16.2
***
Саріна Корн багато плакала і не намагалася цього приховати. Її повіки набрякли, ніс почервонів, губи нервово рухалися навіть тоді, коли жінка мовчала. Незважаючи на жалобу, вона носила яскравий одяг: світло-зелену сукню, жовту шаль, білі рукавички та туфлі з блискучими камінчиками.
Ейрона зустріла Міку з вражаючою байдужістю. Складалося враження, що архівні доглядачі відвідують її зранку мало не щодня. У вітальню не запросила – зупинилася на порозі й запропонувала подихати свіжим повітрям.
На всі запитання Саріна відповідала сухо і без роздумів, ніби чула їх уже багато разів.
Чи вірить вона у вину брата? Ні. Він був чесною людиною і не побоявся зізнатися у помилці. Тобто квіткарку Соммер убив, жодних сумнівів, але хіба той, хто ненароком нашкодив іншому, а потім розкаявся і дістав покарання, не спокутував свою провину?
Чому ж пані Леондар вважає, що її син обмовив себе? Таж вона старенька, багато плутає, уникає реальності… І взагалі, що це за дивне питання? Будь-яка мати вигороджуватиме свою дитину.
Наскільки добре Соммер знав Еллу Вайну? Ну, вони зустрічалися кілька разів. У сенсі, він намагався за нею впадати, проте нічого не вийшло. Але під колеса його екіпажа дівчина потрапила зовсім випадково! А що, у розшуку вважають, нібито він діяв свідомо? Дурниці.
Чи надсилав Леондар листи? Ні. Чи передавав повідомлення іншим способом? Знову-таки ні. Чи намагався якось виправдатися перед сім’єю? Ні.
Як Саріна познайомилася з Локсом Корном? Під час суду. Це має значення? Чоловік добре розуміється на законах і попередив, що на питання, які не стосуються справи, можна не відповідати. Тож якщо щодо брата все…
– Де його лампа? – навмання випалила Міка. – Він питав про неї.
На обличчі ейрони не залишилося ні кровинки. Вона судорожно стиснула кулаки і притиснула руки до грудей. Зітхнула зі схлипом, почала кусати губи…
– Ви погано почуваєтесь? Я можу прийти іншим разом. Але лампа – доказ, її треба передати в розшук. Якщо вам зараз незручно, я скажу пану Мавку, щоб він прислав когось пізніше.
– Не треба, – проскиглила Саріна. – Не хочу, щоб тут шастали нишпорки… Мати й так ледь жива після… після всього. Зараз… Стривайте… Принесу…
Вона зникла в глибині будинку. Загриміла якимось начинням, дала прочухана служниці й досить швидко повернулася. Її пухкі пальці стискали лампу – нову, без запаху та слідів горіння. І без ґноту.
– Ось, – невпевнено замимрила Саріна, уникаючи дивитися на співрозмовницю. – Соммер дуже її любив. Тільки нею й користувався. Не розумію, яким боком вона стосується… його справи.
«Прямим! По-перше, він не марив – лампа існує. По-друге, в ній ніколи не було олії, тобто її ніколи не запалювали. По-третє, візерунок на лампі Алланіди такий самий, як і на цій. І десь я його вже бачила. Не в торговому домі – там усе приладдя сучасніше, з претензією на вишуканість та розкіш. Точно не в архіві. У вітальні Аріали Дайри? На «Золотій лілії»? Чи в одному з відділів магістрату?» – міркувала Міка дорогою до центрального майдану.
На неї чекала звична рутина. Адже обов’язково заявиться хтось із дрібним запитом і поводитиметься так, ніби від цього залежить доля світу.
І список вимагав уваги. Клята «Червона лілія»! Ех, якби її затримали шторми! На жаль, із кораблями Ректа ніколи й нічого не траплялося. Бурі обминали їх, морські розбійники взагалі не помічали, дикуни з далеких земель не намагалися спалити чи потопити. Немов чаклунство якесь, чесне слово!
Остання думка вразила Міку. Вона звикла до того, що обдарованість – це для людей. Так звані чаклуни могли впливати на розум і тіло живих істот: щось внушати, наказувати, лікувати…
І вбивати.
А якщо припустити, що хтось із них умів працювати з неживими об’єктами? Наприклад, створював обереги? Та не традиційні шазілірські віночки із сухих трав і вимочених у росі ниток, а справжні магічні речі! У жодному з архівних манускриптів про таке не згадувалося, проте місто знало не так багато обдарованих. Як мовиться у старому прислів’ї, те, що у твоїй отарі всі вівці білі, не означає, що чорних не існує взагалі.
***
Закар Еріел з’явився на роботі без запізнення і відразу вирушив на склад – сортувати коробки. Працювати ейрон не любив, проте не ухилявся, а зображував бурхливу діяльність. Вчора він розібрався із записами за сім років, сьогодні обіцяв додати до них щонайменше ще десять. Квапити його, тобто сваритися і порушувати хитку рівновагу, не хотілося. Тим паче, знайшлися інші завдання, більш важливі та термінові.
– Я беру вихідний, – повідомила Міка адміністратору. – Якщо хтось прийде, відправляйте до Еріела.
– Сьогодні? – розгублено перепитав той. – Сьогодні ж…
– Що?
– Пошта з Ківіра. Розпорядження для відомств, закони, королівські укази. О так, ви ж новенька…
– Ці розпорядження тижнями плавали морем. Потерплять до завтра.
– Вам видніше, – тон чиновника давав зрозуміти, що така реакція в пристойному товаристві неприпустима, але «тій самій», звісно, правила не писані.
Не звернувши на його бурчання ні найменшої уваги, Міка попрямувала до виходу. Вона притискала до себе дві лампи – взяту в особняку губернатора та ту, що віддала Саріна.
***
Адміністратор провів «пані доглядачку» докірливим поглядом. Наче ж дівчина не з багатих, а гроші не цінує. Кожен дурень знає: олію відіпрати важко, практично неможливо, а ця нахаба притискає лампи до себе як квіткові вази. Може, зараз вони й порожні, але залишки палива напевно опиняться на її мундирі.
До речі, освітлення такий прилад дає гарне. Колишній губернатор мав схожу лампу. Привіз її із заморських країв і дуже пишався нею, ніяк не міг намилуватися рівним полум’ям.
Вона швидко згасла – менше ніж за місяць. І ні, щоб замінити ґніт і олію, – викинув, старий дурень! Заявив, нібито все на світі – тлін.
Невдовзі його змістили. З’явився Керрейт із «технічним прогресом» і газовими світильниками, від яких довелося відмовитися через крики магістратських старожилів, які постійно боялися злетіти в повітря. Гарні були часи… Спокійні.
***
Візник не зрадів появі своєї постійної пасажирки. Привалившись до огорожі, він з явною насолодою їв товстий пиріг із м’ясною начинкою і не виявляв жодного бажання кудись їхати. Міка згадала, що теж не снідала, і мимоволі проковтнула слину..
– Хочете? – Важкий шматок захитався перед її очима. – Свіжий.
«Та не особливо», – подумала вона.
Але кинула лампи всередину карети і з вдячністю простягла руку. Час «тої самої» добіг кінця. Треба не огризатися усьому світу, а налагоджувати з ним стосунки.
– Куди? – Кучер витер пальці об зім’яту хустинку і засунув її назад у кишеню. – На Кавунову?
Міка сама не знала, з чого почати. Після вчорашнього вона пообіцяла уникати поїздок без супроводу. Покликати Маріда? Доведеться багато чого пояснювати… Та й якщо людина, що роздавала уявні накази, знову з’явиться поблизу, користі від такої охорони буде мало.
– Ні. – Міка широко усміхнулась і витягла з внутрішньої кишеньки записник. – День буде довгим. Спочатку заглянемо в крамничку канцелярського приладдя, бо мені потрібні олівці та новий блокнот. А потім, – передала записи візнику, – почнемо з центру.
– Та тут же сто адрес, не менше!
– Сто тридцять одна. Вистачить на кілька днів. Ну ж бо, не занепадайте духом! Раніше почнемо – раніше закінчимо.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!