Шазілір. Заборонений день

***

Після обіду до Міки заглянув Ірван Шала – втомлений, пом’ятий, з блідою шкірою та помітними мішками під очима. Принесені ним новини були досить обнадійливі. Він уже склав звіт для далекої ківірської влади. У ньому переконливо доводилося, що шазілірське прокляття – банальна містифікація, влаштована горезвісною Жовтою радою і роздута забобонними містянами.

Особливу увагу королівський посланець приділив довгому язику Райла, завдяки якому чутки про обурливий шлюб губернатора незабаром досягнуть столиці.

Ця ситуація на перший погляд нічого не значила, однак вона була прикладом того, що «випалювачі» не зупиняються ні перед чим і заради особистих цілей охоче дурять людям голови. На щастя, все вирішилося більш-менш мирно (власники крамниць із посудом навіть отримали вигоду), репутацію Даріана Керрейта відновлено, ейрони не вимагають його відставки. Але з огляду на швидке прибуття в Шазілір верхівки Жовтої ради з’являлися підозри, що Джамон Райл вводив людей в оману цілеспрямовано.

– Напиратимете на змову? – запитала Міка. – Рада у своєму репертуарі, а чаклунства немає взагалі? Навряд чи королю це сподобається.

– Король метається між двома крайностями. Якщо підштовхнути його до однієї з них, є ймовірність, що він забуде про другу. Рада швидко втрачає прихильників. Якщо від неї відвернеться і Флеріан…

– Думаєте, коли-небудь «випалювачі» стануть міфом?

Шала зняв капелюх і витер хустинкою свій голий череп.

– Шазілір не схожий на інші міста Келіварії. У ньому немає обов’язкової релігії, поділ на соціальні верстви нечіткий, реальну владу мають гроші, а не титули, в існування проклятих вірять хіба що діти. Але, Міловіко, згадайте, що почалося, коли Райл назвав чаклуном того хлопчика! Людей охопила цікавість, потім прийшов страх… Знаєте, мені байдуже, що насправді сталося на «Червоній лілії». Пан Керрейт сказав, що заборонених днів більше не буде, і цього достатньо. Проте я дещо пам’ятаю. Не події – почуття! Навіть фальшиві спогади не замінять цього. Там трапилося щось жахливе… Воно відбилося в моїй пам’яті назавжди. Я знаю, що бажав тій дитині смерті, і мені немає прощення!

Його плечі згорбилися під вагою непоказного коричневого сюртука. Шала був схожий на виснаженого птаха, що втратив своє гніздо. Навис над столом, переплів кістляві пальці, глянув на співрозмовницю проникливими очима…

– Дякую, що завадили взяти гріх на душу.

Міка похитала головою.

– Я нічого не зробила.

Та Ірван сумно посміхнувся:

– Зробили. Інакше чому я дивлюся на вас і бачу вогонь?

***

Після візиту Шали завітала Жарея. Принесла нову порцію вбрання, все «за рахунок магістрату», «на виплату», «подарунок від щирого серця» і «власну майстерню відкриваю, тож це на пробу, абсолютно безкоштовно». Міка вкрай засумувала. Створений кравчинею одяг їй подобався, нав’язливе обслуговування – ні. І як сказати про це, не образивши?

– Мені набридло чекати з моря погоди, – тим часом ділилася новинами Жарея. – До того часу, як батько піде з посади, пана Даріана скинуть, я в цьому не сумніваюсь, а ніхто інший моє призначення не підпише. Хочу розпочати власну справу. Ми з Ойлією… Ох, ви ж іще не знаєте, що трапилося з Ойлією!

Історію покоївки з дому Чарри Жарея випалила на одному подиху.

Ойлія спіймала птаху щастя. Точніше, спочатку їй дуже не пощастило – у Блекки тимчасово затьмарився розум, і вона ледь не вгробила служницю, замкнувши її в підвалі «Лілій». Зате потім, усвідомивши ницість своїх дій (тобто відчувши реальну загрозу кар’єрів), ейрона покаялася і переконала батьків виплатити служниці таку компенсацію, яку не кожна знатна дама бачила за все життя. І тепер Ойлія – багата пані, що погодилася профінансувати затію найкращої подруги.

– Будете нашою першою клієнткою, пані доглядачко?

– Жодних кредитів, подарунків, чужих рахунків та замовлень, яких я не робила, – згнітивши серце, перерахувала Міка. – Без образ, добре? Те, що мені потрібно, я оплачу сама. Домовились?

– Але ж ми друзі! Як же так – без подарунків та знижок?

«Друзі?!» – це здавалося дивним.

– Не більше п’яти мідних монет, – неохоче здалася Міка. – І з мене цукерки на знак подяки.

Кравчиня погодилася на десять монет, вибила обіцянку прийти на відкриття майстерні й повідомила, що в майбутньому Міловіка стане обличчям її закладу. Художник – диво, ескізи готові. Коли зручно глянути?

Жарея балакала без угаву, не даючи змоги не те що заперечити – хоча б просто відповісти. Міка випроводила її зі змішаним почуттям роздратування та вдоволення. Самолюбство тріумфувало, обережність нагадувала, що варто було б забратися з міста, а не зображати зірку реклами.

– О, який типаж! – На порозі Жарея затрималася. – Десь я його вже бачила… Чий він?

За дверима не було нікого, крім Райла, що заповнював бланки на підвіконні в кінці коридору.

– Джамон? – зітхнула Міка. – Він із архіву. Тобто поки що його не призначено, але навряд чи я викручусь. А, ви не про це! Наскільки мені відомо, серйозних стосунків він не має.

– Скоро матиме, – запевнила кравчиня.

Міка згадала свої «непомітні коричневі» вбрання і повірила її словам. Бідолаха Райл… Його справді чекало багато нових вражень.

Вона провела Жарею до магістратських воріт і забарилася у дворі.

Дощ закінчився. У траві блищали великі краплі води, на доріжці стояли мілкі калюжі. Міка вдихала прохолодне повітря і відтягувала повернення в похмуру атмосферу кабінету. Їй подобалося спостерігати за містянами, що неспішно походжали навкруги, слухати воркування голубів біля фонтану на майдані й обмінюватися ввічливими кивками з магістратськими знайомими, яких з кожним днем ставало все більше. Це доводило, що життя триває, і недавні події не змогли ні зупинити його, ні кардинально змінити.

Кучер чергового екіпажу, що як шалений проносився повз, різко спинив коней.

– Мишко! – Зсередини з гучними криками вискочили три фігурки в пишних сукенках. – Мишечко!

– Ти не поїхала? – розмазала шмарклі по всьому обличчю перша з них. – Ні?!

«А мала їхати?» – здивувалася Міка.

– Ти не їдеш? – пискнула друга.

«Куди?» – І з якого дива, га?

– Ти не поїдеш? – проридала третя. – А пані Шаллія поїхала-а-а…

Слідом за дівчатами на бруківку виліз Марід.

– Зачекайте трохи, зараз малі заспокояться і поїдемо назад, – кинув візнику.

Пригладив бороду, обернувся до дітей:

– Переконалися? Нікуди вона не ділась. А тепер марш усередину! Бач, вирядились! В таку погоду запалення підхопити – раз плюнути!

Віра, Кора та Зара слухняно залізли в карету, не зачиняючи, проте, дверей. Зовні стирчали лише їхні допитливі личка – заплакані, з червоними носами й опухлими очима.

– Лейк забрав Шаллію, – не чекаючи розпитувань, пояснив Марід. – Вона ще вчора зібрала речі. Нічого не казала, сподівалася його переконати. Вони багато лаялися, потім їй раптом сподобалася ідея щодо від’їзду. Шаллія дуже засмутилася, що вранці ти пішла рано і не вийшло попрощатися. Лист залишила… А мої шмаркачки як дізналися, крик підняли: Мишка теж поїде, як ми будемо без Мишки, покажи нам Мишку… От і побачили.

– Та куди я подінусь? – знічено пробурмотіла Міка. – У мене ж робота…

«Райл на шиї, Жовта рада в перспективі, Керрейт незрозуміло де», – напрошувалося продовження.

– Кидай це. У місті щось назріває. Всі говорять про прокляття, якого не було, про «випалювачів», що спішать по наші душі, про справжніх обдарованих… Лейк правильно вчинив. І тобі не треба бути на видноті.

– Ну, до пліток мені не звикати. Переживу.

Марід силою запхав дочок у карету, зачинив двері.

– Шаллія роками бачила одну й ту саму примару, – сказав тихо. – Потім ти почала мудрувати, і привид став іншим. Я не вмію грамотно писати, але дурнем мене не вважають. Іди з магістрату. Тебе з’їдять за першої ж нагоди.

– Подавляться, – огризнулася Міка.

Марід знизав плечима.

– Як знаєш. Я поганого не пораджу. Якби не Жовта рада… Але від «випалювачів» не захистить навіть губернатор.

Він передав листа, приєднався до дівчаток.

– У будь-якому разі ми з Ріттою на твоєму боці. Вона, дурна, вірить, що також особлива. Прянощі їй, бач, сил надають і розумні думки навівають.

Знову почався дрібний дощ. Міка дивилася вслід кареті, що неквапом віддалялася, і відчувала, як до горла підкочується клубок. Після смерті Лаванди Марші вона завжди вважала Шазілір ворожим містом. Але в ньому жили ті, хто цінував Мишку разом із усіма її дивацтвами, недоліками та перспективою вогнища.

Вона не могла здатися. Це було того варте.

«Побачимо, наскільки мерзотна та Жовта рада», – визріло похмуре рішення.

І Міка поспішила під дах читати послання від Шаллії.