Шазілір. Заборонений день

Полудень давно минув, а Міка так і не зайнялася жодною із запланованих справ. Архів, у який за звичайних обставин за місяць приходило людей десять, раптом став вкрай популярним місцем. Його відвідали представники чи не всіх державних установ міста, з пів десятка гордовитих ейрон, якісь молодики, кілька загадкових жіночок, безліч галасливої дітвори… І це ж наче не біда, але більшість «гостей» соромилися зізнатися в цікавості і вигадували неправдоподібні завдання.

Будинок продається – потрібна виписка про всіх власників за останні… Загалом, про всіх без винятку.

Наближається змагання з вирощування суниці, тож надайте звіт про переможців минулих років. Так, суниця ще й не цвіте, а звіт потрібен зараз!

Напишіть довідку про відсутність у роду чаклунів. Терміново.

Треба дізнатися, з чого почалася ворожнеча між Лайками та Дертами. Знайдіть скарги столітньої давності та з’ясуйте, яка з них написана першою.

Міка сердилася, проте намагалася для кожного знайти доброзичливе слово. Зрештою, то була її робота.

Коли черга за виписками-звітами-довідками збільшилася настільки, що не вміщалася у приймальні, до людей почала доходити абсурдність ситуації. Чи вони не хотіли тупцювати на вулиці, привертаючи до себе увагу?

Старий годинник зі скрипом показав третю годину дня, і відвідувачі нарешті скінчилися. Стало надзвичайно тихо і спокійно. Тобто раніше в архіві постійно панувала саме така атмосфера, проте сьогоднішній день безжально вибивався зі звичного повільного ритму життя.

Міка знесилено впустила голову на складені руки і спробувала не зважати на пронизливі дитячі голоси, що долинали крізь прочинене вікно.

Заснути б… Хоч на годину облишити метушню і просто сидіти, не рухаючись і ні про що не думаючи. Заплющити очі, уявити, що завтра все повернеться до норми, побачити перед внутрішнім поглядом щось приємне, а не набридлі цифри та літери…

Розхитані за пів дня двері різко відчинилися.

– Обідати буде… – Марід затнувся. – Дружина обід принесла, – почав по-іншому, – якщо хоче… Твою ж!.. Не збираюся до шмаркачки на «ви» звертатися! Звільняй мене, хрін із ним усім!

Охоронець розвернувся і важко потопав до себе.

– Не можу! – крикнула йому вслід Міка.

Він зупинився, потім повернувся назад.

– Чому?

– Умивальник, – зітхнула вона. – Забули? В нас же угода. Головне, прилюдно не називайте мене шмаркачкою, а все інше дурниці.

– Квартира казенна. Звільниш мене – зможеш сама там оселитися.

– І тоді ви всією родиною приходитимете по воду до мене? Ні, красно дякую. Моя підсобка анітрохи не гірша, а коли це божевілля закінчиться, знайду нормальне житло.

Марід ще трохи потупцював на порозі.

– Тобі помічник потрібен, – мовив співчутливо. – Кмітливий. Такий, як ти. Тільки не жінка.

– А що не так із жінками?

Наче за сьогодні Міка не дізналася відповідь на це запитання…

– Зжеруть. І тебе, і її. Її – насамперед, сама ж розумієш. Вибери хлопця із простих. Хай не надто освіченого, зате слухняного. Навчити легко, змусити поважати майже неможливо. Контора з працевлаштування працює до восьмої, навіть сьогодні встигнеш зайти. І, це… їсти будеш?

Обід виявився застіллям – охоронці пригощали нову начальницю.

«Хіба не я маю нести могорич?» – дивувалася Міка.

Їй пояснили, що щедрої премії абсолютно достатньо – її добрі наміри помітили й оцінили.

«Якої ще премії?» – вона не розуміла, про що вони говорять.

І взагалі, хіба доглядач відповідає за платню працівників архіву? Це ж справа магістрату!

Але показувати свою непоінформованість не хотілося. Навіщо плодити зайві чутки? І без того всі, кому не ліньки, сумніваються в компетентності «пані доглядачки».

Міка побоювалася, що за столом теж звучатиме кляте «та сама» – схоже, це «ім’я» вже відоміше за її власне. Вона помилилась. Чоловіків більше цікавило пиво, ніж плітки. Для них, відверто кажучи, нічого й не змінилося. Вони займалися своєю справою, доглядачка – своєю, а питання співіснування поки не було гострим.

– Іди по помічника, – нагадав Марід. – І не забудь взяти у магістраті бланк договору. Потрібно три копії. Гей, чого вилупилися? – останнє адресувалося товаришам по службі. – Забули вже, як самі сюди влаштовувалися?

– Завтра. – Після виснажливого дня сил на зайві дії не залишилося. – Все завтра…

– Завтра знову буде натовп. Ти чого? Боїшся? То візьми з собою Рітту, вона одразу пройдисвітів бачить. Усіх, окрім того блазня Баміала!

Рітта, що доводилась охоронцеві дружиною, обурено зашипіла.

– Я брешу? А хто вчора знову залишив у «Ліліях» купу грошей? І не кажи, що перепродаси те сіно ще дорожче, бо його й за спасибі ніхто не візьме!

– Таж розпродаж, – опустила очі жінка. – Віддають усе за пів ціни. Чула, наступного тижня очікують «Червону лілію» з новим товаром. Кажуть, такого ще не було! Корабель чотири місяці плавав, подейкують, що везе щось надзвичайно рідкісне.

– Смерть нашу він везе! – вибухнув Марід. – Чуєш, дурепо легковірна? Чим дітей годувати збираєшся? Заморськими корінцями чи кашею з маслом?!

– Нічого ти не розумієш, пеньок безсердечний! Прянощі – це… це… І знижки – це…

– Це цікаво, – закінчила замість Рітти Міка. – За пів ціни, так? Хочете, разом туди сходимо? Скажемо, що ви нову клієнтку привели. Раптом ще відсотків десять скинуть?

– Зараз?! – гаркнув Марід.

Вона кивнула і, проігнорувавши регіт, вилізла з-за столу.

– Жінки! – Почула на прощання розлючений рик. – Їм байдуже, за чим бігати! Діамант чи солома – аби дісталося дешевше, ніж сусідці. Ніколи не розумів жінок!

***

Візник скептично оглянув розкішний фасад торгового дому, приділивши особливу увагу вікнам на пів стіни, обертовим дверям і химерній ліпнині над входом до будівлі. Потім перевів погляд на своїх недавніх пасажирок і посміхнувся:

– П’ять хвилин? Ну-ну… Я вам що, хлопчик? Казок не розказуйте! Звідти часом ейрон чоловіки за волосся витягають, а ви кажете – п’ять хвилин! Ні, не чекатиму, і не просіть!

– А за гроші? – уточнила Міка.

– Наче у вас хоч мідяк залишиться! Але якщо заплатите наперед…

– Ти зникнеш тої ж миті, шахраю! – вигукнула Рітта. – Знаємо ми таких розумних! Їдь, без твоєї колимаги обійдемося!

Візник прикрикнув на коней, і екіпаж, гуркочучи, покотив удалечінь.

– Не бійся, мала, тут можна знайти транспорт у будь-який час.

Міка скривилася. «Мала», ех… Неважливо, що дружина Маріда старша всього років на десять. У неї є чоловік і діти, отже – вона доросла, а всі інші… Навіть Нелюда Рітта в побуті іменувала «магістратським хлопчаком». І начхати, що цей «хлопчак» угробив більше людей, ніж який-небудь маніяк із детективних книг.

Вони тільки-но встигли зайти всередину просторого, яскраво освітленого приміщення, коли їх помітив настирливий продавець. Підбіг, радісно вищирив зуби, почав вимовляти стандартне привітання… Зустрівся поглядом зі Мікою та й застиг стовпом.

– Я ж обіцяла прийти, – дружньо нагадала вона. – Чула, у вас розпродаж? Ті грибочки лишилися?

Хлопець стійко (нехай і з заїканням) закінчив промову. Повідомив, що, на жаль, грибочки давно розібрали, але якщо пані бажає, він може запропонувати грибну траву. Ефект той самий, а коштує втричі дешевше. Чи вона прийшла по щось особливе?

Останнє прозвучало зовсім тихо, і Міка припустила, що їй намагаються нав’язати якусь заборонену погань, що дарує насолоду, поки не зводить з розуму.

Сутінки ще не настали, проте навколо горіли лампи – начебто олійні, але характерного запаху не відчувалось. Ідеально рівне полум’я, ніякої кіптяви або іскріння, ґніт однакової довжини – просто витвори мистецтва, а не життєво необхідна деталь інтер’єру.

Стелажі та вітрини були добре відполіровані, без слідів пилу та смітинок. Підлога – дерев’яна, проте в ній не таїлося жодної скрипучої дошки. Великі вікна виблискували чистотою, висока стеля та широкі проходи додавали простору, на кожній дрібниці висіли акуратні цінники. Жодних сумнівів, оздобленню тут приділяли не менше уваги, ніж товарам.

Єдине, що дратувало, – занадто інтенсивне освітлення, через яке пекло очі й починала боліти голова.

– Угу, ось тільки «чогось особливого» мені зараз і не вистачає, – пробурмотіла Міка, косячись на всі боки.

Продавець іронії не помітив. Він швиденько направив Рітту до підозрілого рожевого лушпиння і пообіцяв «пані покупчині» найексклюзивніший товар.

«Дякую, що хоч не «пані доглядачці»… Слава богам, сюди моя слава поки не дісталася», – промайнула обнадійлива думка.

Потім Міка побачила в одному з вікон своє ледь помітне (і незвичне, чесно кажучи) відображення і зрозуміла: відтепер вона сама є джерелом пліток.