Шазілір. Заборонений день

***

– Не турбуйтеся про мене! – трохи оговтавшись, Міка вкотре вирвала рукав із чіпких пальців Шаллії. – Я можу йти сама!

Економка невдоволено скривилась, але не зрушила з місця.

– Ясна річ, що ні, – заявила з натиском. – Ви ледве стоїте.

– Нормально я стою!

– Та вас вітром хитає, – прозвучало несхвально.

– У кімнаті немає вітру!

– Ось-ось, вітру немає, а вас хитає.

Міка, пересилюючи тремтіння м’язів, відступила на крок і облизнула губи.

– Вам здається! – прошипіла зло, ненавидячи все на світі, насамперед свою слабкість. – Будь ласка, відійдіть.

– Я при своєму розумі! – ображено вигукнула Шаллія і нарочито демонстративно загородила двері. – А ви – навряд чи. Негайно лягайте в ліжко. Пан Даріан і так місця собі не знаходить. Де ви живете? Треба привезти ваші речі.

– Ви б ще лікаря покликали! – обурилася Міка. – З мене досить і вашого піклування!

– По лікаря вже послали, він буде з хвилини на хвилину.

– Знущаєтесь?!

Економка протестуюче підняла руки:

– Я? Та я вас взагалі не хотіла в дім пускати. Але коли струс мозку, рухатися не можна. Ляжте й лежіть!

– Це у губернатора мізки струшені! – огризнулася Міка. – Відійдіть! Я йду додому!

– Пан Даріан заборонив.

– Начхати мені на його заборони! – В той момент це була чистісінька правда. – Випустіть мене!

– О боги… Ні сорому, ні совісті, ні подяки…

Докірливий голос дійсно подіяв – вмить зруйнував ту хитку межу, що досі з частковим успіхом стримувала емоції Міки.

– Що?! Я маю бути вдячною?! І за що ж, як не секрет? За ґулю на потилиці? За розхитані зуби? За губи як оладки? За синці по всій шиї? Чи за вивихнуте зап’ястя? О, зрозуміла! У мене ж ніс цілий! І очі на місці! Навіть ходити можу, хоч ваш любий губернатор напевно цього не планував! Красно дякую вам усім! А тепер будьте ласкаві відійти!

– Почнете пручатися – замкну двері! – гарикнула Шаллія.

– Замикайте! Хоч шафою засуньте їх з того боку!

– Чудова ідея.

Економка виконала погрозу.

Міка залишилась одна в замкненій кімнаті.

Її переповнювала злість. Через що, вона сама не знала.

З погляду закону поведінка Даріана була виправданою: він натрапив у своїх володіннях на підозрілу особу і вжив заходів. Потім розкаявся і наобіцяв усього й багато, але…

Осад залишився – мерзенний, приправлений смаком крові з розквашеної губи.

Та й нинішня ситуація Міці не подобалася. Людина має сама розпоряджатися своїм життям! А нав’язана допомога – не найкращий спосіб вибачитись.

«Та ну їх усіх!» – вона остаточно втратила самовладання.

Покликати лікаря, про якого ніхто не просив, – це ще таке. Але повернути ключ у замку, щоб потерпіла не втекла? Божевілля! Відразу ясно, що «гостинний» господар не звик до слова «ні».

Вікно відчинилося без особливих зусиль. Ґрати, віконниці… Міка задоволено хмикнула і закинула ногу у вимазаному травою черевику на біле підвіконня. З другою довелося помучитись – вона не хотіла навіть стояти, а складні маніпуляції на кшталт згинання в коліні здавалися нездійсненними.

Земля боляче вдарила в п’яти. Начебто і висота – не більше двох сходинок, проте цього вистачило, щоб нагадати про недавні пошкодження.

Здавлений стогін, кілька невідомих у вищому товаристві висловів, розгорнута характеристика Керрейта та його рідні…

За допомогою стіни Міка випросталась і почала озиратися, щоб визначити, з якого боку ворота. Зліва, хіба ні? Ну точно, якщо завернути за ріг…

А за рогом стояв губернатор і дивився на всипане зорями небо. Він не міг не чути її наближення, але не виявив до цієї події й натяку на інтерес.

– Другий раунд мені ні до чого. – Міка заговорила першою. – Краще просто розійдімося своїми дорогами.

Даріан припинив розглядати сузір’я і повернув голову до неї.

– Я думав, Блекка все вигадала.

– Про те, що я її в труні уявляю? Це сказала не я. Не збираюся вибачатись.

– Про те, що ви розгулюєте у чоловічому одязі.

Ах, то ось у чому справа!

– В уніформі, пошитій згідно з келіварійськими стандартами, – відрізала Міка.

– У штанах, які… – Керрейт ніяково кашлянув. – Неприйнятні.

– У жінок теж є ноги. Аж дві. Для вас це новина?

– Зазвичай жінки не демонструють їх усім підряд, – але обурення у його голосі не було. – Я маю на увазі… Жінки вищого світу. Службовиці. Ну…

– Тобто пересуваються поповзом? Літають? На руках ходять? Здається, мої погляди на світ дуже застаріли.

Даріан не посміхнувся.

– Ви перекрутили мої слова про уніформу, – заявив різкувато.

– Чудовий привід, щоб навчити мене розуму.

– Думаєте, я навмисне?.. – Очільник Шазіліра дивився прямо на Міку. – Думаєте, я зрозумів?..

– Звідки мені знати, пане Керрейт? У нашому суспільстві багато хто вирішує проблеми кулаками.

Міці хотілося вивести його з рівноваги, але він лише зітхнув із полегшенням.

– Тобто ви так не думаєте… Міловіко, я можу нескінченно повторювати, як мені шкода і як хочеться повернути все назад. Можу виправдовуватися тим, що за останній рік мене двічі намагалися вбити. Можу обіцяти золоті гори, аби лиш ви припинили мене шпиняти і дозволили хоч на мить забути про мою ганьбу. Можу запропонувати вам ударити мене у відповідь. Можу перетворити все на жарт. Можу вдавати, ніби сьогоднішнього вечора взагалі не було. Але хіба це вас влаштує?

– Є варіант «ні»?

– Залишмо минуле у минулому.

– Не заперечую.

– Справді?

Міку здивував подив у тоні Керрейта. Очікувалося, що вона почне обурюватись і погрожувати скаргами в Ківір? Використає сльози та голосіння? Влаштує скандал у стилі благородної ейрони? Спробує отримати із ситуації матеріальний зиск? Зважиться на шантаж? Чи злякається настільки, що втече з міста?

Потім прийшло усвідомлення того, що це для Мишки Нелюд – головний, ні з чим не зрівняний кошмар, і ніякий його вчинок ситуацію не погіршить. А Міловіка Дзвінка – звичайна (гаразд, враховуючи ситуацію з архівом, не зовсім звичайна) містянка, яка жила мирним розміреним життям і раптом виявилася жертвою нападу. Та ще й злочинець трапився не простий – на такого заяву в розшук не напишеш і навіть друзів задля помсти не приведеш. Взагалі нічого зробити не можна! Доводиться покладатися лише на його совість, а для самолюбства така ситуація вкрай болісна.

– Який сенс? – ледве чутно промовила Міка. – Краще не стане. Якщо це все, я, мабуть, піду.

– Пішки?

– Ближче до центру зупиню візника.

– Не варто. Я пошлю по екіпаж.

– А тим часом Шаллія знову мене замкне? Цього разу – на другому поверсі?

– Сумніваюся. – Даріан начебто посміхнувся.

– Тобто допомагати їй ви не збираєтеся?

– Заважати теж не буду. Послухайте, Міловіко, мені зовсім не хочеться наполягати, але… Надворі ніч, а ви… Скажімо, не в найкращому стані. І винен тут я. Тому зробімо інакше. – Губернатор нарешті відліпився від стіни. – Уявіть себе на моєму місці. Пізно ввечері я зайшов до вас додому, ви злякалися і стукнули мене сковорідкою. Я отямився і… Невже ви виженете мене на вулицю? Чи запропонуєте допомогу?