Шазілір. Заборонений день

***

Сліпуче сонце било прямо в очі. Навіть стиснуті повіки не допомагали – Міка відчувала, що сонливість зникає з кожним новим відблиском.

«Вітер і гілки… Ну що за традиція – садити дерева поряд із будинками?» – подумала невдоволено, відвертаючи голову від яскравих променів.

Потім здригнулася.

Сонце? Тобто вона заспала? І не просто заспала – валялася в ліжку аж до вечора?

Сон як рукою зняло.

Міка схопилася, відчуваючи, що її охоплює паніка. Треба ж щось підготувати… Історичний звіт для транспортної контори? Довідку для ейрона Шеора? Мозок відмовлявся уточнювати деталі, але вона не сумнівалася – саме сьогодні потрібно переробити стільки справ, що краще прокинутися на світанку, а не…

Стривайте!

То була не її кімната.

Пам’ять послужливо підказала: затишна прибудова біля будинку старого доглядача Тарендара, вікна якої виходили на захід, залишилася в минулому. Тепер той будиночок – опечатана за всіма правилами власність магістрату. Час забути про нього.

А тут… Світлі тони, мінімум меблів, з оздоби – тільки легкі непримітні фіранки з квіточками та новий килимок біля порога. Зовсім незнайоме місце!

Вікно, за яким вітер грався гілками старого горіха, збурило невиразні спогади. Відбиток брудної підошви на білому підвіконні остаточно повернув думки до ладу.

Міка почала неспішно сповзати з ліжка. Вишите покривало потягнулося за нею, коли гострий край каблука зачепив пучок ниток, що вибилися з узору. Вона виплуталася з важких складок, сяк-так опустила ноги на підлогу. Окинула поглядом помешкання, спробувала розправити покривало, невдоволено зітхнула… За ніч взуття перетворило прекрасну вишивку на ганчірку, і дивитися на це не було сил.

Розтріпане волосся затулило обличчя.

«Не забути б пошукати берет… Якщо його не віднесло вихором десь за огорожу. Ой!» – під неслухняним пасмом виявилася помітна ґуля, якої точно не було в списку вчорашніх травм.

Гомілка прикинулася недієздатною, і під час спроби стати на ноги Міка впала назад, у м’які обійми перин.

«Скільки ж їх тут? Дві? Три? Судячи з відчуттів, ліжко заповнене пір’ям аж до самої підлоги», – іншим часом вона, безперечно, оцінила б комфорт, але зараз це заважало.

Встати вдалося з третьої спроби, змусити кінцівки рухатись у потрібному напрямку – з другої.

«Жити можна», – а якщо ще й двері не замкнені, то взагалі чудово.

Міка майже досягла виходу, коли погляд зачепився за дещо, чого вчора в цій кімнаті стовідсотково не було.

Дві великі грубі сумки сиротливо ховалися за спинкою ліжка. Знайома скринька без ручки виглядала з-за шафи. Стара, подекуди обдерта коробка нахабно випиралася з-під столу. І книжки – ціла гірка товстих розважальних книжок, майже прихована фіранкою, виднілася на підвіконні. Ага, ще шаль… Висить собі на вішалці, прикидається частиною інтер’єру. І туфлі – ті, забуті у будинку старого доглядача. Під ліжком – босоніжки з метеликами, на столі – акуратно перев’язані стрічкою сувої, улюблена чашка та намальований від руки календар.

Міці здалося, вона марить. Усі її речі дивним чином перемістилися з архівної підсобки сюди, в чужий ворожий дім? Усі – до дрібниць на кшталт скріпок і кольорового чорнила! Це лякало. Невже Нелюд вирішив, що вчорашня фраза про гостинність мала на увазі: «Відчуваєш провину? От і прекрасно. Загладь її. Можна натурою… у сенсі, житлом»? Тоді він напевно скаженіє.

Нічого. Все владнається. Вона пояснить, він зрозуміє. Ще й посміються разом з прикрого непорозуміння.

Головне – спокій. Треба просто зустрітися з губернатором і…

Ага, ключове слово – зустрітися.

З ним.

Знову.

Міка зажурилась і малодушно подумала, що ранок пізній, Даріан, безперечно, в магістраті, магістрат далеко… Навіщо гаяти час і злити його ще більше? Краще все зібрати, знайти візника і придумати гарну, сповнену гідності, а не виправдань, промову.

Коробка зі справами міського розшуку за минулу ніч стала досить важкою – щоб витягнути її, довелось пововтузитися кілька хвилин. Що ж, тепер поставити на стільницю і…

Праве зап’ястя «пригадало», що лікар рекомендував йому тиждень відпочинку, і оголосило страйк. Папки з гуркотом упали на підлогу, роз’їхалися дерев’яним настилом. Міка присіла, щоб їх зібрати, але гомілка теж нагадала про себе. Під руку, що намацувала хоч якусь опору, потрапив стіл. Він хитнувся. Чашка ніби тільки цього й чекала – нахилилася, покотилася до краю… За нею – сувої.

Шум привернув увагу економки. Вона увірвалася без стуку, з оханням оглянула розкидані речі, оголосила в простір: «Так і не відпустило» і прокричала комусь, що пані прокинулася, можна починати прибирання.

– Що ви! Я сама. – Користуватися чужою гостинністю було незвично. – Зараз усе зберу! Чи не могли б ви викликати екіпаж?

– Екіпаж? – сплеснула руками Шаллія. – Навіщо? Невже я щось забула?

– Ви?

– Ох, не треба подяк! Я звикла працювати за двох. Хоча ваш архів – згубне місце. У мене кістки й досі ломить! Як можна жити за таких умов?

– Це тимчасово. – Міка почервоніла. – Сьогодні ж знайду нормальне житло. Не турбуйтесь. Передайте губернатору, що я дуже шкодую і прямо зараз…

– Шкодуєте? – Шаллія не дозволила закінчити фразу. – Це йому треба шкодувати! Доросла людина, а елементарних речей не розуміє. Дівчині непристойно ночувати в будинку нежонатого чоловіка, бач як! А в тій будці, яку всі називають архівом, жити пристойно? Ледве переконала цього упертюха.

– Ви?

Економка подивилася з підозрою:

– Люба, та невже ви витаєте в хмарах? Може, напридумували собі всякого, га?

«Справді, з якого дива Даріану про мене турбуватися? Він же вибачився за вчорашній інцидент, а більшого від ейрона і не вимагається», – полегшено подумала Міка.

– Гадаєте, я вас ненавиджу? – Співрозмовниця по-своєму трактувала заминку в розмові. – Через ту безглузду ситуацію? То я ж не зі зла. Характер у мене такий. Коли чую, як на пана намовляють, одразу терпіння втрачаю. Блекка Чарра мене взагалі уникає, тому що вона як рота відкриє, так і напрошується на добру прочуханку. А у вас день видався… Непростий. Подумаєш, невдало пожартували! Може, забудемо про це, га?

«Я не жартувала», – природно, це було не те, про що кажуть уголос.

– Забудемо…

– От і добре. Зараз Рунка тут швиденько все прибере, потім поснідаємо… Ні, в дзеркало поки що краще не дивіться. Хоча, якщо хочете, я розпоряджусь. Ви ж не верещатимете, правда? Почувайтесь як удома. І ще, – Шалія понизила голос, – якщо пан Даріан запропонує вам з’їхати, не погоджуйтесь. Будь ласка.

«Боги, вона мене засватати хоче?!» – жахнулася Міка.

– Чому? – губи миттю пересохли й ледь видавили одне слово.

– Ой… Точно ж поїдете…

– Чому, пані Шалліє?

– Я тут постійно сама сиджу… Рунка і Сідда на ніч ідуть, у них свої турботи… Пан Даріан з’являється пізно, у нього в голові тільки магістрат… А вечорами… Ну, ви ж не вірите у привидів? Отже, можете залишитись, нічого не боячись.

– Привиди?

Міка повеселішала: у примар вона не вірила. Яка розсудлива людина сприймає на віру дитячі казки?

– Розумієте, іноді… – затнулась економка.

– Хочете сказати, тут є привид?

Шаллія не відповіла. Її нерухомий погляд застиг на одному з аркушів, що розлетілися кімнатою. Дешевий папір, грубі лінії, неохайні плями… І юне, неймовірно сумне обличчя, яке Міка не могла викинути з голови вже кілька днів.

– Вона реальна, – прошепотіла економка. – Реальна! Як він сміє називати мене бабцею, що вижила з розуму?! – її голос піднявся до писку. – Хто вона?!

«Ось мені й не треба пояснювати свою зацікавленість у справі Леріани Дайри. Тобто Лоріани. Так, тут вона записана як Лоріана. Хоч би не переплутати», – а потім до Міки дійшов увесь сенс того, що сталося, і вона зрозуміла, що не покине цей будинок, навіть якщо Нелюд виштовхуватиме її стусанами.