Тадеуш

Привида він побачив. То що, тепер можна сходити з розуму? Любомир ледь втримався, щоб не вдарити по гальмах. Змусив себе обережно припаркувати авто, втиснувши його поміж інших автомобілів. На мить застиг, дивлячись перед собою. Мало не прожував власні губи від пульсуючого у середині роздратування.

Вивіску "Маски" звідси не було видно. Своєрідна "кишеня" для машин розмістилася між будинків, межуючи по різні боки зі сквером і сміттєвими баками. Таке собі місце — кричи не почують. Вимкнувши мотор, Любомир певний час звикав до сутінку. Думав.

В Тадеушевих висновках була логіка. Але інтонації Любомиру геть не подобались. Вираз обличчя був такий дикий, що легше повішати на нього ярлик сталкера, аніж з його допомогою виловити когось дійсно небезпечного.

Спокійно, Любчику, чужі нерви не привід нервувати самому.

Лиш видихнувши те все, Любомир відстібнув пасок безпеки та розвернувся до Тадеуша корпусом.

— Добре. Роби, що хочеш і туси, як хочеш, але підемо по Захаровому списку. Це моя умова. Інакше я зараз же йому дзвоню і кажу, що я передумав, — припечатав він. — Так що доведеться тусити або наодинці, або з Захаром. То як?

І щоб погроза виглядала реальнішою, витягнув з кишені телефон. На мить застиг, дивлячись йому в очі та вичікуючи його остаточного рішення.

Тад тихо пирхнув і відвів погляд.

— З тобою. — Через мить видав він, сковтуючи неприємний спазм у горлі. Мов би той ковток допоможе зняти нерв. Любомир ще якусь мить дивився на нього, а потім все одно набрав Захара:

— Ми на місці.

***

Тад ловив чужу розмову, втупившись у вікно. Перехожих о цій годині майже не було. Тихий дворик напружував одним своїм виглядом, темний і малоосвітлений, він приховував у собі неймовірну кількість тіней, де могла зачаїтись людина.

— Захар радить ще почекати хвилин двадцять. Не усі люди на місцях.

— Він так упевнений, що тут хтось буде? — поцікавився Тад.

— Я не питав, — знизав плечима Любомир і сховавши телефон, відкинувся на спинку крісла. Погляд ковзнув по Тадеушу, вихопив його напружене обличчя, кострубату зачіску із зібраних клубком косиць на потилиці, витатуювану змію на шиї. — А варто було?

— Мабуть.

— Ну дивись, якщо ми не знатимемо, хто коп, ми не будемо на нього зирити зайвий раз. Тож, нафіг, самі розберуться.

Тад все ж усміхнувся на таку позицію, розпустив пару ґудзиків на комірці сорочки й відкинув голову на спинку крісла.

— Круті татухи, я вже казав? — неочікувано видав Любомир. — Змія, як жива. Коли ти її замовляв, ти знав що вона буде настільки реалістична?

Тадеуш перевів задумливий погляд на Любомира, не знаючи як реагувати на той сумнівний комплімент. Якби сам обрав собі змію, чи ті квіти на спині, кістяк, мабуть, тішився б.

Любомир ніби то намагався подружитися, причому вдруге обирав для цього тему дурних татуювань. Кумедно, після тої непідписаної листівки, це вже так не дратувало. Швидше пробивало на сміх.

— Ці малюнки не те на, що я хотів би дивитися, — нарешті відповів він, помічаючи, як важчає від тих слів Любомировий погляд. — І не те, про що я волів би говорити.

— Тобі не подобається? — наче не чуючи перестороги, уточнив Любчик. Він навіть дозволив собі опустити погляд на Тадеушеву шию, де з-під розчахнутого комірця сорочки визирала витатуювана морда змії. — Невже передумав? Зводити цю красу не дешеве задоволення.

Непрохана краса, якщо бути точним. Тадеуш безсило видихнув, а потім заплющив очі, лиш би не дивитися в темряву за вікном і на здивовані очі хлопця, поряд себе.

— Не має значення. Просто хочу забути своїх привидів…

— Талановиті вони в тебе…привиди, — хмикнув Любомир, пригадуючи озвучену Тадеушем ціну за те квіткове панно на його спині. Як він тоді сказав? Кілька місяців спокою? Будь Любомир не правий, якщо мова йде не за колишню, або колишнього. Звідси, мабуть, і тягне ноги його дивне твердження про асексуальність. Тому що на людину в якої відсутній сексуальний інтерес, чи бажання, Тадеуш був геть не схожий. Швидше на людину, яка вигороджувала себе від певного рівня стосунків.

Тад те "талановиті" проігнорував, навіть на обличчі не змінився.

— Знаєш, чому в Ізраїлі не слухають Вагнера? — тихо спитав він і помітивши слабке хитання Любчикової голови, продовжив. — Бо він пропагував антисемітизм. Кажуть, Гітлер ним захоплювався… тож… ціла нація не слухає цього композитора через його криваві погляди. І це правильно. Ніякий талант не є пом'якшуючою обставиною для покидька. Я трохи заздрю тому, що там мова про музику. Музика не може лунати вічно, її не фіксують на шкірі. Я хотів би так само… просто не бачити та не мати нічого спільного з тими тату.

Любомир мовчав довго. Дивився поперед себе, закам'янівши обличчям. Чи то знітився, чи то намагався осягнути масштаби проблеми.

— Мабуть… мені варто ще щось знати про твоїх привидів, щоб не говорити зайвого? — нарешті тихо озвався він, явно почуваючись незручно від Тадового одкровення і намагаючись усвідомити рівень недопустимості теми.

Тад не відповів, схопив його за рукав і різко потягнув до низу.

Від того вони ледь не зіштовхнулись головами.

Віктор пройшов мимо їх машини поспішаючи, цмулячи цигарку на ходу.

— Як завбачливо ти вимкнув світло, — видихнув Тад майже на вухо, Любко ж просто сковтнув, проводжаючи поглядом чужу спину.

— То ж не твій привид? — геть завуальовано спитав Любомир, Тад на те питання, як не дивно, усміхнувся, — Ні, але дещо схожий. Усмішка в нього паскудна.