Шазілір. Заборонений день

***

Червона уніформа майже не піддалася перефарбовуванню – вона лиш набула темнішого відтінку і помітно звузилась. Але Жарея без вагань передала «коричневий» мундир Рунці і заявила, що колір із часом зблякне, а тканина розтягнеться. Тому зранку покоївка з чистою совістю відправила синій костюм у пральню (коли він встиг забруднитися, скажіть на милість?) і зайнялася своїми справами.

Міка придушила бажання напнути що-небудь квітчасте і наказала собі поставитися до ситуації філософськи. Якщо вже буде зовсім жахливо, можна одягнути біле, і не важливо, що до вечора «парадна» уніформа стане сірою від усюдисущого пилу.

– Яка краса! – зворушилася Шаллія, давно забувши про нічну пригоду. – Вам личить яскраве. Поснідаєте?

– Ні.

– Чому? – Економка не приховувала невдоволення. – Тільки не кажіть, що апетиту немає. У вашому віці…

– Запізнююся. Поїм у їдальні. Там смачно годують… коли не намагаються щось довести.

Магістратська карета стояла на вчорашньому місці, але кучер був іншим.

– У центр, – попросила Міка.

Він безмовно кивнув і взявся за віжки.

Сонце енергійно котилося небосхилом.

«Незабаром дев’ята. Якщо Еріел заявиться спозаранку, то, напевно, не чекатиме так довго», – за вікном миготіли будинки, поїздка чомусь здавалася довшою, ніж зазвичай.

– Зупиніть! – раптом прилетіла інша думка.

Візник буркнув щось невдоволене, проте коней притримав.

Міка вистрибнула на бруківку і помчала до контори з працевлаштування.

– Добрид… Добриде… – Вона захекалася так, що ледве могла говорити. – Ейрон погодився?

Вже знайома жінка, знайдена на лавці в компанії соняшникового насіння і голубів, похитала головою:

– Бач, як спішно! Нікуди ваш Еріел не дінеться. Посильний сказав, що йому пропозиція дуже сподобалася. Мало не облизувався, як дізнався, куди його звуть. А що, він не прийшов?

– Гадки не маю. Вибачте, запізнююся. – Міка зірвалася з місця і поспішила до магістрату.

Отже, погодився… Тобто минуле чекало десь там, під високим склепінням і кучерявою ліпниною, серед різьблених дерев’яних панелей, на стоптаних килимах, що вже майже стали звичними? Треба підготуватися до цієї зустрічі хоча б морально. Закар Еріел не промине зручну нагоду вчепитися комусь у горлянку, він майстер у використанні людей і їхніх слабкостей.

У приймальні було тихо та порожньо. Охоронці позіхали біля входу, а якийсь розряджений франт стирчав біля вікна – мабуть, на когось чекав.

– О боги! – Несподівана поява архівної доглядачки налякала адміністратора, що дрімав за конторкою. – Ви звідки взялися?

– Зайшла крізь боковий вхід.

– Він для прислуги!

– Він для тих, кому ніколи обходити ціле крило. Мене ніхто не шукав?

– Тільки он той пан, – кивок убік багато одягненого чоловіка. – Прийшов рівно о восьмій.

Міка підняла голову і глянула на годинник – незмінний атрибут кожного магістратського кабінету.

– Майже дев’ята… От халепа! Гаразд, доведеться поспішити. Шановний! – Це вже адресувалося чоловікові біля вікна. – Щоб не витрачати ваш час, просто скажіть, яка інформація вам потрібна, і я сходжу прямо в архів.

Він обернувся. На його широкому вилицюватому обличчі відбилося здивування, безкровні губи скривилися в натужній посмішці.

– Ти ще хто така? З якої богадільні тебе випустили?

Глибокий, добре поставлений голос, знайомі пихаті інтонації, пильний погляд темних очей… Йому не було потреби називати своє ім’я – Міка впізнала його після першої ж фрази.

– Ейрон Закар Еріел? Мене звуть Міловіка Дзвінка. Якщо точніше, то саме до мене ви прийшли на співбесіду.

– Що-о-о?!

Адміністратор хрюкнув і вдав, що кашляє.

– Я – доглядачка міського архіву, – слова лилися спокійно, навіть доброзичливо, хоч у душі палало обурення. – Якщо не помиляюся, ви – кандидат на посаду мого помічника?

– А… а… Вікка? Куди подівся старий? – Густі брови ейрона зійшлися на переніссі, лоб порізали зморшки. – Це жарт такий?!

– Ходімо в кабінет, – запропонувала Міка. – Там зможете кричати скільки влізе.

Вона попрямувала до сходів, мало турбуючись про те, як вчинить Еріел. Піде геть – йому ж гірше. Доведеться нацькувати на нього Мавка, а нишпорки швидко дізнаються, як благородний ейрон докотився до такого життя.

Він зовсім не змінився. Розгубив близько третини ваги, обзавівся простонародною засмагою, зголив свою одвічну борідку, втратив персні і родову сережку, але як був зарозумілим виродком, так ним і залишився.

Вмовляти його? Терпіти глузування? Ну ні!

Міка знала: з ним буде складно. Розраховувала на ворожість, жовч, завуальовані образи. Однак він перейшов усі межі.

З якої богадільні? Мабуть, із тієї, де йому місце!

– Спізнюєтеся? – На другому поверсі трапився Ірван Шала. – Нічого, сьогодні день тихий. Слава богам, «випалювач» нишпорить у передмісті. Терпіти їх не можу.

– Угу, – хмикнула Міка, з розмаху встромляючи ключ у замкову щілину. – Точно.

– Поганий настрій? – Королівський посланець докірливо цокнув язиком. – Негаразди треба залишати вдома.

«А якщо вони самі ходять слідом?» – Міка насилу втрималася, щоб не огризнутися.

– Врахую. Доброго ранку.

Приглушеного: «Пане Керрейт, я вас давно шукаю!» – «Пошукайте ще, я зайнятий» вона вже не чула. Впала у крісло, постаралася опанувати свій гнів…

Не виходило. Пам’ять послужливо підкидала картинки з минулого.

«Пану Еріелу потрібна маленька тендітна невістка! Окраса дому, а не ліхтарний стовп у сукні!» – репетувала одна з них.

«На юну потвору є хоч якийсь попит, а за кілька років на неї ніякий дурень і не гляне», – підливала олії у вогонь інша.

«Шарп якраз підшукує нову утриманку! Не шлюб, звісно, зате викуп він дає дуже щедрий, а у вас із грошима скрутно …» – підтакувала третя.

– Щось трапилося? – Губернатор, проігнорувавши необхідність стукати, увірвався в кабінет і зупинився за крок від столу. – Чому на вас лиця нема?

– Та тому що всі знали: Шарп – не просто моральний виродок, а вбивця! Він розбивав голови як горіхи! Його кулаки заганяли коханок на скелі! Але тому, хто відправляв неповнолітніх безприданниць до нього, дякували за корисні зв’язки! Ненавиджу!

– Шарпа? Ейрона, який стоїть під вашими дверима?

Міка отямилася. Знову! Як же так? І як тепер пояснити, хто такий Шарп і чому навіть згадка про його ім’я спричиняє нудоту?

– Думаю, він – учасник історії про світловолосих дівчаток, які не завжди стають білявими красунями, – відповів сам собі Даріан. – Пам’ятаєте? Ви обіцяли розповісти. Відправити його додому?

– Ні. Дякую… Дякую за турботу. Шарп давно здох. Той чоловік – Закар Еріел. Він прийшов на співбесіду. Мені помічник потрібен, самі казали.

– Ерієл? – підняв брову губернатор. – Чи не родич Івора Еріела?

– Батько, – не було сенсу це приховувати. – Втратив абсолютно все, зате Івор на життя не скаржиться. Хочу зрозуміти, що в них сталося.

– Він не схожий на того, хто охоче поділиться наболілим.

– Поділиться? Не смішіть! А ось поскаржиться – цілком можливо. Як не сьогодні, то завтра, у нього з’явиться бажання пояснити… чи щось довести? Загалом, похвалитися славним минулим!

– Воно було славне?

– Ще б пак! Тобто…

Трясця! Звідки доглядачці знати про колишні справи Еріела?

– Я глянула податкові звіти, – знайшла пристойне пояснення Міка. – У Закара все йшло чудово до того року, коли зникла Леріана.

– Леріана?

– Леріана. В оригіналах документів ім’я написане через «е». Його викривили переписувачі.

– Мені залишитися? Власне, я зараз маю з деким зустрітись… Але якщо потрібно…

– Я впораюся. – Міка глибоко вдихнула. – Впораюсь. Якщо вже я впоралася з…

«З Нелюдом», – речення залишилася незакінченим.

– Не сумніваюся.

Звичайно ж, Даріан зрозумів, про кого йшлося.