Шазілір. Заборонений день

***

– Привіт! – прозвучало життєрадісно наступного ранку.

Пальці здригнулися від несподіванки, перо впало на стіл, бризки чорнила потрапили на манжету сорочки. Голос Міка, впізнала, тон – ні.

Вона відірвала погляд від бланків, яким був присвячений її ранковий час у магістраті, й обережно відповіла:

– Привіт.

Джамон Райл безтурботно засміявся і відчинив двері кабінету на всю широчінь.

– Знову мир? Прекрасно! – заявив, повертаючись спиною.

Трохи нахилився, хруснув плечима і перекотив через поріг важку діжку із землею. Пожовкла пальма в її центрі була геть кволою і запиленою, але «випалювач» гордо затягнув свій подарунок в один із порожніх кутків і обтрусив долоні.

– Це тобі, – зволив пояснити. – І вибач. Не думав, що у вас усе аж настільки серйозно.

Міка здавлено промимрила щось ввічливе. Отже, Жовта рада нарешті повірила в «прокляття»? Ще б пак, через п’ять років чому б і не помітити, що люди справді зникають із тривожною регулярністю… Інше питання – чим обернеться інтерес борців за чистоту людського роду для Шазіліра?

Однак і заперечувати не було сенсу – про те, що Даріан вирішив запровадити заборонений день (або хоча б розібратися в ситуації) знали багато людей.

– Дуже серйозно, Джамоне. А ви… ти як дізнався? Ну, про те, що це не вигадки?

– У кравчині, – безтурботно повідомив Райл. – Ти така кумедна! Могла б одразу сказати. Думаєш, я не зрозумів би? Чи для тебе люди з Ради – звірі? Прикро, знаєш! А… Е... Слухай, то на тебе так моя манера розмови подіяла? Ех, Міко… Я прибув із країв, де чоловіки не знають інтонацій. Рівний тон – їхня відмінна риса, розкіш, недозволена жінкам. Дивно звучало, як гадаєш? А серед них було нормально, наче так і треба. У їхній мові багато особливих вигуків на всі випадки життя, уявляєш?

Перо повернулося до чорнильниці, бланки – на край столу. Міка сперлася ліктями об стільницю і запропонувала Райлу крісло навпроти.

– У кравчині, так? – перепитала напружено. – Отже, багато хто в курсі?..

«Випалювач» сідати відмовився. Глянув на неї зверху вниз, здивовано знизав плечима.

– Це секрет? Ну вибач, я не знав і сам трохи попліткував у людних місцях. Щиро кажучи, мені не вірилося, що таке можливо.

– Чому?

– Гей, сама ж розумієш, відповідь тобі не сподобається! Забудьмо. Вважатимемо, я вибачився за те непорозуміння. Більше не набридатиму. Друзі, га?

Міка кивнула. Нехай буде «друзі»… Якщо люди з Жовтої ради взагалі розуміють, що таке дружба. Ворогувати з Райлом небезпечно. Краще не гадати, яка муха його вкусила, а скористатися перемир’ям.

– Ти ж шукаєш нащадків проклятих, Джамоне? Ті чотири імені… Знайшов когось?

«Випалювача» потішила увага до роботи Ради. Він таки опустився в крісло, закинув ногу на ногу, привільно відкинувся на спинку.

– Дайра. – Його обличчя світилося задоволенням. – Напрочуд цікава сім’я. Була. – Райл зробив багатозначну паузу. – Батько поїхав у невідомому напрямку, старша дочка загинула, молодша зникла. Ось типовий приклад того, як люди нехтують безпекою. Усі тепер згадують, що з молодшою щось було не так. Залишилася одна в батьків – вони остаточно розорилися. Вийшла заміж – свекор збанкрутував. А щойно зникла, у чоловіка справи налагодилися.

«Це Івор сказав?!» – крутилося на язику Міки.

– Ще руда сімейка здається перспективною, – продовжував Райл. – Вважають, що рудих у Шазілірі дуже мало. Але насправді… Та що тобі розповідати, ти ж тут живеш. Третина жінок фарбують волосся хною, а брови – басмою.

Він підхопився, перетнув кабінет і зачинив вікно, відчинене через спеку.

– Тільки між нами, гаразд? – запропонував мало не пошепки. – Знов-таки на знак вибачень. – Два швидкі кроки, і перед Мікою опинився вузький зеленуватий конверт. – Вчора прийшло. Прочитай.

«Ківірська пошта», – зрозуміла вона.

Розгорнула тонкий папір, пробігла очима ідеально рівні рядки… Опустила долоні на стіл, щоб «випалювач» не помітив, як затремтіли руки, і понадіялася, що голос не підведе.

– Цікаві новини, – сказала дуже тихо. – Не думала, що все зайде аж так далеко.

– Еге ж! – із гордістю запевнив Райл. – Жовта рада не кидає слів на вітер. Але тсс!.. Будь гарною дівчинкою, гаразд? Посиди цей місяць удома. Обіцяю, скоро у місті не залишиться проклятих. Ніякого «забороненого дня» не знадобиться!

Лист зник у кишені його мундира.

Міка непомітно перевела подих. Залишилося мало часу! Два тижні на пошуки, а там… Вона боялася навіть уявити, що станеться з містом, коли влада в ньому перейде «випалювачам».

– Не кажи Керрейту, – попросив Райл. – Він ставиться до нас надто упереджено. Ще вирішить, що ми намагаємося його усунути, і надумає розібратися власними силами.

Не казати? Але губернатор давно вже в курсі подій. Він мав такий самий конверт – того дня, коли відвідав старий архів. Тому Даріан і вхопився за соломинку – сумнівну теорію. Тому й терпить «пані доглядачку»…

– Не буду, – погодилася Міка. – Дякую, що… Що заспокоїв. Приємно почуватися у безпеці. І… Щодо нащадків чаклунів… Упевнений, що нічого не вийде?

«Прошу тебе, скажи «так»!» – благав її погляд.

Хоч би одна обнадійлива новина. Нерозумно сподіватися, що під підозру потрапить Баміал Рект. Він надто відомий, щоб викликати запитання. А комусь із містян не пощастить лише тому, що з ним чи з нею «щось не так».

– Чому ні? – Чоловік із Ради здивовано підняв брову. – А-а-а… Точно, я ж відхилився від теми! Інт Рісоп – пуста затія, натомість у Дарила Майни не менше десяти онуків і правнуків. Один із них успадкував здібності проклятих, жодних сумнівів. Його привезуть днями. І якщо те, що про нього кажуть, правда… Ух, таке почнеться!

– Вважаєш, саме він винен у зникненнях людей? – Міка намагалася не видати обурення. – Це триває понад п’ять років, Джамоне! Той чоловік має бути геніальним лиходієм!

«Випалювач» розсміявся.

– Йому лише тринадцять. Я не думаю, що він причетний, але до його вогнища зберуться справжні чаклуни. Вони завжди намагаються врятувати члена своєї зграї. Дурні! В Жовту раду беруть лише тих, хто несприйнятливий до їхніх сил. Та не хвилюйся ти! У мене все вийде.

– Вийде?..

– Гей, вище ніс! Все буде добре. Я досягну успіху, тож твій наречений залишиться при владі.

Наречений? Хотілося розбити щось об голову Райла і влаштувати сцену в дусі справжньої ейрони. Він готував полум’я для дитини й намагався довести, що хоч комусь це вигідно!

– Ти плануєш спалити тринадцятирічного хлопчика? – слова пролунали нечітко, ніби Міка сама їх соромилася. – Тринадцятирічного?!

– Не сходь з розуму! Для проклятих вік не має значення. Думаєш, гуманніше тримати його в катівнях до повноліття?

«Залишити в спокої – не варіант?» – але сперечатися було б необачно.

Не можна змінити думку «випалювача» милою усмішкою і розмовами про цінність життя. Нехай робить свою роботу і патякає скільки влізе. А чи вистачить йому духу висікти іскру?

– Дар небезпечний?

– Хлопчик бавиться цілительством. Поки що на тваринах, проте я планую випробувати його сили на людях у присутності свідків. Сподіваюся, він не підведе. У Нелюда заскок на законах, без доказів справа заглохне. Слухай, мені треба дещо в архіві. Протоколи тих років. Тоді ж свідчення з чужих слів мали вагу? Зробиш? Дуже допомогло б! А я не поскуплюсь на шикарний подарунок. Що у вас дарують на весілля? Килими? Посуд? Прикраси?

Міці здалося, що вона проґавила частину розмови. Чи Райл вів діалог подумки, сам із собою?

Про шлюб та подарунки точно не йшлося. Хіба в нього з’явилися знайомі у місті? Точніше, який дурень запросить посланця Жовтої ради на найважливішу подію у своєму житті?

– Дарують посуд. Килими – старомодно, прикраси – надто фамільярно. А протоколів нема. У нас підвал затопило, пам’ятаєш? Багато документів зіпсувалося… Звичайно, я подивлюся про всяк випадок. Але не розраховуй на це, гаразд?