32. Тенета

Що посієш, те й пожнеш

Що пожнеш, те й з'їси…

решту посієш…

Десь пройдеш і там спіткнеш,

Як спіткнешся — так й впадеш,

Дай Бог тіло піднімеш

Чи кульгою, чи на дві —

Шлях умиє все слізьми,

поволі згоїть пам’ять…

День хилився до вечора і от-от на небі мали замайоріти червоні розливи. Тад дивився у вікно, періодично відволікався на слова Вікторії. У неї був напрочуд хороший настрій, чого Тадеуш не міг сказати про себе.

— Сьогодні переночуємо в мене. А завтра майнемо в готель. Спробую сьогодні зробити бронь. Там чудове місце, — ділилася Віка, поки кермувала автомобілем. Вона так і поїхала: в легкому шифоновому вбранні та з перукою на голові. На її устах грала легка усмішка, очі блищали, і не з першого погляду на її райдужках впізнавалися кольорові лінзи. — Дуже затишно. Довкола ліс, готель, на березі озера. Є сауна і басейн, кінотеатр, а ще є для віп-клієнтів ряд особливих послуг. Кімнати для поціновувачів БДСМ та штатний лікар для особливо дурних послідовників того діла. Скажи, чудово! — тішилася вона.

— А ти віп? — уточнив Тад. Йому насправді байдуже. Він все ще був у думках у минулій ночі, у ранкові… і у записках. У стрімких лініях Любомирового почерку. У важкому змісті останньої поштівки.

— Скажу чесно, я перший раз побувала там не як віп. З братом, — вона примружила очі та раз по раз кидала на Тадеуша безсоромні погляди, очікуючи його реакції на свої слова. — Власне він був віп-клієнтом, а я якраз почала практикувати шибарі. Хотіла для першого разу його, як партнера. Знала що він те діло вміє і любить. Тож подзвонила до нього за своїм першим сеансом та сказала, що якщо не він, то я піду до першого зустрічного.

— І він погодився? — Тад слухав її уважно, намагаючись уявити себе на місці того чоловіка. Місто давно перетекло в заводські зони почерговані з приватними ділянками та ошатними двориками. Подекуди людські сліди зникали і тоді перед його очима важкими пишними стінами проминав ліс.

— Звичайно погодився. Ще б він мене до незнайомців пустив… — пирхнула вона. — Небезпечно ж. Правда був не задоволений. Я тим дзвінком зірвала йому побачення і щоб не зникла бронь він повіз мене до готелю замість свого хлопця. Було кумедно.

— Підозрюю, що тому хлопцю бути крайнім не сподобалося.

— О повір, там були не ті стосунки, щоб він пробував заперечити, — хихикнула Віка, — мій братик-котик теж любив виховувати сабів. Тут у нас є спільне.

Черговий поворот і листяний ліс плавно перейшов у хвойний.

— Я так розумію, більше не любить?

— Чого ж, любить, — Віка м’яко посміхнулася, згадуючи про нього. — Ми з ним не дуже вдало розіграли одну чарівну партію, вийти з неї обом не вийшло. Тож він зараз в поті чола віддувається і за мене також. Та то пусте.

— Він старший за тебе? — поцікавився Тад приміряючи її розповідь до своїх відносин з Владзем, і почувши її ствердне “так” і сам усміхнувся. — Чому я не здивований.

— Бо старші брати та сестри зазвичай захищають молодших? — підказала вона, а потім якось похмурніла. — Так вже є, що хтось робить прикрощі, а хтось тягне ярмо за двох. Якщо ти не здивований, Таде, то тільки тому, що сам брав в такому участь, — влучно підмітила вона. — Поділися у якій ти ролі, захищеного молодшого, чи всемогутнього старшого? А може ти середущий і на розриві між обома?

Те питання передбачувано сколихнуло у душі Тадеуша давно придушений смуток.

— Я старший, ще й зведений. Офіційна версія в сім’ї, що моя мати, перша дружина мого батька… мене нагуляла, — сказав як припечатав.

Насправді це була версія Владзя і батька. Мати Тетяна завжди вимагала поважати батька та покійну матір.

— Воу, тоді твій батько людина з великої букви… — вигукнула Вікторія, та не почувши у відповідь жодного відгуку, відірвалась від дороги та поглянула на вмить спохмурнілого Тадеуша. — Тад? Тільки не кажи, що він з тобою щось робив?

— Хіба лупцював, — беземоційно відповів він та перевів погляд на Вікторію. — Батько дуже хотів, щоб я був гідний його. Відповідно, вкладав у це безмежну кількість грошей. У мене була персональна няня, репетитори, кращі скрипки, які були належних розмірів відповідно до моїх фізичних даних. Зрештою, з його подачі я вчився у Відні та почав музикою заробляти гроші. Мій молодший брат ніколи до мене не дотягував, але чесно кажучи, я не пам’ятаю, щоб його муштрували.

— Так говориш… наче твій батько помер. Вибач. Я нагадала сумне, — її голос поважчав. Тад же мовчав. Ті її слова лиш ятрили старе, та й усе. Згадалися наполегливі дзвінки матінки Тетяни і той її останній, пропущений, вже на Любомировому телефоні. Так ніби її наполегливість щось змінить у тому житті. Не змінить же, не в цьому випадку. І варто дивитись правді у вічі: Тадеуш більше нічого не був їм винен. Ні в цьому житті, ні в наступних.

— Ні, батько не помер. Просто усе втратило значення.

Перед очима знову те вікно між поверхами. У ту мить ноги не тримали й довелося сісти на сходи. Холодні та запилюжені. Батько говорив у слухавку страшні речі, й від кожного вимовленого ним слова Тадеуша краяло на шматки. Опісля, він ще намагався мріяти і рухатися по інерції. У ньому ще були бажання намертво закарбовані у пам’яті, сподівання… Спроби зробити вигляд, що все вдасться, що можна буде продовжити жити, як і раніше. Та потім, після поновлення у консерваторії, прийшло розуміння що кожну зі своїх ран доведеться довго гоїти. А деякі не затягнуться і за роки. Стало важливим повернути себе, а не дотягнутися до колись злеліяної вершини.

— Навіть так… не схоже що ти втратив повагу до нього, — в голосі Вікторії відчувалися недоречні впевненість та доброзичливість. — Але також у твоїх словах зараз більше констатації ніж гордості. Так що не так з тим чудовим батьком? Він не достатньо любив, чи не садив на коліна? Чи все ж лупцював занадто часто? Мабуть, я б спинилася на останньому. Бо саме з цього ти почав. До того ж ця обставина пояснює твій потяг до гострих відчуттів. Тобі однозначно для балансу бракне болю. А це не шибарі, це ремені, батоги, прути… То чому саме шибарі?

Простіше б спитати чому вона, а не якийсь боксерський клуб.

— Щоб пережити деякі миті ще раз, — потис плечима Тадеуш. Вважай одним із моментів рефлексії та пізнання самого себе.

— Рефлексія? — переспитала вона, а потім задумалася. Чи не розуміла, що це означає, чи навпаки, розуміла та намагалася вгадати, що саме пропрацьовує Тадеуш. Кермо під її впевненими долонями крутнулось і машина слухняно з’їхала на бічну дорогу між високих хвойних насаджень. Небо одразу сховалося за густим гіллям. Стало схожим на міріади блискіток і промінців, що падали згори додолу, просочуюсь між пухнастих крон світловими іскрами. Ті іскри поволі рожевіли та червоніли, натякаючи що сонце покотилося спати й скоро все-таки прийде ніч.

— Знаєш, я б теж порефлексувала, — зрештою мовила Віка. — До прикладу, чи могла б я не дзвонити своєму братові за шибарі у день того дурнуватого побачення. І як би це вплинуло на моє життя.

— Брат не пробачив?

— Тільки б спробував, — відмахнулася вона, а через декілька митей в’їхала у двір приватного будинку та заглушила мотор. — Просто той вечір… мене ж переклинило, я ж повністю переформатувала життя і роботу. З офісної леді стала… тим ким стала.

Вона усміхалася, а за її спиною у вікні застиг акуратний дворик. Виднілися гаражі, які примикали до будівлі, пишні кущі довкола під'їзної доріжки та ліс за огорожею.

— Ласкаво прошу до мене, Таде. Тож бери сумку та проходь до середини, — вона на мить затримала на його обличчі погляд, про щось всміхнулася, а потім вислизнула з авто. У своїй легкій багатошаровій сукні з безліччю косиць на голові, вона дивним чином вписувалася в ландшафт та доповнювала своїм янгольським образом обриси будівлі: наче ожила кам’яна постать німфи.

Тад вийшов за нею не одразу. Він лише через декілька митей зрозумів що прикіпів поглядом до вікна другого поверху. Подумки намалював себе там в глибині кімнати, прикутого до ліжка, насилу вкладеного в те ліжко.

Тад так довго перебував у тих спогадах, що не помітив, як Вікторія відкрила двері та зникла у будинку. Та й добре що зникла… Адже тепер її розповідь про люблячого брата набирала геть іншої подоби… забарвила власні спогади іншими контрастами, силоміць перенесла Тада у те недалеке минуле, коли він наївно та щиро повірив своєму викрадачу, так кумедно сподівався і чекав тієї прогулянки, обіцяних пригод і планував утечу. А натомість залишився вдома, як домашня тварина, яку не зручно комусь показати. Того вечора його рвало на частини від образи, а потім ще дужче розривало від чужої люті. Ті “до” і “після”, як нові рівні дна і людської ницості.

А комусь, як виявилося, байдуже. Комусь результат своїх дій лиш приємність пов'язана з братом. Комусь людина, що стоїть за спиною брата, лиш деталь, на яку можна не зважати, гарно вихований саб.

Злості на слова Віки не було. Чергова констатація. Ключик від останнього замка-таємниці...

Байдуже.

Тад визначив для себе власну вину і мотиви свого ката ще два роки тому, поки тижнями сидів на ланцюгу та заїдав голод собачим кормом. Психолог назвав ті роздуми та прийняття ситуації результатами стокгольмського синдрому: коли жертва просотується логікою свого викрадача та не має до нього ні злості, ні звинувачень. Замість того лише безмежні розуміння та усвідомлення, чому так сталося і чому у кривдника не було іншого виходу. Хоча, інша частина Тадової свідомості, та що не розуміла і та що найчастіше в’їдалася в мозок колючками, стверджувала що немає жодної підстави та жодного правила яке б дозволило збоченцю вершити свої діяння в межах усталених прав і свобод.

Дурощі насправді. Нікому не потрібні екзистенційні пошуки правди чергового індивідуума, що не здатен сказати собі стоп там, де завершується його свобода і починається свобода іншого.

Однак Тад все одно думав над тими дурощами. Бо в останньому повідомленні написав Захарові правду: не знав чи уб’є. Як і не знав цього два роки тому, коли міг преспокійно злити бензин у той ненависний підвал і все підпалити. Як і не знав цього тієї миті, коли підглядав за Любомиром крізь щілину та приміряв до нього роль автора тих записок, Маючи на руках те беззаперечне підтвердження, що це не він, все одно ліпив в його чутливі пальці віяло з поштівок, навішував ярлики, взяті зі слів Вікторії. Стискав той скальпель та навіснів. Бо міг спустити будь-що, та не погрози в сторону Люба. Не натяки на його вину. Не те відчуття безпорадності, коли підглядав як навіженець за ним та шукав у собі сили сказати йому хоча б “бувай”...

Перед очима зараз власна катівня, а в думках — темно. Настільки чорно, як буває тільки вночі на дні глибокого колодязя: коли стоїш у холодній воді, довкола слизькі стіни, у вухах дзвонить від кожного руху та скрику, а над головою лише чорнота. Ні зірки, ні місяця, ні світла ліхтаря. Звуки спотворені й годі зрозуміти чи там, над головою, хтось стоїть і дивиться, а чи нікого поряд немає і не було.

Прикривши очі, Тадеуш притулився потилицею до підголів’я автокрісла. Відчуття загострились. Здавалося чує усе одразу: власне дихання і віддалений шум дороги, кожну комаху і кожну думку за вікнами чужого авто. Марилося, що найбільше відчуває Вікторію, яка встигла зайти до будинку.

З вигляду така тендітна і ніжна, як і Тад колись, ще на останніх концертах у Львові. З вигляду вкрай крихка: підвісь її за ноги, притисни її шию — і ті її осяяні перламутром та обважнілі від туші повіки затріпочуть від болю та страху, в очікуванні нелогічної та апріорі не потрібної наруги.

Ось тут, сидячи в чужому авто, посеред двору власної в’язниці варто зрозуміти, а чи є в Тада власне дно? А чи може воно давно пробите Максиміліаном і ось зараз з нього сочиться злою темрявою?

А може того дна насправді не існує. Там прірва, або — просто уявне “щось” у середині власної свідомості, де варяться ще не народжені, але вже спотворені емоції. Все те, що може відобразити Тада щасливим або ж ображеним. Все те, що мало б окреслити заплановані вчинки позначками “правильно”, але якимось чином карбувало в планах лиш замахи на порушення чергових установлених людьми правил та заборон… Виключало його з суспільства та робило неправильним.

Мабуть, визначення "неправильний" до власної сформованої особистості буде некоректним. Правда?

Правда в тому, що людей, яких не розумієш чи в яких сумніваєшся, тепер прагнеться розгледіти зсередини. Тільки б зрозуміти як побудовані. Витягнути назовні кожну емоцію почергово, розгледіти, посмакувати, закарбувати у пам'яті. Відчути як свою власну і понести далі із собою як один з важливих здобутків.

Як скарб.

***

Коли перші емоції відпускають Тад ще раз роздивляється дворик. Веде поглядом по скляній огорожі на плоскому даху будинку. Вловлює там обриси рослин. Дах виступає над будинком на декілька метрів, підтримується колонами. Основи тих колон впираються в моноліт. Далі яр, укріплений бетонною стіною. Тад роздивляється ту конструкцію доволі довго. Здається ось вечір, прохолодне повітря, зірки, цвіркуни, горять червоні свічки. Макс обіцяє купити скрипку та жартує про барабани. Годує таблетками. Змушує запивати сидром. Довкола такі ж скляні стіни й урвище. Пляшка летить з балкону довго, поки з глухим стуком гепається об землю.

А потім Макс тягне у той знавіснілий підвал і творить з Тадовим тілом чуттєвий безум. Здається, той останній раз вони закінчили на приємних нотах. Без болю, насилля й образ…

Тад на мить прикрив повіки, а потім зібрався та потягнув з заднього пасажирського сидіння свою сумку та футляр зі скрипкою. Вийшов та завмер на мить біля багажника. Кортіло відкрити та подивитися що там… а чи хто? Може та зв’язана жінка з фото, того самого, підкинутого з листівкою? Лежить собі мовчки та тягне закоцюблі долоні над обличчям, в спробах відкрити важкий капот… А якщо насправді там нікого нема, то чи поміститься туди Вікторія, щоб потім мати можливість виїхати з нею ще далі за місто?

— Таде, ходи повечеряємо, — визирнула Віка з будинку, — я щось приготую.

— Я не проти, — усміхнувся їй Тадеуш. Тільки очі не сміялися, погляд був зосереджений та як ножі гострий.

Знайомі обриси давили на свідомість. Тад ступав до середини спокійно. Кинув в вітальні на диван сумку та футляр. Поволі роззирнувся й оцінив нові оздоблення на стінах. Все квітково. В кармінних відтисках схожих на троянди, наче в фігурно розмазаній крові.

Вхід в підвал, на перший погляд, замуровано, однак достатньо провести пальцями по шпалерах і під ними відчуваються обриси тих ненависних дверей. Тад як зараз пам’ятає круті сходи і те як внизу, прикутий до розгойданого гаку Макс.

Брязкіт посуду відволікає від бажання зірвати ті шпалери зі стіни прямо зараз.

Тад ступає беззвучно. Мало не крадеться, майже не дихає. Підмічає знайоме умеблювання на кухні. Вікторія вправно порається, шаткуючи знайомим ножем м’ясо та овочі. Гостре лезо крає те все легко і без зусиль. Згадується як Тадеуш ось так само порався, допоки не втяв пальці…

Тадеуш тягне руки та накриває ту її долоню, в якій затиснуте лезо, власною. Віка здригається від того несподіваного дотику та зводить на Тада очі. Усміхається. Ще крок і їх тілам вже надто тісно. Геть не по дружньому та достатньо інтимно подихи торкаються шкіри один одного: її — Тадового плеча, його — щоки Вікторії.

Повітря важчає до такої міри, що здається непередавано густим та гарячим. Надто близько обличчя ті тремтливі уста.

Тадеуш не одразу відводить погляд, встає позаду, замикаючи її в обійми та починає шаткувати ножем все те, що лежить на дерев’яній дошці. Дійсно гостро. Із кожним рухом лезо легко кроїть дерев'яну дошку, залишає по собі глибокі подряпини. Так само воно легко входить у шкіру, Тад пам’ятає.

— Ніколи б не подумав, що така нічна пташечка як ти, так легко бере на себе роль господині, — підмічає він, дихаючи їй в тім’я, — запросила хлопця на шибарі, а сама на кухні. А де ж гаки з мотузками та анонсовані батоги з прутами?

Вікторія пирхає від тих слів, заводиться і тихо хихоче. Її шкіра гаряча, голос важчає і відчувається, що вона не проти приміряти роль хазяйки над Тадом.

— Зауваж, не рабки, — муркоче вона, відкидаючи голову йому на плече, — відверто кажучи, мені зараз кортить не готувати, а пограти з тобою, насолодитися твоїми емоціями повною мірою.

Ті її зізнання надто сильно нагадують Макса. Як і обрис уст, коли з них повністю змити косметику.

— Будуть тобі емоції, — обіцяє Тад. Бо справді в них буде багато-багато емоцій, усі на гранях безуму та знемоги. Він усміхається Вікторії в потилицю і дуже добре, що вона не бачить ні того дикого вишкіру, що спотворило його обличчя, ні того азартного передчуття в його очах. Інакше їм вже буде не до вечері й не до відвертого флірту.

***

Слідча група нишпорила по квартирі, поки Любомир кутався в халат. Сидів собі по центру кімнати на стільці, попивав каву, дивлячись на все байдужими та тьмяними очима. Можна сказати — не реагував. Найближчий до нього представник непроханої братії знімав відбитки пальців з підвіконня. За склом же червоніло небо, нагадуючи, що день скоро зміниться ніччю.

В Тада вже мала початися зміна. Але, схоже, на роботу він так і не вийшов. Все ж утік.

Мабуть, Любчик так би й сидів, байдужий та задумливий, якби той чарівний вид на чужий зад не перегородив не менш чужий член…

— Відійди, — він підвів зле, пом’яте обличчя на Захара і ледь втримався, щоб не скривитись.

— Ти б забрався звідси, поки хлопці все перевіряють. Достатньо понятих. — Захар наче не помічав ні його злих інтонацій, ні стертої до килиму щоки.

Любчик кисло посміхнувся на ту відповідь, підводячи погляд ще вище. Дивився на обличчя цієї… людини… і не міг осягнути меж своєї люті до нього.

Захара б він зараз з радістю втовк в стіну і добряче заїхав кулаком в печінки. А потім довго б пояснював йому, що саме йому не подобається.

О, там було багато. І висаджені двері з масками-шоу, незнайомими типами, і неочікуване знайомство власного обличчя з килимом. Кайданки, приниження. Те, що ці придурки розібралися в ситуації до того, як прорахували носаками його ребра — це звичайно добре. Але це геть не тішило загалом.

— І що, Тадову квартиру теж обшукали? — поцікавився Любомир. Захар же далі стояв, не ворушачись з місця, і дивився не зводячи погляду:

— Ти ж про нього нічого не знаєш.

— Я знаю достатньо, щоб бути упевненим, що ти помиляєшся.

Захар хмикнув.

— То давай, поясни, — тихо процідив Любомир, навіть не сподіваючись на відповідь.

Той певну мить стояв мовчки, потім повів голову до вікна, думаючи. Зрештою просто кивнув та й вийшов з кімнати, так наче мовчазно позвав за собою.

Любомир так і поплентався за ним в капцях, в трусах і халаті. Мав в носі: косі погляди людей, що снували довкола, сусідів, що заглядали до квартири, понятих, яких явно впіймали на вулиці й ті тепер тішилися, беручи участь в несподіваній для себе пригоді. Тихше місце знайшлося на декілька поверхів вище. Тут вікно між поверхами було вибите і вітер задував з характерним завиванням, гнав далі по сходовій клітці як навіжений.

— Ти б накинув на себе щось більш пристойне, — зауважив Захар.

— Начхати, — Любчик дивився повз нього тому, що дивитися на колишнього у принципі був не в змозі. Бісив.

— Ти розумієш, що я не маю права тобі говорити багато з того, що зараз скажу? І це не для розголошення, інакше полетимо, — доводилося прислухатися, щоб почути його, або підійти ближче. Підходити не хотілося..

— Ти полетиш, мені то що, — огризнувся Любомир, мимоволі надягаючи на себе типові відповіді Тадеуша. Хоча раніше б перевів усе в жарт. — Або говори, або припиняй цю комедію. Втомлює.

Звичайно, що Захару така відповідь не сподобалась. Але чи то він намагався переконати, чи то навпаки виправдати себе… але почав говорити. Зрештою, він ніколи не мав терпцю щодо Любомира, а тому дістав свій мобільний. В тому його рухові було стільки впевненості, що стало ніяково. А через мить він простяг Любчикові телефон з відкритим зображенням.

— Гортай.

Номер був незнайомий, однак фото шафки натякало, що належала остання саме Тадові. Далі там майже на кожному фото була його рука, з чорними татуйованим зап’ястям, поштові листівки які Зоряна передала для Віки, геть дурне та моторошне послання на звороті однієї із них. Вікин почерк. Останніми було кепське фото з розруківки зі зв’язаною Зоряною, повислою на мотузках, а ще далі голосове. Любомир на мить завмер, не знаючи чи можна його слухати та підвів геть чорний від емоцій погляд на Захара.

Той мовчки забрав телефон та повернув вже з іншими зображеннями, явно знятими з відеокамери. Там була білявка з косичками до біса схожа на Тадеуша і незнайомий чорнявий хлопець. От тільки обриси того хлопця, форма обличчя, розворот плечей, поза. Все нагадувало Тада.

— Це якийсь вивих мозку, — видихнув Любомир, повертаючи телефон та ховаючи на мить обличчя у власній долоні. — Що до біса відбувається?

І навіть на те питання Захар відповів не одразу. Мить думав і зважував, перш ніж почати.. Й так здалеку і тихо, що Любомир довелося зосереджуватися на його голосі.

— Максиміліан фон Вульф… — почав він, — і це не псевдонім... Проходив по справі викрадення та зґвалтування громадянина Польщі Тадеуша Антоневича-Болоза. Грубо кажучи він тримав його на ланцюгу у підвалі понад півроку.

Здається не сказав, а ударив під дих. Те не вкладалося в голову. Любомир на мить прикрив очі, згадуючи і слова Тада про пів року, і ту похапцем переглянуту справу, Тадеушеві злі реакції на дурні жарти Любомира та впевнено кинуте: “Ти не Макс”.

Його не лякав навіть скальпель в руках Любомира. Важко уявити що там було.

— Його знайшли? — уточнив Люб, пам’ятаючи, що у Тада була сім’я. Зрештою, з Тетяною він навіть встиг перекинутися словами. Та мабуть, ті пів року теж сходила з розуму…

— Його не шукали, — Захар витяг сигарету та прикурив її затягнувся. Потім потягся до мобільного телефона та поглянув на годину. — Не буду ходити довкола. Два роки тому окрім Тадеуша був ще один свідок. Його сестра. Вікторія. Завдяки їй розкрили ще шість убивств, вчинених Максиміліаном. Він визнав усі. На два роки ця вся гидота навіть припинилася, допоки у місто не повернувся Тадеуш.

— Не смій його підозрювати, — тихо видихнув Любомир. Не зчувся, як ступив до Захара крок та смикнув його за комір, а через мить сам був притиснутий ним до стіни. Захар зло кривився, та тримав за комір халата так, що краще не сіпатися, порве.

— А тепер слухай мене уважно і не зли, бовдуре, — роздратовано дихав він у вухо. — По твоєму я ідіот і не бачу чий почерк на тих записках? Ти ж сам побачив? Чи ти думаєш, я не знаю хто організовував на базі вашого клубу приватні БДСМ-вечори? Чи думаєш, я не знаю з чиєї кишені ти насправді отримуєш зарплату? Вікторія, Любчику, Вікторія. Та сама дівчинка, яка жартуючи змінює свою зовнішність помахом макіяжного пензлика. Яка ладна закружити голову, як Вікторові, так і Зоряні. І та сама погань, яка ладна підставити кого завгодно. Яка намагалася прилаштувати до тих убивств, як Тада, так тебе, раз по раз підкидаючи мені липові докази і дурні повідомлення. А зараз, щоб загубитися із ним, вона намалювала на Тадові обличчя свого брата. Як думаєш, чи далеко вони заїдуть за таких умов? У якій з лісопосадок я знайду її зі скрученою шиєю? А чи може мені одразу шукати там Тадеуша?

— Ти помиляєшся…

— Та невже? — Захар все ж відпустив його комір, а через мить простір розірвало звукозаписом і до біса знайомим м’яким голосом :

"Ти ж ні разу не сказав мені, чи це Любчиковий почерк, чи ні. Зате казав, що все це жарт”, — говорив Тадеуш солодко-сумним тоном і Люб раптом зрозумів що, мабуть, теж був під підозрами у нього.

“Можеш не відповідати”, — Тад наче кривився. Любомиру навіть здавалося, що він бачить той дикий вишкір і холод на обличчі, розчарування.

“Я скинув тобі фото жінки… я її не впізнав, можливо ти впізнаєш зараз, або потім… якщо тобі вдасться, відстежиш мене по геолокації, якщо ж ні… Тішся, якщо я за ці записки не вб'ю…"

Слідом же за ним пролунало не менш моторошне повідомлення Віки.

“Він змусив мене намалювати на його обличчі зовнішність Макса, Зак. Верзе щось таке, наче обколотий, ніби йому Любчик пів життя винен, про якісь листівки і погрози. Прикував мене до керма наручником і… о ні, Таде, ні! “ — останні слова вона так жалібно пискнула, а потім почувся глухий удар, повідомлення перервалося.

— Її телефон поза зоною з моменту того дзвінка. Тадовий основний номер теж. Новий номер пеленгується, але радіус пошуку… сам розумієш.

Після тих слів тиша здалася надто лункою. Любомир важко задихав, та як є, у халаті сповз по стіні, сів на підлогу та сховав обличчя в долонях.

— Захаре… ти ж розумієш що він усе вирішив?

— Я розумію що ти для нього маєш вагу. Тож будь слухняним, просто посприяй.

— У його арешті? — Любомир так і сидів, підвівши на Захара почервонілі очі.

— Краще вже арештувати за спробу, а не за саме вбивство, — м’яко відповів Захар, а потім простягнув руку. — Допоможи мені, в останнє.

Люб дивився на ту простягнуту долоню, а всередині все обривалося. Йому задавалося, що варто піти зараз за Захаром і Тад не пробачить. Здавалося, що варто хоч на мить у все це божевілля повірити і…

* * *

Ти знаєш Тадеуше, мені подобається як ти виглядаєш зі спини. У тебе широкі плечі, вузькі стегна, і я знаю, в тебе під шкірою гаряче серце. Дуже цікаво спостерігати за тим, як ти ходиш кімнатами того будинку і на твоєму обличчі з кожним разом карбується все божевільніший вираз обличчя. Видно, що ти згадуєш. І так цікаво розуміти, чи ти усвідомлюєш, що для тебе заплановано, мій любий Тад.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
lyubasha
20.03.2024 13:53
До частини "32. Тенета"
От жеж стерво((( все ж таки це вона, як я й думала((( І як було Тадові побачити на власні очі той будинок-тюрму з якої так довго намагався вибратися. Що творилося в його понівечиній душі? Це жах, якщо Тад її не прикує ланцюгами у підвалі як її монстра брата, я буду геть розчарована.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • B der Line
    18.03.2024 00:45
    До частини "32. Тенета"
    Спойлер!
    Невже таки сестра Макса?.. Так, стоп, я ж не вгадую, я просто читаю)))). Якщо Вікторія в курсі Тудеушевого життя та ситуації, то треба сказати, що добре грає, майстерно знущається. Така собі кішка з мишою бавиться. Розмова типу ні про що, але шось від неї трошки моторошно стає. Кожна фраза -- то зашифроване послання. Не дуже зрозуміло, чи тут я тупенька і не понЯла, чи просто так текст спеціально побудований)). Не зрозуміло, до якого будинку вони приїхали. До того, в якому Максиміліан тримав Тада? Чи чому він себе домальовував? Через аналогії? Якщо це саме той будинок, то Вікторія прям по лезу бритви гуляє. Чому вона так у собі впевнена? Думає, що Тадеуш не наважиться її прирізати чи задушити? Розраховує, що жертву в голову сильно шибане стокгольмський синдром, коли жертва побачить будинок, де її тримали? Думає, що раз не вбив Макса, то її вже точно не зачепить? Або ж вона не впевнена, і саме ця невпевненість її заводить? Дарує відчуття боротьби, відчуття, що життя вирує... (А, це таки саме той будинок. А Вікторія -- прямо любителька красивих ситуацій. Естетка, бляха. Любителька попити чужих емоцій). Любчикові не позаздриш. Якщо він співпрацюватиме зі слідством, Тад йому навряд чи пробачить((( Дуже напружені глави пішли. (потирає лапки у передчутті)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Міло Севіч
    18.03.2024 07:34
    До частини "32. Тенета"
    Спойлер!
    Так, автор хитра падлючка, бо те все малює навмисне. Напівнатяки, недосовки і завжди вільний шлях щоб полишити цю ідею і зайти в неї з іншого боку. Щоб уважний читач кожен раз сумнівався в тому що бачить та відчував легку напругу від невідомості. Щодо Вікторії, вона ж те робить з Тадом не вперше. Вона навмисне убила Віктора, одягнувши перуку з косичками, навмисне підкидала Захару Інформацію про Тада і Люба. Зрештою, у той день, коли ревнивий Люб обрізав Таду косички, вона навмисне малювала своє обличчя так, щоб Тад сплутав її з Максом. Вона провіряла і знала що Тада пригнічує все це, що він панікує. Навіть остання сцена з листівками, коли вона точно знає, який стан Тадеуша від знахідки, вона приходить з цілим оберемком і каже що ці листівочки дав Любомир. І куди вона його веде? На місце убивства Зоряни. Що вона робить? Залишає його самого. Вона насправді випробовувала його щоразу і привчала до себе. Навіть періодично ставала "рятівницею" в ситуаціях що сама ж спланувала. Зрештою, навіть підштовхнула хлопців один до одного. Насправді натяків в книзі дуже багато, різних. І мене тішить, що ви і дійшли до висновку що Віка сестра Віктора до того, як це стало цілком очевидно. Тому так, Віка з ним бавиться і п'є емоції. Випробовує. У неї все за планом. Вона обіцяє йому ж навіть готель , до якого його не довіз Макс. І це звичайно не рука допомоги, щоб Тад відрефлексував ще там, це просто збочена гра з жертвою, яку довго до цього готували.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • B der Line
    18.03.2024 12:37
    Спойлер!
    Маніпулювати емоціями -- то прям її найвище задоволення, походу, більше, ніж шибарі (мотузки -- то, мабуть, просто ще один із способів).
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Маріан Ґрот
    25.02.2024 00:29
    До частини "32. Тенета"
    Оце звісно дбайливий братик, якщо за Тада вже впаяли, то й сестрині собі потяг... Ну то вийде він там уже, мабуть, сідим дідком
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Маріан Ґрот
    24.02.2024 23:52
    До частини "32. Тенета"
    Ох йойки, прочитала тільки перші абзаци І не знаю, що там далі, але, здається, бачу відсилку на ту частину у викрадачі, де максиміліан чисто такий сюрприз-сюрприз, а потім: вибачай малий, сьогодні посидиш удома... І з того моменту почався для Тада ще жорсткіший пи....
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Бася Каллиган
    09.01.2024 14:44
    До частини "32. Тенета"
    Я нарешті вибралась почитати) Що ж, найбільший шок і жах цієї глави - що то "той самий дом"! З якого Тадеуш тікав. Я ж правильно зрозуміла?То дійсно жахливо і усвідомлення Тадом цього факту прописано неймовірно гарно! А от усе інше мене не радувало. Чи то я така тупа, що геть загубилася у детективній лінії, что дійсно якісь ланки у розповіді трохи пожамкані?)) Ще трохи напрягає постійний депресивний фон історії. Зрозуміло, що герою дісталось, що він не буде плигати як мале щеня, але, зважуючи кількість темних і світлих моментів, здається, що темних забагато. Чомусь навіть у першій книзі такого відчуття не було. Може тому, що там був чіткий розподіл на добро і зло? А тут якась незрозуміла тягомотина... Тобто, можливо по темпу - задовга інтрига. І - я геть не розумію Вікторію - ні мотивів, ні психотипу... Що там таке з Захаром я теж не дуже розумію. І що там за інтрига з листівками - теж... Втім, не зважайте, це просто окрема думка окремого читача, може інтрига й нормальна, якщо читати все за один раз, а не шматочками. А ще, знаю про себе, що я проста як три копійки й усілякі барочні хитрощі викликають у мене відчуття смутку і прикрості)))) Піду читати далі. Дуже-дуже не хочется, щоб Тад забруднив душу якимсь злочином. Буду сподіватись, що ні...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ія Лін & Ізумі Хо
    26.12.2023 02:09
    До частини "32. Тенета"
    ммм.. скажімо так, очікування було того варте.. маю на увазі, очікування коли ж та глава нарешті з'явиться) от тільки Захар якийсь ну піпець тупенький мент, хоча б тому, що фактично знав все с початку, але чомусь не знав, що знає
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Міло Севіч
    26.12.2023 08:27
    До частини "32. Тенета"
    Підозрюю, що в нього пазлик довго не складався. Але думаю то просто мені мінус, що не розписувала ту лінію. А може і не знав, бо ж не він вів ту справу, поки дочитався., поки врубався... Тепер мені не вистачає тут якогось шефа Захара, який вставляє йому потрерше число і не питає, чого ж ти Захаре не врубався раніше Коротше від вашого коментаоя зрозуміла що створила рояль . От думаю що тепер робити. (Насправді, дуже рада що вказали на це)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ія Лін & Ізумі Хо
    26.12.2023 14:43
    частково можна розроялити, якщо б віка після минулих подій змінили ім'я та зовнішність, і він банально не перевірив цього.. бо ніби інша людина.. і жила не в тому домі, а на квартирі, власній.. де він бував, а дом по докум-м на ній не числився.. - це наприклад
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Міло Севіч
    26.12.2023 14:57
    Їй не треба міняти зовнішність не всі свідки повинні зустрічатися між собою під час слухань . По друге Захар не вів і не брав участь в попередній справі
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше