20.3
– Пане Даріане, ви знову затримуєтеся? – В кабінет заглянув секретар. – Перепрошую.
Ні, сьогодні Керрейт не збирався стирчати в магістраті допізна. Набридло. Ніхто не оцінить і не похвалить. Навпаки, знайдеться купа незадоволених, які б охоче розійшлися по домівках, але раніше за губернатора якось незручно. А хіба ж їх змушують протирати штани? Ні, ясна річ. Справа в тім, що так заведено.
Даріан грюкнув дверима і попрямував до сходів. Згадав, що забув капелюх, та й плащ залишився на вішалці, але повертатися не захотів – зійшов униз, кивнув вічно сонному адміністратору, пройшов повз збадьорених охоронців.
– Дощ накрапає, – попередив один із них. – Карета перед воротами.
Мармурові сходи, широка доріжка… Вітер шпурнув в обличчя кілька великих крапель, змусивши на мить зупинитися і витерти очі.
– О, ви йдете, – сказав хтось за огорожею.
«Він запитує? Чи констатує факт?» – здивувався губернатор.
Потім упізнав голос і відчув дошкульний укол невдоволення. День і без того поганий. Посланець Жовтої ради аж ніяк не міг його покращити.
– До побачення, – кинув Даріан прохолодно і заліз в екіпаж.
– Гей, я ж із усією душею! – Джамон Райл нарешті згадав про інтонації. – Ну чому люди такі нервові? Слухайте, я зрозумів ситуацію, усвідомив промах і перепрошую. Цього досить, щоб ви погодилися поговорити?
– Ні.
«Випалювач» притримав двері карети. Шикнув на кучера, що вже підняв батіг, зігнувся і, витерши світлими штанинами підніжку, а мокрою від сльоти сорочкою – зовнішню стінку, вліз усередину. Влаштувався поруч із Даріаном, обтрусив волосся й простягнув вологу руку.
– Мир?
Жодного поруху у відповідь Райл не дочекався.
– Годі вам дутися, – запропонував без глузування. – Мені дуже соромно через те непорозуміння, я щиро радий за вас і обіцяю більше не створювати проблем. На коліна стати, чи що? Таж тут тісно. Посуньтеся…
– Припиніть, – зупинив його Керрейт. – Що вам потрібно? Хочете ще раз почути, що я не дозволю розпалювати вогнища в моєму місті?
– Хочу показати вам проклятого.
Візник хльоснув коней, і карета рушила з місця. Пасажирів хитнуло, вони обоє мимоволі вчепилися в сидіння. Коли хід вирівнявся, Райл розтиснув пальці й невимушено відкинувся на спинку, водночас губернатор і далі стискав оббиту повстю дошку, не помічаючи, що ось-ось зламає нігті.
– Проклятого? – Замість власного голосу Даріан почув здавлене гарчання.
– Ага. Завтра його привезуть до міста. Адже ви не вірите в чаклунство? Ось і подивимося, чи вдасться мені вас переконати.
– Привезуть?..
– Ви що це, засинаєте на ходу? Зовсім убігалися? Чесно, співчуваю. Слухайте, я маю гарну пропозицію. Завтра по обіді у Першій міській лікарні пройде експеримент. Усе за правилами: свідки, записи, присутність лікаря та офіційних осіб. Приходьте. Побачите силу проклятих і самі вирішите, чи потрібні вогнища. І наречену приведіть. Гадаю, їй буде цікаво.
– Наречену?..
– Знаю, це страшна таємниця, – хмикнув «випалювач». – Різний соціальний стан і так далі… У аборигенів східного берега звичаї набагато простіші: якщо люди хочуть побратися, то одружуються, а на суспільну думку їм начхати з найвищої дзвіниці. Втім, дзвонів у них немає і навряд чи з’являться у найближчу сотню років. Ой, знову я не про те. Гаразд, відкрию вам секрет. Про ваше весілля балакає все місто, кравецькі майстерні переповнені замовленнями святкового вбрання, а ейрони терміново скуповують дорогий посуд. Не страждайте через дрібниці й оголосіть про все відкрито. Це полегшить життя і вам, і їй.
– Їй?.. – Даріану здавалося, він справді спить і бачить химерний сон. – Кому – їй?
Посланець Жовтої ради гукнув кучера і наказав зупинити коней. Вистрибнув із карети мало не на ходу, махнув рукою на прощання.
– Потім поговоримо! – крикнув з вулиці. – Зараз ви явно нічого не тямите. Перша міська, не забудьте!
Губернатор нарешті відпустив сидіння. Слова Райла крутилися в голові, відмовляючись складатися в осмислені речення. Йшлося про проклятого – не про прокляту. І щось було про весілля…
«Це все Блекка», – підсумував Даріан.
Не інакше як знову напилася і почала фантазувати у товаристві шазілірських пліткарок. Треба б із нею поговорити, а то останнім часом вона поводиться жахливо. Куди тільки дивиться поважна пані Чарра? Обіцяла ж наглядати за дочкою, але її нагляду щось не помітно.
– Тпру-у-у! – прогорлав візник. – Тпру-у-у! З дороги, ненормальна!
Карета різко зупинилась, усередину увірвалися жіночі крики.
– Хто там? – Даріан виглянув назовні. – Ойліє? Ви що тут робите у таку годину? Вас прислала Блекка?
Ні, ейрона свою покоївку нікуди не посилала. Вона відвезла її в «Лілії», обпоїла якоюсь поганню і замкнула в одній із віддалених підвальних кімнат. Начебто запевняла, що відтепер «старенька Ойля» належить пану Ректу, але це жінці цілком могло примаритися. Люди торговця виявили Ойлію лише сьогодні й одразу випустили з-під замка. Навіть нагодували і дали чистий одяг! А тепер, трохи оговтавшись, вона поспішала в міський розшук із твердим наміром помститися колишній господині й невимовно зраділа, зустрівши Нелюда. Злочинці мають бути покарані, чи не так? То що чекало молоду пані Чарру за знущання з людини?
«Блекка остаточно втратила розум», – на мить остовпів Даріан.
Якщо слова покоївки підтвердяться… Він не уявляв, чим це обернеться для кузини Алани, і, чесно кажучи, сумнівався в тому, що зможе їй допомогти. Потім йому спало на думку, що розважлива ейрона здатна на всяку підлість, але на аж настільки відверту дурість – навряд.
«Архівна гадюка погрожувала загнати мене в труну!» – з’явилися в пам’яті сльозливі скарги знатної пані.
Тоді губернатор не надав цьому значення, бо ж знав, що розгнівана Чарра обмовить і святого. Та тепер у його мозку оселилася неспокійна думка про обдарованих… А ще він не сумнівався: дівчина з архіву здатна позбавити розуму будь-кого. Питання лише в тому, чим їй не догодила Блекка?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!