3.3
***
Міка говорила неквапливо і докладно, зрозумівши: поки її слухають, сварити не будуть ні за «мишку», ні за сумнівні ідеї, ні за те, що не повідомила теорію раніше.
А співрозмовники і справді слухали. Не зображали ввічливу зацікавленість, не займалися власними справами, не поспішали, не перебивали…
І не глузували.
Ірван Шала хмурився, беззвучно ворушив губами, раз у раз поривався притягнути до себе чорнильницю та аркуш паперу. Начальник міської варти більше не сяяв оптимізмом і, здавалося, навіки забув про заступницький тон. А Даріан… Він стояв мовчки – це все, що Міка могла про нього сказати. Його правильне обличчя, зазвичай сховане під маскою професійної благодушності, було геть-чисто позбавлене емоцій, і тільки в очах часом проскакувала така лють, що хотілося стати невидимою.
А коли історія закінчилася…
– Серіпе, розпорядіться перевіряти кожну «Лілію», – уривчасто наказав губернатор. – Привід… Привід знайдіть самі. Якщо не вийде, аргументуйте тим, що це моя примха.
– Карантин, – так само серйозно відповів начальник розшуку. – Давно час оголосити карантин, а то розвелося всякої зарази… Хай пробачить мене юна пані за грубі слова.
– Краще вигадати якесь нове мито, – підказав королівський посланець. – І звучить солідно, і бюджет поповниться.
«Вони сприйняли мене всерйоз?!» – здивування пересилювало переляк.
Досі тільки старий доглядач прислухався до слів помічниці. Навіть добродушна пекарка Лаванда, у якої Міка провела майже чотири роки, ставилася до неї як до корисного доповнення інтер’єру. А троє незнайомців просто повірили?
– Вибачте, що втручаюся…
Вона сказала це зовсім тихо, в глибині душі сподіваючись, що ніхто не почує і розмова продовжиться без її участі.
Три пари очей одразу ж подивилися на неї.
– На кораблях нічого не буде. Минулого місяця людина зникла, але на «Золотій лілії» її не було. Розумієте, їх трохи… трохи обікрали. Злодій прокрався на судно і оглянув… тобто обікрав його згори донизу. І нічого.
– Злодій? – похмуро уточнив Мавк. – А чому немає заяви?
– За кілька годин вони відчалили. Не встигли написати, мабуть.
– Не встигли… Тоді дозвольте ще одне уточнення. Яка ймовірність того, що цей злодій зараз перебуває десь поблизу?
Міка обурено підвела голову, сподіваючись, що вийшло не надто награно.
– Та що ви таке кажете? Оце вже справді смішно! Я навіть плавати не вмію!
– Думаю, Серіп запитував, чи знаєте ви цю людину. Але ваша відповідь теж наштовхує на певні думки, – у тоні Даріана виразно відчувався неабиякий інтерес. – Гаразд, залишмо «Лілії» до прибуття якоїсь із них. Повернімося до дат. Кажете, десять злочинів не вкладаються у схему? Тоді є два варіанти. Або схема неправильна, або…
– Є інші… Злочини.
– Так. Злочини. Що вас здивувало?
Досі Міка ніколи не називала так зникнення. «Проблема», містика, підступи злих сил, чаклунство… Але ж насправді що чи хто б не стояв за зникненням людей, він був злочинцем. Нехай незрозумілим, умілим, можливо – потойбічним, але – злочинцем.
– Справа в тому, що міський розшук має свій архів, у мене немає до нього доступу. Шановний Тарендар робив вибірки… як би це сказати… по знайомству. Він не бачив усіх справ, тільки той список, який склали нишпорки… Перепрошую, пане Мавк.
Міка подумала, що її виправдання звучать як жалюгідна спроба звалити провину за хибну теорію на когось іншого, і замовкла. Співрозмовники також не поспішали висловлювати свою думку.
Нарешті Ірван Шала перервав незграбну тишу:
– Якщо обійдеться без чаклунства, король буде задоволений.
– А якщо обійдеться без нових жертв, задоволеним буду я, – без тіні посмішки заявив Даріан. – Серіпе?
– Сьогодні ж випишу перепустку нашій гарненькій доглядачці, – кивнув той і поспішив до виходу. – Ех, а я, старий дурень, сподівався, що її єдиними турботами стануть плітки, – долинуло вже з коридору.
Міка кинула погляд на двері і почала вигадувати ввічливу прощальну фразу. Чомусь казати: «Ну, ви тут самі розберетесь, а я краще піду» не хотілося.
Як на зло, нічого путнього на думку не спадало. Вона майже наважилася мовчки забратися геть, коли губернатор зволив згадати про її присутність.
– Ось, – вказав на сувій на столі Ірвана, трохи прикритий мереживною хустинкою, – ваше призначення.
Документ миттю опинився в її руці, хустинка залишилася сиротливо лежати на якійсь пошарпаній папці.
– Не забудьте перевірити, чи правильно написане ім’я, – порадив королівський посланець, – а то буде як колись із Тарендаром. Його платня пів року нараховувалася невідомому Таренраду, уявіть собі!
Пальці знову почали тремтіти – Міка переконувала себе, що від холоду.
Розгорнути сувій, пробігти очима рівні рядки, повірити в те, що це не сон…
«Посада… Дзвінка… архів… доглядачка…» – вона вихоплювала з тексту слова і повторювала їх подумки, не знаючи, радіти чи засмучуватися.
Так, Міловіка Дзвінка хотіла коли-небудь очолити міський архів, але це означало не лише можливість займатися улюбленою справою і ні від кого не залежати. Бути головною – відвідувати магістрат, говорити «ні», зустрічатися з Нелюдом…
– Приємно отримати підвищення? – неправильно витлумачив її розгублений погляд Ірван Шала.
– Чи то справдилася заповітна мрія, чи кошмар перетворився на дійсність, – пробурмотіла Міка. – В сенсі, я дуже рада, але відповідальність і таке інше… Точно, мене лякає відповідальність.
Похмуре обличчя посланця із Ківіра осяяла м’яка усмішка.
– Повірте, кожен через це проходить! Нічого, років за десять згадаєте сьогоднішній день із розчуленням!
«У мене контракт на п’ять», – але вказувати на помилку не мало сенсу.
Годі, наговорилися вдосталь. Місію виконано, робота чекає.
– Зайдіть у мій кабінет, будь ласка. – Міка не відразу зрозуміла, що Даріан звертається до неї. – Упевнений, ми зустрічалися раніше, і те, що я вас не пам’ятаю, мене непокоїть. Якось на дозвіллі треба буде зайнятися цим питанням. А зараз мені цікаво дещо інше. Чому перший зі своїх помилкових випадків ви, пані Дзвінко…
– Називайте мене, як заведено в Шазілірі, – перервала вона. – Ківірські традиції тут не прижились. Це ви, сподіваюся, запам’ятаєте?
– А ви, схоже, більше не соромитеся обвітреного обличчя?
Керрейт вказував на забуту хустинку, проте це вже втратило актуальність. Хоч Міка й знала, що Нелюд ніколи не згадає злощасну Лору, та в глибині душі метався сумнів. Завжди є винятки, хіба ні? І раптом він – один із них? Тоді їй не те що не бути доглядачкою – вона втратить усе!
– Радий, що ми порозумілися, пані Міловіко, – м'якше продовжував губернатор. – А то мені здалося, ви з тих ніжних створінь, які непритомніють від однієї згадки мого прізвища. Тобто прізвиська, бо прізвище вони охоче приміряли б собі чи своїм дочкам. Отже, чому перший випадок ви назвали… Цитую: «Маячня»? Благаю, не дивуйтесь! На звороті все чудово читається. То що скажете?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!