Шазілір. Заборонений день

– Чарівний! Розумний! Веселий! Знає, як підтримати розмову! Не скупиться на компліменти. А його очі… ом-м-м… Зелені, як у казкових чаклунів! Обличчя справжнього ейрона – благородне, витончене, одразу видає шляхетний рід. А ви бачили, як елегантно він одягається? Не кожна жінка так стежить за вбранням! І ці кучері! Чорні як ніч, пружні та блискучі! Душу віддала б за такі! А голос? Глибокий, оксамитовий, проникає у саме серце! Ну хіба ж він не диво?

– Диво, – без ентузіазму погодилася Міка. – З усіх боків диво.

Вона вже другу годину сиділа на кухні особняка губернатора. Теми для розмов із економкою закінчилися давно, і тепер залишалося хіба що перемивати комусь кістки. На жаль, спільних знайомих знайшлося лише двоє. Ними, як на зло, виявилися Даріан Керрейт та Баміал Рект. Обговорювати першого було неетично і боязко, натомість про другого пані Шаллія могла теревенити нескінченно.

– Ходять чутки, він щодня тренується кілька годин поспіль! Бойові мистецтва, уявляєте? Не дивно, що Баміал такий стрункий і сильний! Коли ейрона Ронда Літта зомліла, він підхопив її однією рукою! А його ділова хватка? З ним охоче співпрацюють навіть старі віслюки з верхів торгового кварталу! Ох, як згадаю його пронизливий погляд, ноги підкошуються…

Міка такого захоплення не поділяла. Втім, вона не зізналась і в тому, що за час спілкування з кумиром шазілірок не звернула уваги ні на колір його очей, ні на одяг, ні на «шляхетне обличчя». І так вважають білою вороною… Добре хоч у цієї літньої (п’ятеро дорослих дітей, дев’ятеро онуків і двоє правнуків) жінки вистачило такту не вигукувати: «Та сама!» і не показувати на уніформу.

– Навіть тварини його слухаються! Пам’ятається, коли пес старого Мавка зірвався з повідця і кинувся на прилавки, тільки Баміал зумів його втихомирити. Тепер Серіп незадоволений, бо бійцівський собака перетворився на килимок для ніг. А хто винен? Не треба пускати тварин у пристойні місця!

«Та ж Мавк не корову привів. Деякі великосвітські пані тягають за собою зграю пуделів, і ніхто не скаржиться. А зуби у тої дрібноти теж є», – підтримувати Ректа зовсім не хотілося.

– Добре, що ви нагадали про «Лілії», пані доглядачко. Завтра неодмінно до них зайду. Кухарка нарікала, що базилік закінчується, та й у гвоздиці якісь жучки завелися. Треба терміново оновити запаси. Ех, якби пан Даріан виділяв на це трохи більше грошей! Доводиться викручуватись, розумієте? На інших постачальниках економити, меню підправляти, надбавки для слуг урізати… Так неприємно його обманювати… А що робити, коли він не знає, наскільки важлива смачна їжа?

«Поважати його думку, наприклад», – Міка взагалі припинила спроби влізти в чужі одкровення.

Їй було достатньо просто сидіти біля теплої плити, слухати співрозмовницю (іноді навіть вловлювати у її висловлюваннях сенс) і розриватися між двома бажаннями: щоб губернатор повернувся додому якнайшвидше або щоб він затримався до ранку, давши змогу уникнути неприємної розмови хоч сьогодні.

– Як вам нові фіранки? Сама шила! А оте плетене крісло – робота покійного дворецького, земля йому пухом. Не відрізниш від зробленого в майстерні, чи не так?

Поки Міка поринула у похмурі роздуми, думки Шаллії перескочили на іншу тему і діалог наче почав клеїтися.

– Дуже мило. Як живе… тобто видно, що якісна річ.

– У пана Даріана теж є захоплення! – поділилась економка таємничим шепотом. – Ви не повірите, але він любить майструвати…

– Шибениці? – вирвалося несподівано. – Вибачте… Я не мала на увазі нічого такого…

З доглянутого обличчя Шаллії враз злетів привітний вираз. Вона схрестила на грудях тонкі руки, обвиті срібними браслетами, і стиснула трохи підфарбовані губи.

– Неприємно помилятися в людях. Я була про вас кращої думки. Думала, хто, як не ви, має розуміти… А, нема про що говорити.

– Але…

– Ви така сама, як усі. Це не порок, однак у моєму будинку вам не раді. Попрошу вас піти. Пана Керрейта можете побачити завтра у магістраті.

«В моєму будинку?» – що за будинок такий, де прислуга почувається якщо не господинею, то щонайменше членом сім’ї?

Міка перестала виправдовуватися. Навіщо прикидатися, нібито Нелюд – ласкаве кошеня? Це не так. І те, що на дозвіллі він майструє шпаківні (Годівниці? Іграшки? Та яка різниця, що саме він робить?), а не розчленовує людей, її думку не змінить.

– Як скажете, – глухо відповіла економці.

Встала, вийшла крізь задні двері, попрямувала до воріт. Несхвальний погляд пані Шаллії свердлив спину доти, доки густі зарості бузку, що оточували під’їзну доріжку, не закрили вікон особняка.

Серце билось як шалене. Міка зупинилася, щоб перепочити і заспокоїти дихання.

Даремно вона рвонула звідти зі швидкістю професійного кур’єра. Стежкою, поміж кущами жасмину, потім газоном… А двір у Даріана немаленький – напевно, не менше головного шазілірського майдану. І це у центрі міста, де за кожен клаптик землі ейрони готові перегризти горлянку!

Вдалині почувся цокіт підків.

«Як я могла забути? Треба ж знову ловити візника! І спіймати, бо вже надто пізно для прогулянок нічним містом!» – Міка зірвалася з місця і поспішила до високої огорожі із залізних прутів, за якою виднілися міські ліхтарі.

«Швидше! Якщо пропущу цього, наступного можу не дочекатися!» – підганяла вона себе.

І намагалася не думати про те, що карета на вулиці не обов’язково вільна.

Гладенькі плити доріжки давно вимагали уваги. Щілини між ними заполонила трава. Місцями вона розрослася настільки, що повністю приховувала каміння. Зрідка виглядали пагони сливнику – тонкі, пружні, вони навіть не ламалися під ногами. Біля самих воріт нахабно колихалася гілка акації – прямо в центрі проїжджої частини. Поряд із нею із землі стирчав залізний стрижень – мабуть, загорода для нетямущих. Більш вагома перешкода (обтесаний хвилями морський валун) лежала біля виходу і недвозначно натякала на те, що до особняка один підхід – пішки.

Про камінь Міка пам’ятала, та й його світла поверхня була помітною, а ось тонкий стрижень зовсім вилетів з голови. Акацію вона обігнула – розлаписте листя молодого паростка добре виділялося в яскравому світлі (як-не-як, квартал знаті) великого вуличного ліхтаря. Зате залізяка виявилася значно підступнішою.

«Тільки б нічого не зламати!» – і ще б визначитися, що важливіше: цілісність деревця (улюбленого деревця?) губернатора чи власних кінцівок.

Наче обійшлося. Трав’яний покрив уберіг від збитих до крові долонь і дірок на колінах, хоча нога, що зачепилася за прут, за відчуттями тріснула відразу в декількох місцях, від несподіваного болю аж виступили сльози.

Міка сяк-так сіла, доторкнулася до забитої кістки. Та ні, не перелом, і те добре. Що ж, доведеться зціпити зуби і шкутильгати в архів пішки, бо карету вже не наздогнати, а шанси, що в такий пізній час у житловому кварталі вдасться знайти іншого візника, мізерно малі.

Чи зачекати губернатора? Смішно буде, якщо він не повернеться аж до ранку. Вдвічі смішніше, якщо повернеться не один. Втричі – якщо з’явиться Блекка. До того ж економка може наскаржитися…

Проте останнє легко пояснити невдалим жартом.

Фиркання коней уже чулося майже поряд. Міка встала з тихим стогоном і вирішила все ж таки спробувати.

Крок, другий… Ноги відмовлялися слухатись. От просто тремтіли і підкошувалися, ніби їм не хотілося покидати цей двір.

Екіпаж зупинився.

Скрипнули двері, об бруківку глухо стукнули чиїсь підошви. Потім – приглушена розмова та звук, який не сплутати ні з чим, – нерівний цокіт тонких каблучків.

– Досить, Блекко! Негайно повертайся додому!

– Не вказуй, що мені робити, Ріане! Сьогодні я залишусь тут! Чуєш? Я залишаюся!

– Ні. Йди назад, у карету. Зараз допоможу…

– Досить вдавати з себе татуся! Ми обидва розуміємо, чим це закінчиться!

– Ти п’яна. Поговоримо завтра.

– Я знаю, чого хочу. І я не прикидаюсь, як деякі. Ходімо! Давно настав час забути Алану. Ти хоч ще пам’ятаєш її кисле обличчя? Я – ні.

– Всьому є межа, Блекко! Ти говориш про рідну кузину! Коли отямишся, пошкодуєш про свої слова.

– Пошкодую? Я ненавиділа ту лицемірку всією душею! Її давно зжерли черв’яки, а вона досі мені пакостить! Чим я гірша, Ріане? Чим? Я красивіша, мій рід впливовіший, мене знають у вищому товаристві Ківіра. Я розумніша! Краща! Достойніша! І ти мені потрібен! Потрібен по-справжньому, а не тому, що батьки домовилися! Мені начхати на чутки! Я не боюся бути жінкою Нелюда! Чи тобі більше до душі повії? Такі, як ця архівна підстилка? Ні вроди, ні манер, ні принципів… І нехай! Поглянь на мене! Не шкодуй мої почуття! Я готова вбити заради тебе! Мене не відлякаєш коханками! Коли ж ти зрозумієш, що ми створені одне для одного?

– Це каже хміль, а не ти. Їдь, Блекко. Вранці тобі буде дуже соромно.

– Між іншим, твоя обожнювана Алана теж мала таємниці. Чув про квіточки? І в неї була лампа! Та кожен її день приносив комусь нещастя! А я не така! Я піду на все заради тебе!

Метушня, жіночий вереск, сильний удар дверима, свист батога… Колеса прогриміли вулицею, крики ейрони стихли вдалині. Стало незвично тихо, лише десь за будинком «співали» жаби, надривалися цвіркуни й виводили дзвінкі трелі нічні птахи.

Залізні ворота відчинилися, пропускаючи господаря садиби.

«Кожна наша зустріч виходить усе більш ніяковою», – подумки зітхнула Міка.

Вона стояла навпроти входу. Спочатку виникло бажання сховатися в кущах, але ліворуч ріс дикий колючий сливник, а за огорожею праворуч розташовувалася сторожка.

Розважати охоронців не хотілося. Досить з них Блекки. Та й із Даріаном поговорити треба. Питання «Лілій» не вирішиться саме собою, закрита справа Алланіди теж вимагала уваги.

І Лера.

Та сама Лера, інтерес до чиєї долі доведеться якось пояснювати.

«Яка різниця, сьогодні чи завтра?» – переконувала себе Міка.

До Тарендара вічно приходили мало не серед ночі – знайомі, друзі, ті, кому «дуже конфіденційно» і «тільки б конкуренти не пронюхали». Він не заперечував. Йому навіть лестила така увага.

Виявилося, різниця існувала. У магістраті в губернатора не було звички кидатися на відвідувачів, заламувати їм руки, бити по гомілках гострим носком чобота. Він нікого не збивав із ніг, не жбурляв на камінь, не намагався придушити. Не шипів: «Хто тебе найняв?» і не чекав відповіді, затискаючи співрозмовнику рота. Не давав ляпасів, не приставляв до горла ніж…

Так, на робочому місці Даріан Керрейт поводився набагато люб’язніше.

А ще він не лякався до заїкання, виявивши свою помилку. Не лаяв себе найгіршими словами. Не вибачався так люто, наче від цього залежало його життя.

І ніколи не підхоплював на руки архівних доглядачів.