Тадеуш

— Тад? — жінка по той бік з'єднання говорила глухо та втомлено.

— Я, — глухо озвався він. Власний голос був сиплий та низький. Погляд зачепився за незнайомий пейзаж за вікном та яскраво жовті бліки на легких фіранках. По центру вікна стояла якась квітка в горщику, припилюжена та злегка зів'яла, не підлита.

— Говори, поки я маю час, що ти хотіла? Він міг додати, щоб обійшлась без зайвих вибачень і стогонів, від них відверто нудило. Та промовчав. Не хотів робити цю розмову ще жорсткішою ніж вона була. Слабак. Або дурень.

Це вже як глянути. Ранок зустрів його тишею. Мірним перестуком годинника… порожнім ліжком. Підітканий ковдрою зі всіх боків, Тадеуш навіть на мить відчув себе гусеницею, закутаною в кокон лялечкою.

Любчик, схоже, встиг піти на роботу. Записок не лишив, однак на телефоні висвічувалось декілька непрочитаних повідомлень від нього. Тад їх не чіпав. Вирішив для початку розібратися з мачухою.

Жінка трішки помовчала. Тад же, відчуваючи незвичний спокій, пройшовся по чужій порожній квартирі та набрав води в перше ліпше горнятко. Від того простого дійства раптом уподібнив себе до злодія, який без дозволу рухає чужі речі.

— Я, мабуть дарма прошу, — нарешті почала вона, — але ти завжди був хорошою і талановитою дитиною…

Слухав дурнуваті характеристики та поволі підливав висушену землю в горщику. Стирав пилюку пальцем з нижніх м'ясистих листків. Без такого відвертого шару пилу та рослина вже не виглядала такою кволою та занедбаною.

Вода певний час затрималася на сухій землі, зібравшись в округлі краплі, а потім почала повільно всотуватися і через мить потекла підвіконням. Тарілки, яка б мала ту вологу зібрати, не було. Любчику б дати по пальцях за таке.

Тадеуш зітхнув і пішов шукати якусь ганчірку. Було негоже заливати чуже підвіконня землею.

— Що тобі треба? — зрештою перебив він мачуху і знову зіштовхнувся з її важким сопінням. Вона мовчала так довго, що Тад вже хотів скинути дзвінок. Однак, Тетяна все ж забурмотіла. Від її слів в голові вмить стало порожньо.

— Твій батько хворий. Нам потрібно зрозуміти чи ти сумісний, чи зможеш бути донором. Будь ласка, допоможи…

Вона ще щось верзла.

Тадові було самотньо і холодно. Ті її нісенітниці були схожі на те, як веліти висушеній екібані цвісти та плодити.

Чи Тад їм винен, що для нього це прозвучало настільки дико? Чи винен, що не відчув ні жалю, ні потреби бути біля батька поряд вже і негайно?

— Це дуже тупий жарт, мамо, — якось геть глухо відповів Тад і відкинув телефон на ліжко. Застиг, дивлячись як прозора вода розтікається і скапує на підлогу, несе з собою чорні крупинки.

Тихе відлуння коротких гудків донеслося до нього не одразу і тільки тоді він усвідомив, що навіть не збив той дзвінок, перед тим як пожбурити телефон у сторону.

Мабуть, надія дійсно вмирає останньою, раз матінка Таня шукає допомоги підкидька. Наче факт наявності спільного проживання пересилить те, що генетично Тад для батька ніхто.

Здавалося, що його тіло в раз поважчало. Так ніби матеріальність отримала кожна його думка і бажання, щоб через мить укластися в ноги та в руки, змусити скорочуватися м'язи та передавати імпульси по нервах: болісні та нестримні. Якось геть не до ладу згадалася та перша ніч: Макс схилений над його синцями та обіцяючий мститися за кожен із них.

Цікаво, якби Тад тоді сказав йому:" Я згоден, мсти", — щоб тоді було? Чи була б ця розмова і, чи були б ті важкі пів року? Тад не міг відгородитися від цієї думки і не міг сказати, що не хоче тої помсти. Ще й як хоче. За кожен синець і за кожен слід від пряжки… за кожне Максове бажання… від всієї своєї душі й до чорної безтями прагне.

Так по дурному.

І так дратує… тепер думати про це.

***

Питання власної спраги за помстою нагадувало про себе ще не один день. Зранку Тад займався в парку, вечорами ходив в тренажерку. Між тим пропадав на роботі. Періодично дивився на телефон в дивному очікуванні, що знову подзвонить мачуха, але та наче забула. І все було абсолютно звично у цих наступних добах збалансованого буття, окрім одного — Тад безтямно і тривожно чекав. Чекав чергових слів мачухи, ще однієї провокуючої листівки й… Любчика.

Йому здавалося, що кожної наступної миті щось відбудеться таке, від чого не зможе ні втекти й сховатися, ні проігнорувати. Звичайно, від такого розвитку власної параної йому було не солодко. За останній тиждень він раз п'ять поривався подзвонити до Любомира і сказати, що звільняється і їде. Ще декілька раз йому норовилося подзвонити до слідчого по своїй власній справі і запитати чи все добре, чи часом нічого не змінилося, і чи раптом ніхто не вийшов на волю? Щоб цього не робити, він закидав телефон якнайдалі удома, або глибше у шафку на роботі.

Дурні думки впиралися в той факт, що йому навіть не було з ким поділитися ними, спустити їх. Вчепитися ними, як мацаками в когось, і тримати до скону. І тут вкрай не підходив психолог. Бо людина та підтримувала виключно робочі, тимчасові відносини. Так би мовити "на вимогу". Тад же на силу зізнався собі, що хотів когось постійного і теплого біля себе. В кого б він міг врости емоціями та надіями, страхами.

Це було схоже на щось середнє між "хочу пригорнутися" і "хочу поскаржитися" обов'язково щоб тримали в міцних обіймах і не рухалися.

Біда того бажання була у тому, що мама, яка б так пригорнула, давно була на небесах, а мачуха і батько… десь.

І ось знову… Ловити себе вкотре за мовчазним вивченням екрана телефона в очікуванні дзвінка мачухи чи співробітника — дивна річ. Це схоже на слабкість, легку паніку, тривожність, нав'язливу ідею. І годі зрозуміти в яких воно усе пропорціях і що насправді краще.

У будь-якому разі це схоже на "я готовий до змін".

Чомусь тільки у кінці тижня, поміж купи робочих груп у месенджері, Тадеуш помітив все ще не прослухані та не прочитані повідомлення від Любомира. Власні вуха вмить почервоніли від відчуття власної пришелепкуватості та ідіотизму.

***

— Хей, Тад, — вдоволено стрекотіло голосове повідомлення, — ти спав, тому я вирішив тебе не будити. Якщо дзвонитиме Захар, пошли його. Схоже йому на бубочку міль наступила. Якщо захочеш їсти, холодильник у твоєму розпорядженні. Якщо захочеш забратися, просто захлопни за собою двері, вони на автоматичному замку. Але май на увазі, назад повернешся тільки зі мною. Бажаю гарного дня, скрипалику.

— О... I ще одне. Якщо ти раптом вирішив удати, що нічого не трапилось, або ж зробити з цього всього пригоду на одну ніч, хоча б попередь мене, щоб я не відчував себе дурнем.

Ще нижче під обома голосовими повідомленнями йшло опитування з вкрай дивними питаннями. Тад читав їх і здавалося, що з ним тут насправді не в відносини, а так ніби на роботу приймають.

Серед простих анкетних звичностей на кшталт улюбленого кольору напою і страви траплялися і досить неочікувані, наприклад: що ви вдієте, якщо з вами трапиться ось така ситуація. Перелік ситуацій був настільки різноманітний і довгий, що Тад зрештою просто відписав: "Навіть ліньки читати, пропоную замість ось цього всього свої два варіанти подій: нах…й і відсм…кчи. Сподіваюсь не варто розшифровувати трикрапки?"

Коротке повідомлення датоване "сьогодні" навпроти минулотижневих розлогих Любчикових, виглядало грубо і не доречно. Та видалити Тад те гидотство не встиг.

Миттєва Любчикова відповідь була як сніг на голову і викликала мурахи по шкірі.

— Мене тішить, що ти відкинув варіанти "нічого не було" і "на один раз", котику. — прикрасив він те діло смайлами.— І мене повністю влаштовує, що варіант з на**й, що з відсмо*чи. Але Тад, твоя здатність приймати рішення запаморочливо повільна. До вечора."

Якби хтось пхнув зараз Тадеушу у руки дзеркало, він би помітив на своєму обличчі дурнувату усмішку. А так, все що йому лишалося, дивитися на коротку відповідь, легко прийнятий в оборот посил, і якийсь новий рівень спілкування.

Раптом стало значно легше: одна з-поміж його особистих проблем і тривог, різко перестала мати значення.

----

Зауваження від Автора:

Я чесно здивувалася що у слова "підкидиш" є варіант "підкидьок".Але, зрештою, чому б йому не бути?

Тад трошки бубочка тут. А Любко неймовірно терплячий. Сподіваюся, вони не пересваряться найближчим часом. З тим, як я вирощую персонажів в суб-особистості усе можливо.

Хочу також зазначити, що у ці главі використано аж 339 слів, які викликали в мене сюжетний ступор місяць тому. Тобто, я їх написала ,плануючи свій сюжет, однак... Персонажі вперто не хотіли рухатися, перш між тими Тадовими страхами і його першою зустічу з Віктором не з'явилися ті метання по танцювальному залу, відділок, лист, дзвінок мачухи, і зрештою Любчик.

Сюжетна дірка, яка не давала мені писати, виявилася довжиною в 8 глав.