідомив візник.

Здається, він казав це не вперше.

Міка стрепенулась. Роздуми про минуле на деякий час вирвали її з дійсності.

– Дякую. – Рука за звичкою метнулася до гаманця, але відразу ж зупинилась: однією з переваг казенного транспорту було те, що плати за нього не вимагали. – Доброї ночі.

Візник кивнув, зачинив двері.

Коли стукіт коліс затих, Міка припинила споглядати порожню вулицю і штовхнула ворота.

– Стривайте! – З прибудови охоронців вискочив кудлатий хлопець зі зв’язкою ключів. – Зачинено! Сьогодні пана Даріана не буде!

«Я в курсі. Він – почесний гість на якомусь заході, згодом має відвідати благодійний бал. Важко доводиться офіційним особам – їх і терпіти не можуть, і без них не обходяться», – подумки погодилася Міка.

Замок зі скреготом виліз із петель.

– Прошу! – Охоронець штовхнув ґратчасту стулку. – Обережніше, там камінь. І кущ. І… Чекайте! Синій беретик – це ваш? Вранці помітили. Зовсім новий, з блискучим ґудзиком? Зараз принесу!

Берет справді належав Міці. Акуратний, наче тільки з майстерні… Він злетів під час зіткнення зі стрижнем біля гілки акації. Минуло лише кілька днів, а таке враження, ніби тут, на Кавуновій, промчала ціла вічність.

– Дякую.

– Зліва обходьте! Нічого тому бузку не зробиться, а як навіть зів’яне, то новий посадять!

Високі ліхтарі добре освітлювали під’їзну доріжку. Міка неквапом підійшла до особняка. Ніч видалася погожою – прохолодною, зате ясною та безвітряною. Стукати у вікна не хотілося. Використати задні двері? Теж варіант.

Пробираючись стежкою, що петляла навколо будинку, Міка згадала про існування альтанки. Може, глянути?.. І відтягнути зустріч із Шаллією та її домислами

«Та що ж я роблю? Скоро північ! Які ще посиденьки у саду? Завтра буде жахливий день, і мені треба відпочити! Подумаєш, мучить совість! А кому зараз легко?» – виникло резонне спонукання.

– Не варто було питати, чи є в нього серце, – сказала Міка вголос. – Стосунки з Алланідою – його проблема, і лише йому вирішувати, що з цим робити. Досить скиглити. У мене своя ноша.

Вона повернула на головну стежку і рушила до заднього двору. Вже підходячи до дверей, зупинилася на мить, щоб помилуватися нічним небом.

Тишу пронизав крик.

Рвонути клямку, кинутися на другий поверх, зіткнутися з напіводягненою Ріттою і зрозуміти, що вереск здійняли не діти… Довго-довго заспокоювати Шаллію, заварювати їй седативні трави, кілька годин поспіль провести в її кімнаті… Не витримати і попросити показати, де саме вона знову побачила привидів… Пережити чергову хвилю сліз і скарг…

Вікно в кінці правого коридору нічим не відрізнялося від інших вікон будинку. Широке підвіконня, фіалки в горщиках, короткі фіранки… Привид до інтер’єру не додавалася. Міка оглянула все вздовж і впоперек, але нічого підозрілого (та хоча б незвичайного) не помітила. Вона вирішила заглянути сюди вдень – раптом щось спаде на думку? І пішла до себе, малодушно сподіваючись, що світанок допоможе економці самостійно впоратися зі своїми страхами.