2.2
– Е-ем-м-м…
– Ще щось? – Тепер уже вона щиро дивувалася.
– Документи!
– Які?
– Доглядача архіву! – Хлопець дивився із сумішшю несхвалення і тривоги. – Он, на столі! Сувій зі шнурівкою, ще один із печаткою і… О! На підвіконні третій! Хочете, я віднесу? І… Е-ем-м-м… Ви не змерзнете?
– Потерплю.
Невже час хвилюватися? Та ні. Папери ж потрібні губернатору для призначення нового доглядача. Можливо, доведеться передати їх особисто.
– То я візьму? – Наполегливості посланця можна було позаздрити. – Сувої?
Міка старанно кивнула. Не дайте боги, цей хлопчина помітить, що в неї стукають зуби, а коліна тремтять, як у наляканої дитини.
– Ви не проти, щоб я відніс папери пану Даріану? Він не любить чекати, а ви така повільна… Точно не проти?
Вона махнула рукою, відчуваючи, що страх потроху відступає.
Не сьогодні. Якось цей день настане, але він буде не сьогодні.
Прекрасно. Їй знову вдавалося дихати на повні груди.
Зустріч із Нелюдом відкладалася.
***
Посланець помчав зі швидкістю, гідною замилування, а Міка трохи затрималась і все-таки витягла сіру шаль – незважаючи на відцвілі вишні, було прохолодно, та й веселенький візерунок сукні не завадило б прикрити.
Вона неквапливо йшла людною вулицею. Зрідка кивала знайомим торговцям, чиї пиріжки та компоти часто допомагали коротати нудні дні архівного життя, затрималася біля вітрини взуттєвої крамниці…
На жаль, магістрат височів там само, де й раніше, – за кілька хвилин ходьби, і розглядання чобітків зі знижкою та босоніжок з націнкою не могло подовжити шлях.
Міка вже бувала у міському управлінні. Аж двічі. Після цього її тижнями мучили кошмари.
Потім вона освоїлася. Зрозуміла, що Тарендар не прибріхував, запевняючи, нібито без помічниці не здатен упоратися з архівом, і наважилася трохи знахабніти.
«Хочете – виганяйте, але туди я не піду», – після такої заяви доглядач довго ображався, проте більше в те кляте місце не посилав і десь за пів року навіть перестав випитувати, звідки такий, як він любив говорити, «заскок».
На відміну від населених пунктів Келіварії, ділова частина Шазіліра розташовувалася не в центрі, а ближче до північної межі міста. Майдан із традиційним фонтаном, над яким ніби нависав помпезний магістрат, був оточений лише державними установами. Міська варта, яку частіше називали просто розшуком, пошта, транспортна контора, військовий комітет, суд… І архів у глибині однієї із сусідніх вулиць.
Про старі документи влада дбала мало. Будівля архіву, що складалася з двох підвальних поверхів, кількох комірок-кабінетів, будки для охоронців, маленької «казарми» та сортувального приміщення, давно вимагала ремонту.
Після того, як весною частину підвалу затопило, кам’яні стіни вподобала пліснява, і знищуватися підручними засобами вона не збиралася. Іноді здавалося, що зелені плями починають лізти навіть на посуд і меблі. Тоді з’являвся прибиральник і довго розказував про необхідність радикальної перебудови. Він багатослівно переконував мешканців архіву: пліснява безсмертна, і в цьому світі немає нікого, хто зумів би її перемогти. А потім службовці бралися за ганчірки, вапняний розчин, оцет… Зелень зникала до наступного дощового дня, і все повторювалося.
Записи Міка цінувала. Серед них знайшлося місце не тільки будівельним кошторисам вікової давності або спискам давно мертвих боржників. Потьмянілі сторінки товстих фоліантів зберігали історію Шазіліра, відкривали його таємниці, натякали на темне минуле.
Ех, якби вони могли розповісти і про сьогодення! Тобто вони могли – якщо знати, що в них шукати.
Невибагливість, обшарпаність і убогість архіву була пропорційна пишноті магістрату – величезної біло-рожевої будови з гігантським циферблатом над вхідними дверима, дзвіницею, наразі позбавленою дзвонів, високими сходами без єдиної щербини й настільки прозорими шибками, що в них билися птахи. Екіпаж губернатора нахабно виблискував позолотою і теж зрідка вносив свій внесок у розкіш пейзажу, хоча сам Керрейт не любив показуватися на люди – вважав за краще сидіти в кабінеті і спілкуватися з підлеглими в письмовій формі.
Та й дякувати богам.
Міка увійшла у двір міського управління й захопилася його абсолютною порожнечею. Вочевидь, очільник Шазіліра мигцем глянув доставлені свитки і поїхав десь у справах. Може, на відкриття якогось новомодного салону? Чи на виставу ківірської театральної групи, чиї афіші заполонили вулиці ще з осені? Як варіант, його зацікавив аукціон земельних наділів.
Вона безбоязно здолала круті сходи і потягла на себе важкі двері. Охоронці, що мовчазними статуями завмерли біля входу, дружно скосили очі до сандалій із метеликами, проте статут забороняв їм обговорювати примхи гостей у робочий час.
Літній адміністратор, що дрімав за конторкою у приймальні, зміряв несподівану відвідувачку неприязним поглядом і насупився. Міка уявила себе збоку і відчула, як щоки починають палати.
Зовсім не юна (в Шазілірі двадцять один – це вирок, якщо ти незаміжня), фривольно одягнена (треба було дістати туфлі), розпатлана (битву з погодою капелюшок програв) дівчина без розпізнавальної стрічки або супроводу. Ледве зачеплене засмагою обличчя почервоніло від вітру. Зазвичай глибокі й виразні очі сльозилися нещадно, збираючись незабаром опухнути настільки, що навіть їхній колір (темно-сірий, а якщо напружити уяву, то синюватий) не розрізнятиметься. Губи, які лише пів години тому один із охоронців у пориві подяки за частування порівнював зі стиглими вишнями, зблідли від холоду й ось-ось розтріскаються.
Ні гільдійського татуювання на зап’ясті (Келіварія досі шанувала ці варварські звичаї минулого, незважаючи на те, що в Шазілірі вони не прижилися), ні прикрас, які б допомогли визначити хоч фінансове становище відвідувачки. Навіть фігура не підходила під загальноприйняті типажі.
«Як ти посміла вимахати таким одороблом? Пану Еріелу потрібна маленька тендітна невістка! Окраса дому, а не ліхтарний стовп у сукні! Тебе тільки старий Шарп згоден узяти, та й то не дружиною – наложницею! Але в нього крута вдача, йому б дівчину міцну, до кулаків привчену. За що боги послали мені дочку, яка нікуди не годиться? Навіть у куртизанки тобі шляху нема – від твоєї пісної пики чоловіки на край світу розбіжаться! Ось вийдеш заміж за якогось пекаря чи писаря, і зрозумієш, що не заслужила називатися пані», – згадалися злі слова матері.
Не найкраща настанова для чотирнадцятирічної дівчинки. Ароніка ніколи не почула б нічого такого. Вона – розбалувана улюблениця, її плекають і оберігають. І її родину не беруть в облогу кредитори!
Міка шморгнула носом і поспішила запевнити себе, що сльоза на щоці, – наслідок негоди, а не спогадів.
– Мене…
– Вас чекають. – Адміністратор, так само хмурячись, показав на сходи. – Другий поверх, ліворуч по коридору, останні двері праворуч.
– Спаси…
– Не галасуйте, не смітіть, не пріться без стуку.
–…бі за допомогу.
Другий поверх… Сюди Міка вже зазирала. Тут розташовувалися кабінети дрібних чиновників та тимчасові володіння приїжджих шишок. Келіварія часто присилала вірних короні людей із перевірками й намагалася контролювати місто хоча б у офіційних звітах.
Кутове просторе та світле приміщення зазвичай стояло порожнє. Певне, його виділили Ірвану Шалі. Кому ж іще?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!