Тадеуш

— Треба поговорити, — видав Захар, як тільки Любомир відійшов. Тадеуш не ворушився, дивився з-під лоба, стискав щелепи, від чого на його обличчі раз по раз грали жовна. Чесно кажучи, якби цей хлопчина не згадав про філармонію, Захар не співставив би того скрипаля з ось цим… хіппі? Неформалом? Любителем шибарі і гострих відчуттів?

Зізнатися, тепер він виглядав досить агресивно. Не те що тоді.

— Нема про що говорити, — відрізав Тад, не змінюючи напруженого тону.

— Є. Це не стосується твого минулого, тож дозволь хоч почати.

— Дозволити? — знову перебив Тад, таким тоном, наче його просили щось непристойне і незаконне. Він раптом важко видихнув, прикриваючи очі, потім вже більш спокійно глянув на слідчого. — Який ти маєш стосунок до того, що відбулося? Ти ж не вів мою справу.

— Ніякого, просто вона була доволі відома в наших колах, — спокійно відповів Захар, вже не радий, що взагалі почав розмову. Поглядом вихопив Любомира, який наче приклеївся до стійки і про щось теревенив з касиркою.

— Мені дійсно треба з тобою поговорити. Про цього Віктора, про те що ти спостерігав в барі і про те, що ви говорили щойно біля відділка.

Тадеуш хмикнув.

— Ми з ним обмінялися люб'язністю, нема про що питати.

— Це радше було схоже на погрози, Тад, — Захар дивився на нього уважно, не відводячи погляду. — Ти його зачепив. Це не та людина, яку так просто можна чіпати.

— Тобі який з того зиск? — Тадеуш все ще дивився з-під лоба.

— От і кава, — Любомир підкотив з підносом неочікувано. Наче щойно стояв і ляси точив, а вже присідає за столик. — То як, закохані, визначились з правдоподібною версією подій? Вже можна питати різні подробиці і шукати надзвичайні таємниці?

Високі прозорі келихи з пінистим латте швидко перекочували на стіл. Піднос Любчик відправив на сусідній столик і енергійно всівся на вільний стілець. Він аж пашів тою енергійністю, наче в ньому реально кипіли батарейки-енерджайзери.

— Нічого надзвичайного, — усміхнувся Захар, підтягуючи склянку з кавою до себе. Пригубивши напій, ледь посміхнувся, — просто пан Антоневич-Болоз сильно змінився за останні кілька років. Він був свідком в одній кепській справі. Завдяки йому один покидьок надовго сів.

— Чекай, Тад, то для тебе це не вперше стукати на покидьків? — ошелешено поцікавився Любомир і поспішив захлопнути рота, побачивши як ще більше потьмянів його співробітник.

***

Чого Тадеуш чекав? Що цей слідчий промовчить? Мабуть. Розчаровуватися щодо краху марних сподівань — таке собі заняття. Цей клятий Захар дуже вдало обрубав шляхи. Мовляв: слухайся мене і нічого зайвого не видам зараз, а ні — то доповню і розгрібай отримане лайно сам.

— Було діло, в недалекому минулому, — Тадеуш не спускав з нового знайомця погляду. — Не варте уваги.

— Що, навіть не розкажеш, що там було? — Любчик голосно сьорбнув зі своєї склянки і від задоволення закотив очі. — Хоча, пусте, я краще буду насолоджуватися цим чудовим напоєм. А погане хай залишиться там, де було… В недалекому минулому, адже так?

Його слова кумусь би у вуха…

Тад усміхнувся і охопив своє горнятко долонями. Захар якось дивно дивився на них, та більше не чіпав теми. Цідив свій напій мовчки.

Можна вважати, що сьогодні пронесло.

Нажаль, в минулому доводилося надто часто говорити. Було стільки людей, яким кортіло почути Тадові свідчення, що можна збитись з їх ліку. Їм треба було знати про все: про кожен день, про вподобання, тривалість, частоту. Іноді здавалося, що то не свідчення і покази, а справжні допити. Все з виїздом на місце подій, і слідчими експериментами. Тад в ті дні про багато-що міг розповісти. Та часом йому здавалося: щоб він не розповідав — йому не ймуть віри. Намагаються підловити на брехні, довести добровільність. Кумедний люд з радістю відгороджувався від Тадеушевої реальності одразу ж після тих допитів, йому ж залишалося переживати все знову і знову. Безліч разів..

Згодом, коли все залишилось позаду і з батьками були розірвані останні зв'язки, біля Тадеуша не залишилось нікого хто б був у курсі всього. Це було зручно. Можна було жити, як звик до викрадення: тусити, грати на скрипці, а згодом і заробляти гроші простенькими коктейлями у першому-ліпшому барі.

Тада брали на роботу охоче. Бо стриманий, красивий, вмілий, а головне — приваблюючий інтерес гостей.

На нього ходили подивитися, як до зоопарку.

Йому залишали телефони, що хлопці, що дівчата. І Тад, зрештою, пробуючи завести нові зв'язки йшов на ті зустрічі, й часом навіть зводив їх до побачень… І все щоб зіштовхнутися з жорстокою реальністю: Тад не міг. Впадав в паніку, часом в агресію, бувало намагався відступити в останній момент, підсвідомо лякаючись тої приватності, що починала виникати між ним та людиною… йому здавалося, що поряд Максиміліан. Що звичайні обійми перетворюються в кайдани. Що затишне місце для побачення є ніщо інше, як підвал.

Ті моменти, коли він ще ходив до психолога, вона казала, що йому потрібно подолати кожну з тих фобій, якими він наповнився за ті злощасні півроку. Вона говорила багато розумного, надто інтимного. А часом витягувала на поверхню такі речі, що опісля зізнань Тадеуш соромився дивитися в її очі. Зрештою він перестав ходити до тієї жінки і просто вирішив почати вкотре і з самого початку. Не деінде, а у Львові. Не з простеньких підробітків, а з нічного закладу. Поставити себе на огляд усім та боротися з власними страхами.

— Тадеуше, тож ти дозволиш дещо розпитати про Віктора? — Захар все ж відволік його від спогадів своєю огидною темою . — Тепер не для протоколу. Коли вперше побачив, чому звернув на нього увагу? Хочу знати все.

— Так я ж тобі все розповів ще декілька днів тому, — доброзичливо зауважив Любомир. — Навіщо заходити на нове коло? З рештою, Тад для тебе навіть фоторобот склав на днях.

— Того мало, — поморщився Захар.

— Фоторобот без потреби розшуку особи, річ дивна, — зауважив Тад. — В мене, звичайно, розуміння слідства посереднє… Але якщо це не Любчик випросив в вас фоторобот для власних потреб, а навпаки, то в мене до вас закономірне питання. З якого біса такий інтерес?

— А питання доречне, — підтримав Любчик, — ділитися жахавчиками будеш, чи як завше двома словами про наболіле?

Захар мовчав, далі пив каву, а допивши відставив горнятко у бік та припечатав невдоволеним:

— Надто солодко.

— Та годі, це моя улюблена кава і твоя між іншим, — пирхнув Любчик. Його слова були перебиті телефонним дзвінком. Захар глянув на екран, збив, а потім невимушено підвівся на ноги.

— Мушу йти. Приємно було поспілкуватися, Тад, — простягнув він Тадеушу руку, а прийнявши потиску у відповідь, звернувся до Любомира. — Розкажи йому про те, що я повідомив кілька днів тому. Зідзвонимось.

З тими словами він пішов.

— Я нічого не зрозумів… — Тад провадив слідчого поглядом, а потім поглянув на співробітника. — У вас якісь небезпечні таємниці?

— Є таке.