Шазілір. Заборонений день

***

Вранці Даріан пройшов повз кухню, де снідали слуги, навіть не привітавшись, і сказав Шаллії, щоб не чекала його на вечерю, бо він збирається провести кілька днів у від’їзді.

Якщо вірити келіварійським мапам, Шазілір та прилеглі села були оточені пустельними територіями, що сягали кордонів із віддаленими державами-сусідами. Насправді життя навколо «осередку цивілізації» існувало – у деяких місцях дуже активне. Якби хутірці, кочові поселення, тимчасові стоянки і навіть невеликі містечка могли принести Ківіру прибуток (чи хоч окупитися), їх обов’язково «окультурили» б.

Але Келіварія не збиралася витрачатись на розвиток заморських територій. Флеріан задовольнявся тим, що формально ці землі належали короні, і не вважав їхніх мешканців гідними уваги.

Проте деякі з «неіснуючих» населених пунктів бажали набути реальності та законності. Один із них якраз зараз розмірковував щодо плюсів та мінусів келіварійського прапора (і, звісно, келіварійського захисту хоча б на папері від можливої агресії чужинців). Його старійшини запросили Керрейта як єдиного в цій місцевості наближеного до двору чиновника для підписання офіційних документів і листування з Ківіром. Це могло зайняти певний час.

– Пане Даріане, плащ! – нагадала Шаллія. – Якісь проблеми? – запитала співчутливо.

Губернатор буркнув щось нерозбірливе і вискочив за поріг.

– І чого тобі не вистачає? – забурмотіла економка вслід. – Невже через дослід переживаєш? Ех, молодь… Проклятих йому, бач, шкода. А те, що вони з людьми роблять, хіба нормально?

«Він через Блекку дуріє. Не може повірити, що мила кузина його нареченої здатна на підлість, і шукає їй виправдання. Ейрона – жертва обставин, хто б сумнівався. Їй мізки промили, вплинули на розум, обманом змусили вчинити злочин… Усе як завжди», – подумала Міка.

– Що за дослід? – поцікавилась, аби підтримати розмову і уникнути важкої паузи. – Якийсь магістратський проєкт?

Економка сплеснула руками, підхопилася з-за столу і почала плутано розповідати останні новини.

Чаклунство реальне. Ба більше, воно практикується не десь у диких краях, а просто в Шазілірі! Сьогодні все місто побачить силу проклятого. Жовта рада недарма прислала досвідченого мисливця на чаклунів. Джамон Райл швидко відшукав кандидата на спалення, але, щоб не припуститися фатальної помилки, вирішив влаштувати наочний експеримент. У Першій міській лікарні є безнадійний пацієнт, на якому чаклун продемонструє свої здібності. Запрошено всіх охочих. Обов’язково будуть присутні лікар, представники розшуку та людина з магістрату.

– Тобто чаклунство – це мерзота, зате досліди над людьми допустимі? – Їсти перехотілося, і Міка лише колупала ложкою вміст тарілки. – Прекрасно.

Ні, Шаллія не схвалювала подібні експерименти. Однак якщо лікарі не дають хворому жодного шансу, а сім’я не проти… Та й як без цього отримати незаперечні докази провини?

– Зцілення означає провину? Ніколи не збагну таку логіку. А якщо той пацієнт видужає, його теж спалять, щоб не розносив скверну?

Міка пішла, не чекаючи заперечень. Глянула на світле небо, хитнула гілку акації біля воріт… Не було сенсу засмучуватися. Світ ненавидить тих, хто виділяється з натовпу, і від сумних зітхань нічого не зміниться. Треба перебороти себе.

І діяти.

– В «Лілії».

– А ще не рано? – з підозрою уточнив візник. – Вони наче о десятій відчиняються. Чи вам спішно? Гаразд, хай будуть «Лілії». Обережніше, там сидіння після вчорашнього не просохло. Не сприйміть за образу, але підгорніть краще штанини. Гляньте, як бруд бризкає з-під підошов.

«Нема в мене інших турбот, крім як думати про зовнішній вигляд», – беззвучно огризнулася Міка.

Потім згадала, що все тільки починається, і прислухалася до поради.

Очікувався довгий день.

***

Торговий дім було закрито, проте всередину Міку пропустили і навіть чемно провели до кабінету Ректа. Власник одразу ж відірвався від споглядання пейзажу за вікном і приязно усміхнувся:

– Доброго ранку! Не чекав вас так рано. Прийшли з подяками? О, не варто! Виглядаєте, до речі, надзвичайно. Чи, бува, не для мене вбралися? Тому що я, передбачаючи ваш візит, зазирнув і до кравця, і до перукаря. – Він крутнувся на п’ятах, демонструючи вузький сюртук оливкового кольору і хитромудро зав’язану краватку, й жартівливо розкланявся. – Не думав, що пані Чарру притиснуть прямо зранку. Непогано вийшло, правда ж?

– Зважаючи на те, що ніхто її не притиснув, зате мене мало не прямим текстом обізвали чаклункою, нічого хорошого сказати не можу.

Тонке обличчя Баміала здивовано смикнулося.

– А ви туди яким боком? Підкупили служницю й обмовили доброчесну ейрону? Ха, розшук працює за перевіреною схемою… Не припускав, що все аж настільки сумно. А мотив, якщо не секрет? Ну, з їхньої точки зору? Керрейта не поділили? Чи Блекка мітила на посаду доглядачки, ха-ха?

Міка напружено посміхнулася.

– Покоївці вірять. Заманили, обпоїли, продали… Зі мною не ділилися деталями, але начебто участі Блекки ніхто не заперечує. Питання в тім, чи з власної волі вона це зробила. При здоровому глузді та твердій пам’яті, чи як там висловлюються юристи. Але облишмо ейрону. Пане Рект, я маю одне прохання.

– Хочете, щоб я частіше робив добрі справи на кшталт порятунку служниць багатих пані та покарання злочинців? Відразу кажу – ні. Це відчутно б’є по гаманцю, та й подяк не дочекаєшся.

– Порятунок – це випустити з власного підвалу, а не продати за море?

– Порятунок – це повірити великосвітським натякам Блекки Чарри, здогадатись, де шукати її щедру незаконну платню, і врешті знайти одурманену людину, врятувавши від голодної смерті. Це потребує часу і людей, а подяк, самі ж бачите, за це не дочекаєшся!

– Я вдячна, – неохоче визнала Міка. – Мені не вдалося б вплинути на Чарру.

– Не дуже віриться, – скорчив пику Баміал. – І, пам’ятаю, дехто обіцяв повернути лампу?

– А дехто сказав, що це подарунок, – парирувала вона. – Та годі вам, я ж прийшла з миром! – З кожною миттю ставало дедалі важче зображати безтурботність. – Ви чули про обдарованого, якого знайшов Райл?

Власник «Лілій» скривив губи в дусі старої буркотухи.

– А що, у Шазілірі залишилися ті, хто ще не в курсі подвигів Жовтої ради? У «випалювача» хвастощі в крові. Він скрізь хизується своїми заслугами. Таке відчуття, що раніше йому взагалі не доводилося стикатися з проклятими!

– Йому лише тринадцять.

– Райлу? Не менше двадцяти п’яти! Хоча згоден, він поводиться як… – Рект приголомшено замовк. – Чаклуну?.. – запитав зовсім іншим тоном.

Міка кивнула.

Сонце грало в ретельно причесаному волоссі Баміала, яскраво висвітлювало половину його обличчя, змушувало мружитися і мимоволі відсуватися в тінь. Він мовчав. Незручно совався у кріслі і смикав ґудзик на манжеті сорочки, щедро прикрашеної мереживами.

– Мені було чотирнадцять, – першою обізвалась Міка, – коли батько вигнав мене з дому і пригрозив покликати Жовту раду, якщо надумаю повернутися. Ви перша людина, якій я це говорю. Здогадуєтесь, чому?

– Бо мене вигнали в п’ятнадцять? – глухо припустив Рект. – Чи тому, що я знаю про «випалювачів» не з чуток?

– Ми обидва вміємо виживати, – безбарвним голосом пояснила Міка. – Я ховалася в тіні, ви – на видноті, але різниці, по суті, жодної. У нас обох немає ілюзій. Ми розуміємо, до чого призведе викриття, а той хлопчик виріс у сім’ї, яка не навчила його боятися. Він не уявляє, що таке вогнище! Йому скажуть: «Ось хворий, вилікуй його», і він підпише собі смертний вирок!

Баміал опустив очі, навіщось почав перебирати дрібнички на столі.

– «Випалювачі» не відпускають жертв просто так, – сказав майже пошепки. – Той, хто потрапив під підозру, не викрутиться, прикидаючись невинним ягнятком.

– У Шазілірі свої порядки. За останню сотню років тут спалили чотирьох обдарованих. Це в сто разів менше, ніж у Ківірі, і вдесятеро – ніж у будь-якому іншому місті узбережжя. Якщо хлопчина не впорається з завданням, Райла засміють і йому доведеться відступити.

– Якщо нікого показово не спалять, містом почне заправляти Жовта рада, – нагадав Рект. – Шазілірське прокляття нарешті сприйняли всерйоз. Без злочинця не обійтись.

«Треба будь-що, аби довести: нечисті сили тут більше не хазяйнують», – подумки доповнила Міка.

Згодиться і проклятий, і кривавий маніяк-убивця, і таємнича секта, і…

Але навіщо ускладнювати ситуацію вигадками? Адже є простіший шлях.

– А чом би не вирішити цю загадку? – запропонувала Міка без натяку на усмішку. – Вам не здається, що тоді всі будуть у виграші? Крім лиходія, звісно. Допоможете мені? Вам же теж цікаво, чому заборонений день пов’язаний із вашими кораблями!

Власник «Лілій» не заперечував своєї зацікавленості. Він палко запевнив, що його рейси не мають стосунку до «проблеми». Вкрай негативно відгукнувся про работоргівлю. Ніяк не відреагував на згадку про транспортну компанію, де працював Соммер Леондар. Навіть це ім’я не викликало в нього емоцій!

«Я вірю Івору. Він був надто наляканий, щоб скласти на ходу достовірну історію. У його оповіді простежується зв’язок між Лерою, Трутнем, Леондаром та Ректом. Проблема в тому, що я хочу вірити і Ректу, який, на перший погляд, замішаний з усіх боків. Але лампи з торгового дому не можуть бути оберегами для кораблів – навпаки, вони призвели б до краху. Витягувати удачу в такій маленькій групі людей – згубна справа. До того ж лампи Алланіди та Саріни відрізняються від інших. Головне – зрозуміти, чим саме, і знайти їхнього творця», – міркувала Міка, вислуховуючи довгі промови про важку долю обдарованих, несправедливість світобудови та красу «пані доглядачки».

Говорити Баміал умів – гарні слова лилися з його вуст, обплітаючи співрозмовника липким павутинням невпевненості. І так гладко все складалося, що Міка ледь не забула, навіщо приперлася зранку в «Лілії».

– Ви це зробите? – обірвала вона довгу заплутану фразу про статистично прийнятні припущення та вплив суспільних віянь на розвиток культури. – Не дозволите хлопчику видати себе?

– Якому хлопчику? – Рект комічно підняв брови. – А, хлопчику… І що я, на вашу думку, можу зробити? Навіяти йому огиду до людей? Це не спрацює, якщо він щиро налаштований допомогти.

– Навіть не спробуєте?

– Ну, тільки заради вас. – Він приклав руку до серця. – Такі прагнення достойні похвали. З іншого боку… Що заважає вам самій взяти участь у його порятунку? На що ви взагалі здатні, пані Міловіко?

Міка поперхнулася сміхом. Нелюд вважає її кимось на кшталт втілення зла, цей теж поглядає з побоюванням… А що вона може насправді? Та нічого! Зникати з пам’яті, але хіба це сила?

Її дар не загасить полум’я. Тікати, ховатися, прикидатися – ось доля марної Мишки!

– Я здатна багато на що. – Вона продемонструвала завчену з дитинства бездушну посмішку. – Врятуєте дитину – розповім. Можливо, навіть покажу… якщо трапиться хтось, кого не шкода. Зустрінемось у лікарні, пане Рект. Хіба ви не зацікавлені у відвертості?

– Ще більше я зацікавлений у вас, – галантно підтвердив Баміал. – Зробимо це місто нашим?

– Ніяк не дочекаюсь, коли почнемо ділити територію. Узбережжя дістанеться мені, згода?

Рект іронію не вловив і пообіцяв обов’язково врахувати її побажання. Порт? Звісно! Рибальські квартали? Запросто! А як щодо центру?

– Зустрінемось у лікарні, – нагадала Міка. – Не запізнюйтеся, бо Райлу не терпиться похизуватися здобиччю. І якщо щось піде не так… Не хвилюйтесь, я забезпечу шлях для відступу.

«Тільки собі, але тобі цього краще не знати», – крутилося на язику.

Втім, власник «Лілій» обов’язково вивернеться з будь-якої халепи. Якщо про кого і треба турбуватися, то не про нього.