Шазілір. Заборонений день

***

Сейф, який старанно підтримували й підштовхували десятки рук, булькнув у воду і спочив на морському дні. Безумство припинилося. Люди поверталися до тями і з жахом починали розглядатися на всі боки. Порваний одяг, подряпини від нігтів, забиття, зламані носи, запухлі очі, вибиті зуби, видерте з корінням волосся, вивихи, кілька переломів і десятки нервових зривів – мало хто міг похвалитися тим, що залишився неушкодженим. Старий із податкової взагалі ще не отямився – його, бідолаху, ледь не розтоптали.

Запитання сипалися звідусіль: неприємні, сторожкі, небезпечні. Ніхто не розумів, що відбувається. Для тих, кого воля обдарованого перетворила на маріонеток, минуло не пів години, а лише мить. Вони розмовляли, дивилися виставу, смакували непогане вино – і раптом стали побиті, зі шматками чужого одягу в руках і плямами чиєїсь крові на обличчі. Це не піддавалося логічним поясненням.

І ейрони, і прості матроси прагнули дізнатися, що сталося. А потім хтось згадав банальне слово, що перетворило розпатланих, злих, розгублених, але адекватних людей на збіговисько заляканих істот, готових на будь-яку мерзотність.

«Чаклунство!» – пролунало чергове припущення.

І не затихло, не загубилося серед інших чуток – його підхопили, вигукнули голосніше, сприйняли як належне.

Винен чаклун – у цьому більше не сумнівалися. А ще Райл, який притяг чаклуна. І Рект, що дозволив їм обом зійти на борт. Капітан, що знехтував своїм обов’язком і нібито відсиджується у каюті. Серіп Мавк, який не впорався з прямими обов’язками – забезпечувати містянам безпеку. Державні службовці – їм треба було пильнувати. І губернатор, природно, – оскільки не проконтролював (що саме, значення не мало).

– Чому шхуна не повертає?! – гаркнув Даріан, звертаючись до торговця. – Ви хочете, щоб почалися заворушення?

– Команда налякана не менше нервових жіночок! – огризнувся той. – Нехай трохи заспокояться. І ви заспокойтеся, бо трясетесь, як…

Міка розуміла невдоволення Баміала. Всі його спроби налаштувати оточення на потрібний лад закінчувалися провалом. Ні, його дар нікуди не дівся, і кожне «Я вірю, що все буде гаразд. Я врівноважений. Я не збираюся сіяти паніку» спрацьовувало. На жаль, він міг впливати тільки на одну людину за раз, а загальне божевілля було причепливим і непереборним. Поки Рект втовкмачував прийнятний настрій другому, третьому, четвертому суб’єкту, перший повертався до паніки і починав кричати щось у дусі: «Ми всі помремо».

Незабаром шукати крайнього стало нецікаво (адже знайшли вже – он він, проклятий, мружиться біля щогли, знову задумує якусь підлість), і натовп загарчав, підшукуючи вирішення проблеми. Звісно, воно було очевидне, проте існувала серйозна перешкода: всі знали, що чаклунів потрібно спалювати, але безумців, готових влаштувати вогнище прямо на судні, багато не знайшлося.

– Вони справді вірять, що дитина здатна на таке?! – оскільки Райла народ відверто зневажав, його обурення виплескувалося на тих, хто теж місця собі не знаходив через загрозу погрому: губернатора, Баміала, похмурих Мавка та Шалу. – Боги, що діється зі світом?!

– Ще вчора ви самі вважали його чистим злом, – зупинив «випалювача» Керрейт.

– Він і є зло! Дрібне, поки нешкідливе, але здатне стати кимось… чимось більшим! І я не заперечую, що хлопчика треба знищити. З користю для всіх, розумієте? – розпалився Райл. – До місця страти збіжаться інші, і…

Сухий кулак Ректа врізався в його кадик, позбавивши посланця Жовтої ради дару мови.

– Знищити. – Торговець без найменшого співчуття спостерігав за спробами противника зробити вдих. – Знищити! Я не лізу в чужі справи. Кожен скаже: «Лілії» далекі від віри та політики. Мене цікавлять лише гроші. – Він грубо реготнув. – Торгашу треба любити золото! Але є речі, які не можна прощати. Я думаю, що з мого круїзу ти навряд чи повернешся. – Цього разу «випалювачу» дістався дзвінкий ляпас. – Вперше за багато років мені не байдуже, – продовжував Баміал. – Дякую вам, пане Райл. Ви повернули мені серце.

Джамон перевів подих і, вичавивши щось нерозбірливе, кинувся на Ректа. Він був майже на голову вищий, набагато масивніший, молодший і лютіший. Йому вже доводилося битися – можливо, не за своє життя, але власника «Лілій» він зім’яв за мить.

«Ех, а ображене самолюбство додає більше сил, ніж захист пригноблених», – Міка спостерігала за їхньою метушнею зі зростаючим обуренням.

Навколо коїлося казна-що, а ці… дуелянти, щоб їх трясця вхопила! Влаштували дитячі ігри! Зрозуміло ж, що ніхто нікого не вбиватиме – принаймні на очах у публіки. То нащо таке робити?

Бійка закінчилася швидко і безглуздо. «Випалювач» зачепився за свою власну ногу, з розмаху шльопнувся на м’яке місце і, підхоплюючись, напоровся на безжальний удар в обличчя. Охнув, втративши орієнтацію, сліпо замахав у повітрі руками… Баміал схопив його за волосся і вдарив коліном у скроню.

– Я не жартував, коли сказав, що ця поїздка стане для тебе останньою.

Очі Райла закотилися, він безвольно обм’якнув і повис як лялька з ганчір’я. Торговець без натуги потяг його до борту – чи то хотів прибрати з-під чужих ніг, чи справді намірився викинути в море.

– Припиніть займатися дурницями, – не витримала Міка. – Поки ви розважаєтеся, ваш корабель розберуть на дрова. Ну ж бо, робіть щось! Ми пливемо незрозуміло куди, і це просто щастя, що вітер жене нас у відкриті води. Змусьте екіпаж працювати!

– Навіщо? – вищирився Баміал. – Вам уже набридло моє товариство? А я б охоче продовжив цей круїз на десятиліття!

– Любите море?

– Ненавиджу! Але «Лілії» зметуть із лиця землі, як тільки ми причалимо. Те, що трапилося сьогодні, – не мішок гнилого кшикшину. Жовта рада почне копати під мене всерйоз. Угоди, партнери, родичі… Вони не просто знищать мене, а вийдуть на мою родину!

– Якщо тільки обдарований не накаже всім усе забути.

– І ви забудете?

– Я не побіжу до «випалювачів».

– А він, – Рект відпустив напівнепритомного Джамона, і той гучно стукнувся лобом об палубу, – і є «випалювач». Знаєте, у мене виникла ідея! Чаклуну місце у вогні, правильно? Тоді Жовтій раді – під водою!

– І мене викинете? – втрутився губернатор.

Власник «Лілій» вишкірився, але гідно відповісти не встиг. Увагу людей прикував інший оратор.

Масивний власник пишних вусів і світлої шевелюри виліз на поміст, де зовсім недавно матроси розігрували сценки з життя дикунів, і тупнув ногою.

– Слухайте всі! – його голос лунав наче з глибокої бочки. – Слухайте! Чаклун повинен…

«Та нічого він нікому не повинен!» – розлютилася Міка.

Але зосереджена аудиторія вважала інакше.

Проклятого треба прикінчити будь-яким способом. Вогонь знищує скверну? Нічого, боги пробачать недопрацювання. Головне – переконатися, що небезпека зникла. О, хтось там патякає, що на дитину рука не підніметься? Надто чутливого ейрона швидко заткнули, нагадавши очевидне: той, хто здатний на чаклунство, не дитя і навіть не людина. А жаліти створіння темряви… Може, той, хто співчуває, і сам не без гріха?

Хлопчик дивився на все це безумство з незрозумілим виразом смутку. Він не намагався виправдатися, не шукав захисту, не вибачався… Розумів: нічого не зміниться. Їм потрібен той, чия смерть позбавить страху.

Їм потрібен він.

Міка не зводила очей з його пухкої нескладної постаті, затягнутої в сіру робу притулку. Вона розуміла, що бачить цього хлопчину вдруге в житті. Але він був таким знайомим…

Покірність долі, звичка дотримуватися наказів і сприймати чужу думку як істину, жах у погляді, доріжки сліз на щоках… Якоїсь миті здалося, що біля борту навпроти стоїть приречена Лера – дитина, у якої теж не було шансу на майбутнє.

– Замотати в сіті й скинути у воду! – горлопанив самопроголошений оратор. – І проткнути гарпуном!

Натовп не те щоб гаряче його підтримував, але й не заперечував.