Тадеуш

Здається Тадеуш на мить відключився. І не зрозуміло, що стало тому причиною, чи та листівка, чи дзвінок, чи все разом?

Мачуха говорила в трубку, не особливо чекаючи на відповідь. Просто, щоб сказати, поки дають таку можливість. Тад же намагався дихати: глибоко та спокійно. Насилу. Змагаючись з раптовою панічною атакою.

В голові паморочило, а серце все набирало обертів. Наче намагалося відпрацювати за той час, в який було майже не відчутним і безпідставно слабким.

Страх і тривога — кепські порадники. Думки, продуковані ними, обмежені. Погляд наче відмічений з усіх боків чорними плямами, майже тунельний. Долоні піддаються тремору і здається що текст, на якому й так важко зосередитись, починає розбігатися у різні сторони. Букви зістрибують з рядків, перевертаються догори дриґом, плутаються місцями та стають геть невпізнавані.

— Чого тобі треба? — не витримує Тад, мало не вигаркуючи ті слова.

— Допомоги, Тад, — ніяково і надто жалібно просить та жінка, матінка Таня. І на мить здається, що вона насправді поряд. Стоїть тут, тягне руки, намагаючись і одночасно боячись його обійняти.

Згодом, після того, як пообіцяв їй передзвонити більш слушної та зручної миті, Тад сидить навпроти вікна і дивиться поперед себе, наче він не вдома, а десь у кіно, серед людей. Байдужих і безликих незнайомців. На величезній плазмі крутять кіно з митями із його особистого життя. Усі дивляться вкрай уважно, обсмоктують найяскравіші кадри. А Тадеуш, знай собі, вихоплює поглядом птахів, що летять собі в далечі… десь на задньому плані повноекранного зображення.

Він би полетів, він би згадував рухи крил, замість поштовхів серця у власні ребра. Замість збитого дихання свого і чужого, ненависних дотиків і не менш ненависних слів.

Тад не хотів нового малюнку… він і старого не хотів. Та зібрати гроші на його виведення, у таких масштабах — все ще було йому не під силу.

***

Ніч наступила раптово, дивилася на Тада крізь гнуте скло міріадами ліхтарів. Всі відтінки білого та жовтого, від найхолоднішого до найбільш гарячого. Вони юрбилися знадвору та пропливали повз, заглядаючи Тадеушу в очі, відбиваючись у погляді непроглядними кольоровими плямами, щоб потім повзти вслід за рухом його зіниць та затуляти собою все, що потрапить у фокус. Наче і не ліхтарі, а чужі загублені душі.

— Серйозно Тад, я думав ти все ж будеш бігати та динамити, — усміхнувся Любомир, кидаючи на хлопця зацікавлені погляди. — І я буду вдячний, якщо сьогодні ти перестанеш перестрибувати на "ви"...

Тадеуш слабо йому усміхнувся.

— Намагатимусь.

— Та вже спробуй, бо якщо будемо зображати парочку і привертати увагу, то варто, щоб публіка в це повірила. Я сподіваюсь, ти розумієш, що це зобов'язує до певного рівня розкутості та терпимості?

Будь-що і будь-як, лиш би не залишатися зараз наодинці сам із собою. А ще гірше в роздумах та спогадах. Бо в голові навіть не хаос, а зачатки божевілля. Перед очима не приборна панель і не траса, повна машин, не відблиски світлофорів і фар, а лист з до біса розбірливими буквами, виведеними незнайомим почерком.

Мати просить вибачення, зітхає, говорить насилу і ледь не плаче. Динамік телефона мало не захлинається її надривними інтонаціями і задавленим плачем. Так проникливо, що і власні очі стають до знемоги пекучими, немов в них вмить насипали піску, а може й взагалі розпеченого вугілля.

"Нам немає виправдання. Нам немає прощення, Таде…Чи зможеш ти пережити це?.. "

— Тобто, Тад, це означає не підстрибувати, коли моя долоня буде блукати не там де ти очікував, — тим часом уточняє Любомир, і не помітивши хоч якусь реакцію на Тадеушевому відмороженому обличчі, зітхнув. — Окей, мовчання знак згоди, наче. А відтак ми домовились. Я тебе лапаю, а ти усміхаєшся.

— В зуби дам…

— Обіцяю зуби сильно не стискати, буде ніжно, — не розгубився Любомир і тихо заржав, коли Тада перекосило. — Та жартую я! Приходь до тями, білошкірий Рембо. В нас просте завдання, проїхатись по розважальних закладах та привернути увагу. Чим більше за вечір осягнемо, тим менше роботи буде далі. Андерстенд, май світ бейбі?

— Я не можу зрозуміти ти зараз жартуєш, а чи …

— А ти хочеш, щоб жартував ? — питанням на питання відповів Любомир і не почувши звичного опору ледь втримався, щоб не нахмуритися. Тадовий настрій зараз відверто напружував. Так наче людина зранку і людина зараз — то небо та земля, і відстань між ними не в пару годин, а в пару років. Любомиру такий стан речей геть не подобався. По перше, з таким Тадеушем було набагато важче спілкуватися, а по друге його обличчя зараз могло тільки відлякати, а не привабити гіпотетичного злочинця.

А привабити цей телепень міг будь-кого, якби лиш трішки розслабився і перестав бути таким агресивним.

— Вибираємо заклад з Захарового переліку, йдемо чітко по списку. Що там перше? "Маска" чи "Перчики"? Наскільки я пам'ятаю, перші дві жертви тусили й там, і там… Любили приватні вечірки, до речі до Віки на приватні сеанси теж приходили. Правда я не казав того Захару, а то їй мозок винесе запитаннями…

Тад продовжував мовчати, згадував забави Вікторії, а ще Віктора завмерлого перед сценою, долоні незнайомки на власних ребрах, а потім ранковий дзвінок Любомира та свідчення в відділку, погрозу на вухо…

Кумедно.

Погрози, схоже стали невіддільним атрибутом його життя. Анонімний лист був тому підтвердженням. З тою гидотою звернутися б відділок, або випросити голову ОСББ надати доступ до камер, або хоча б до тих хвилин, коли у поштовій скриньці з'явився конверт. Але тоді доведеться багато пояснювати. І не факт, що з цього щось вигорить.

Вголос, щоб підтримати Любчикову розмову спитав інше.

— А вони, ті люди… брали участь у публічних виставах? — говорив те, так і не підвівши до Любчика очей.

— Не чув про таке, — Любомир кинув на Тада котрий вже за сьогодні погляд. Зацікавлений і ковзкий, наче він водив пальцями по шкірі, а не торкався поглядом.

Любчик наче хороший варіант, щоб знову спробувати забути Макса? Хоча б намагатися відчути щось інше, перш ніж та потвора знову з'явиться перед очі. Момент необхідного волевиявлення і заперечення тому покидьку, що Тад хотів би обирати сам.

— Чому ти спитав? — Любомир вкотре відірвав погляд від дороги, продовжуючи кермувати.

— Це логічно, інакше, — голос альбіноса, здавалося пронизав до кісток своєю холодністю і якоюсь незвичною тривогою. — Інакше…. як їх примітив той збоченець? Виглядати серед залу, хто тобі сподобається, нудно. Інша справа, побачити ціль за лаштунками, в дії… Все одно, що придбати виставковий товар.

Від тих Тадеушевих інтонацій, якими були сказані слова, Любомира пробрало до кісток. Здавалося, навіть волосся стало дибки. Важко було уявити що зараз творилося в Тада в голові. Але явно щось геть кепське. В ті короткі миті, що Любомир ловив поглядом білясте спохмурніле обличчя, йому здавалося що Тад не тут. Що дивиться не в вікно на дорогу, а стоїть над жертвою і приміряє на себе її страждання. Як одяг.

— Де можна заплатити за участь у виставі та отримати її… можемо пройтися хоч по всіх, де є. Покажемо мене, десь та й підчепимо того гада.

— Агов, ми поїдемо виключно по переліку! Не рандомно. Інакше ці заходи не будуть контрольовані Захаром. Це так не робиться, вже послухай мене.

— До чорта Захара, — огризнувся Тад, він більше не відводив погляд. Дивився на Любомира, змушуючи його раз по раз відводити очі від дороги. — Ти думаєш такі люди не помітять копа серед натовпу?

Любомир на мить зціпив зуби. Він був готовий на авантюру та на пригоду, на відносну безпечність і на можливість доторкнутися до Тадеуша. А от лізти головою в розпечену піч — ні.

— Це божевілля Тад… — зрештою видав він останній аргумент.

Тад певний час мовчав.

Насправді для нього божевілля — це повернутися до міста, де тебе пів року на прив'язі утримував ґвалтівник і оселитися недалеко від квартири батьків. Ходити звичними маршрутами та привчати себе не оглядатися наче загнаний звір.

Божевілля — вичікувати паузу, перш ніж розкривати усі конверти.

Божевілля — слухати ледь стримуваний плач мачухи.

"Я повинна тебе просити Тад… "

— Будемо мене демонструвати, а потім привселюдно цілуватися, — геть страшно посміхнувся Тадеуш. Любомир сковтнув:

— Віка мене приб'є.

— Ви помінялись ролями? — Тад не жартував, а відверто тролив і це просто вибішувало Любомира:

— Ти будеш винен мені купу нервів.

— Звучить так, наче ти вже погодився.

— Знав би на що… — зрештою зітхнув Любчик. — Хоч пояснити можеш, що сталося такого за ті кілька годин що ми не бачились ?

— Вважай, що я побачив привида.