Тадеуш

Макс мав рацію коли казав, що є різниця між сексом і задоволенням. Звичайно, різниця є. Однак, що дійсно було важко второпити так це речі, що приносили йому адреналінове вдоволення. Ланцюги, нашийники й кайдани були лише малою частинкою з них. Макса вабило тотальне підкорення. А коли набридало те тіло, на якому він це все випробовував — можна було й убити. Тадеушу Антоневичу-Болозу просто пощастило. Він зводив з розуму Максиміліана аж цілі пів року. Демонструючи одночасно покору, любов, ненависть і вперту стійкість характеру. Однозначно, людина яка звикла до аб'юзу, вміла і могла відчувати одночасно протилежні почуття до свого кривдника, чітко розмежовуючи усі принади того спілкування та відверті мінуси. Для Максиміліана Тадеуш став неподоланою знахідкою. Межею, яку він не зміг переступити.

Тепер же він твердо сидів, а Тадеуш зі своїми почуттями та невпокореними звичками залишився наодинці.

Тепер йому однозначно доводилося самотужки поратися зі всією свою виробленою стійкістю до насилля і потребою постійного підкорення. А спрага за кров'ю і підкоренням безспірно зводили з розуму. Чого вартий був його напад у клубі. Хіба не прояв тої спраги?

Відверто кажучи та розгубленість на обличчі Віктора, після того, як він вибрався з туалету з розквашеним носом відверто повеселила. Догнати його і затягти в одну з кімнат для розваг, на базі клубу, було справою напрочуд легкою. Змусити його забути за той обмін ударами — ще легше. Віктор був не проти розваг. Запросто ввійшов в раж і так само дозволив укласти себе на ліжко. Тішився, чіплявся пальцями за біле волосся і без проблем дозволив себе в'язати.

Не будь до нього претензій, все було б як завжди.

Однак того вечора у Віктора з'явився один недолік, той удар у відповідь, що прилетів Таду під ребра.

Той удар пробачити було важко. Макс би такого не пробачив. Побив би до безтями, замкнув би в підвал, доводив би до знемоги, добре, якщо колекцією батогів, а не чимось важчим.

Ідея, навідатися до стаціонару, до якого його перевели з реанімації, та виманити Віктора, з'явилася не просто так. Справа з того вечора залишилась незавершеною. Що поробиш, недопрацьовка.

Віктор, міг не вийти, однак він все ж спустився.

— Казали, ти непритомний.

Він усміхнувся на те зауваження, хитро примружуючи очі.

— Веліли мовчати. Ти знаєш, що тобі не пасують косички? Виглядаєш агресивно, пташко.

На той комплімент можна було лише усміхнутися. Власне, усмішка і приклеїлась до обличчя. Намертво. Бо інакше б йому не сподобався затаєний вишкір.

— Ти нічого не сказав про мене?

— А мав? Ці придурки не бачать різниці між розвагами в клубі та убивцями. Звичайно я мовчав. Хіба я не заслужив пару солодких ночей?

— А чого ж за ті удари в туалеті не сказав? Теж пошкодував?

— Ніколи, — він усміхнувся, наступаючи. — У мене на все і завжди є плани. До прикладу взяти та поставити декого на коліна, хоч за ті удари.

— Хочеш пташку на колінах? — уточнення звичайно зайве. Він щойно й так усе сказав. Дарма.

— Хочу… — Віктор схиляється і шепоче ще більше своїх бажань на вухо. Збоченець…

Голос його низький та хриплий, і на мить здається, що поряд Макс. Що ось так само схилився і шепоче свої плани на вечір, підбурює до дій і участі. Натякає про плату за кожний прорахунок, покарання та відплату. Йому як і Максу потрібно вірних реакцій. Інакше буде кепсько і непереливки. Звичайно, в виключно в його мізерних масштабах. Дилетант.

Так легко, згадуючи Максиміліана, видати звабливу усмішку, ледь підігнути коліна, щоб ріст здавався нижчим і в Віктора з'явилося відчуття перемоги, підкорення. Дорогоцінні ілюзії, що зараз перед ним хтось опуститься на коліна.

І тим солодше спостерігати, як від удару лезом перекошує його обличчя.

— Варто було сказати про все від початку і до кінця. І про бійку в туалеті… і про те як я чіпляюсь до тебе реп'яхом. То б усіх вже зловили.

Хоча, навіщо йому ці одкровення? Другого шансу здати убивцю в нього все-одно не буде.

***

— Ей, чого ти такий нервовий? Субота надворі, вихідний, — сміявся Любомир в трубку, пораючись на кухні: поки Тад пропадав у душі, чемно намагався приготувати щось на сніданок. Вікна були прочинені, літній вітерець здіймав легкі фіранки та холодив оголену спину.

— Був вчора у клубі? — не змінюючи холодного тону спитався Захар.

Любомир під те дурне, схоже на ревнощі питання, увімкнув вогонь під пательнею та кинув трішки масла. Зверху, з його волі, впали порізані помідори та сіль.

— Заскочив після роботи, а що? — з вісім яєць були методично вибиті одне за одним, а слідом потерто сир.

— О котрій? — не відставав Захар.

— Та десь о десятій, а що? — нахмурився Любомир та накрив яєшню кришкою. Впер долоню в пояс та відійшов до вікна, виглянув на двір. — Знов щось трапилось?

— А Тад там був?

— Звичайно що був, — похмурнів Любомир, спостерігаючи, як на колесо його машини сцить якийсь дворовий пес… Паскудство.

— Слухай, кажи прямо що треба, або не дратуй, — надміру різко відповів він, міркуючи чи варто пробувати цілити чимось у собаку.

— Ти не знаєш, коли він прийшов на зміну вчора? — далі гнув своє Захар.

— Пупсику, якщо це офіційний запит, будь ласкавий, надішли листом. З вихідним, підписами та печаткою. Я зараз не в настрої розбиратися ні з твоїми рефлексіями, ні з ревнощами, ні іншими завуальованими під робочі питання, натяками. Второпав?

Та здригнувся від того як прохолодна долоня поповзла шиєю та торкнулась обличчя. Тад ледь натис пальцями, змушуючи повернути до нього обличчя, та м'яко торкнувся цілунком уст. Потім вийняв з його пальців слухавку та приклав до свого вуха.

— О пів на восьму, — спокійно відповів він Захарові, — є ще питання? Кажи швидше, бо я налаштований зайнятися більш приємними справами, наприклад в'язанням на Любомирові морських вузлів.

— Ей, може на вечір? — Любчик від того його одкровення зашарівся. Тад же відклав телефон на підвіконня і підвів брови.

— На вечір? Ти стерпиш цілий день без всього того божевілля, що ми можемо разом начудити хоч зараз?

Любомир звабливо усміхнувся у відповідь. Вплів пальці у його волосся та припав з поцілунком.

— Яєшню вимкни, — пирхнув він в уста, коли Тад висадив його на підвіконня.

— Угу, — донеслось у відповідь, а цілунки ковзнули до підборіддя, а слідом і до адамового яблука, ключиць.

Легкі шорти, тут же були стягнуті з Любчика до колін, а слідом повисли на його стопі. Натомість Любко колінами обхопив Тада за боки й долонями поповз під вогкий рушник, залишивши на спині червоні подряпини.

Рушник, звичайно, від такого втручання злетів додолу. Тадеуш на мить відсторонився, вимикаючи плиту, а Любомир з задоволенням спостерігав, як м'яко перекочуються м'язи під його шкірою.

Впершись долонями в підвіконня та втиснувшись спиною в скло, начхавши, що хтось знадвору те буде бачити, Любко розвів свої стегна.

— Йди сюди.

Тад не змусив себе чекати, вмить ступив ближче та підхопив під коліна. Про Захара кожен забув.

Слідчому ж тільки й лишалося, що скрипіти зубами та слухати надмірно гучні та знайомі стогони Любомира та смішки…

Йому ж було не до сміху. Віктора знайшли мертвим в кущах біля поліклініки, в якій він “офіційно” лежав і з якої вчора увечері утік. Коли утік і як — медсестри сказати не змогли, бачили лише когось білявого з косицями в очікуванні під дверима вестибюлю. Сусідів по палаті теж не спитати — їх у Віктора не було.

Все що в Захара на цю справу знайшлося, так це свідчення Тадеуша, про обмін ударами та й усе. Віктор же навіть цього в його адресу не визнав. Мовляв, дитячі забавки. Наклеп. Слідчий, попустись.

Та навіть того було достатньо, щоб знову просити суддю дозволити проти Тадеуша негласні слідчі дії.