Тадеуш

Була глибока ніч. Любомир сидів у своєму авто та спостерігав за тим, як персонал закриває двері нічного клубу та опускає ролети. Вони давно пописані яскравими фарбами і на них лайливі слова. Для більшості перехожих, ця точка схожа на закинутий магазин і лише місцеві мешканці знають, що основне дійство починається звечора.

Тада все ще не було видно, хоча парадні двері вже були зачинені. Можливо, зачиняв чорний хід. Не бачити його зараз доволі напружувало. Особливо після кумедних слів Вікторії про те, що Тад задумав проти Любчика лихе. Бачте, не варто Любомирові допускати, щоб Тад його зв'язав. А ще краще, нікуди з ним не їхати. Ці її слова наклалися на аналогічні Захарові.

Побачивши нарешті, як Тадеуш прямує до його авто, Любомир усміхнувся.

Усім хочеться запхати носа в його справи. До біса.

Але насправді, боятися треба не йому, а Тадеушеві. Бо в'язати цієї ночі будуть саме цього чарівного зухвальця.

— Ти не квапився, — зауважив він, як тільки Тад сів у авто.

— Забрав у Віки мотузки, вона так на мене глянула, — Тад раптом розсміявся, — наче я маніяк.

Любомир ще деяку мить мовчки спостерігав як він пристібається, затримав погляд на його татуйованій шиї, та на обрисах змії, що немов заворушилася разом з адамовим яблуком.

Мотор тихо загудів і Любчик акуратно виїхав з парковки на шлях.

— Віка щось проти тебе має. А може навпаки, просто поклала око і думає як заграбастати собі. Вкраде тебе в мене, а я буду плакати, — він весело глянув на Тадеуша. — А от щодо порівнювання тебе з маніяком. Взагалі мимо. Я тут єдиний твій обожнювач, збоченець і маніячелло.

Тад хмикнув і відкинув голову на підголів'я сидіння. Заплющив очі.

— Я точно псих, що дозволяю тобі так багато базікати. Приїдемо і заклею тобі рота.

Любомир на те лише хихотнув і продовжив випробовувати його нерви. Розказуючи про заплановані для Тадеуша зв'язки, пози та тортури.

При тих словах його брови злітали догори.

Тад не відповідав. На його обличчі застигла якась загадкова напівусмішка від якої все більше пробивало напругою.

***

— Зайдеш зі мною? — поцікавився Тадеуш, коли Любчик припаркував авто неподалік його будинку. У дворі було чорно. Місяць стояв високо і знавкруги не світилося жодного вікна.

— Звичайно зайду. Тебе ще по дорозі вкрадуть, а мені що скажеш робити?

Тад на ту фразу лиш змірив хлопця довгим поглядом та вхопив його за долоню, міцно переплів пальці з його.

— Схоже тобі бракує пригод на п'яту точку, — сказав він, коли Любчик спробував щось буркнути про "ей ніжніше, боляче".

— Моя п'ята точка з твоїми пропозиціями та вміннями вже знайома, давай вже реверс, — не замовкав він, коли Тад відкривав двері під'їзду в будинок. — Ей не тягни мене так швидко, я ж впаду, — коли здіймались по сходах. — О, то ти тут живеш? — коли Тад відкривав двері у квартиру.

Любчика Тадеуш до себе буквально заштовхнув. Закрив двері на ключ за собою та обвів важким поглядом. Поволі наступав, методично звільняючи себе від взуття і футболки . Любомир же, який був у Тадеуша уперше, стояв наче мишка перед хижаком та зачаровано на нього дивився. Коли Тад витягнув з тумбочки у прихожій скотч та дивлячись в очі Любчикові, розтягнув перед його обличчям прозору стрічку, було пізно реагувати чи сахатися. Власне, Любчик встиг лише зробити крок назад. Тад же надто швидко втис його у стіну та міцно замотав того рота скотчем. А потім залишив цілунок поверх покритих цупкою плівкою уст. Завмер, так і тиснучи коліном між його ніг та вслухаючись в його пришвидшене серцебиття. Відчуваючи власне раптове збудження.

Моток впав їм під ноги, а долоні торкнулися обличчя. Очі Любомира блищали.

— Ти тремтиш, — ніжно усміхнувся Тад, невагомо проводячи пальцями по його вилицях та чіпляючи нігтями клейку стрічку. Обводячи подушечкам його очі, повіки, брови. — Невже слова Віки так зачепили? А? Чи можливо, ти хочеш знати як це, бути опанованим насилу, без власної волі? Мені відверто набридли твої теми про викрадення і зґвалтування, так і хочеться тебе провчити, малий.

Ні, Люб не злякався. Він просто подався вперед, проїжджаючись пахом по Тадовому стегну. Ледь прикрив повіки, задоволено мугикаючи від того відчуття. Він міг зараз багато чого сказати своєму зухвалому коханцю. Але правда була в тому, що він його бажав, так глибоко, як Тад міг взяти. І це єдине що мало зараз вагу. Що він при цьому верзе — не мало значення. До того ж вони домовилися про реверс. Щоб Тад не робив зараз, отримає такі ж розваги у відповідь. Хоче насилля і грубощів потім? Та без питань. Зараз же…

Люб різко висмикнув з його пояса ремінь та мовчки вклав його Тадові у долоню. Повів бровою, натякаючи на його активне використання.

Він чекав усякого. Чого не чекав, що через мить він буде повністю роздягнутий, різко розвернутий та втиснутий чолом у стіну. Що руки будуть стягнуті за спиною.

— Розслабся, — холодно мовив Тад, шарудячи чимось, а через мить поліз ковзкими пальцями між сідниць та заліз ними досередини. Не особливо церемонячись і все ж не забуваючи про підготовку… змащував його змазкою , рухаючи тими пальцями різко та грубо.

Як виявилося, навіть так, Тадеуш міг звести з розуму. Доводячи до безтями у вкрай дикій позі. Змушуючи ледь торкатися підлоги ногою, іншу завісивши собі на руку, він тримав Любомира до біса міцно і входив так глибоко, що не стогнати не вдавалось. До безтями відверто, пестячи пах та на противагу тим рухам та ласкам висіюючи плече гострими укусами. Любчикові здавалося він в його руках як безвільна лялька. Божевільно залюблена і закусана. Клята клейка стрічка заважала дихати та скрикувати від тих поштовхів. Ремінь не давав перехопитись хоч якось, щоб контролювати ту позу. Можна було лише бути у його руках та на його члені. Мовчки слухати його дихання.

Тьмаритись свідомістю від гострого задоволення.

Він не розумів як опинився перекинутий на Тадове плече, а потім як був кинутий у м'яке ліжко.

Тад на мить вийшов. А коли повернувся, жбурнув поряд з ним моток червоних мотузок для шибарі та тюбик зі змазкою. Любомир не ворушився. Дивився на Тада поплилим поглядом і не відводив його.

Ті його очі блищали чи то від збудження, чи то від сліз і годі було зрозуміти, що насправді Любомир намагається передати тим поглядом.

Тадові раптом стало страшно і від себе гидко. Він завмер, а потім поблід. Його погляд вихоплював той ремінь, почервонілі очі, оголені груди, що важко здіймалися. Скотч на обличчі, безвільно вигнуту шию та разведені коліна, блискучі від змазки сідниці.

Яка ж він потвора.

Упав поряд з Любомиром, обійняв його всього, а потім довго і без упину ніжив устами, наче намагався тими цілунками стерти ті слова і грубість у коридорі.

Ремінь злетів з Любомирових зап'ястків. Стрічку Тад стягнув, кумедно вибачаючись за неї та заціловуючи щоки.

Любомир же з його поведінки тихо дичів, до сп'яніння насичуючись його зніченістю і геть розталою, зниклою брутальністю.

— Зізнайся, ти в цих ігрищах не ведучий персонаж та не господар, — згодом хрипло шепотів він Тадеушеві на вухо, геть збуджений з того всього.

Впіймавши його не надто вперті, ослаблі руки, звів їх разом перед собою, як до того це робив сам Тад. Дивлячись йому в очі, затягнув ременем зап'ястки разом. Не сильно, якщо захоче — сам звільниться…

Було цікаво спостерігати як тьмяніли та ставали геть прозоро-бузковими, божевільно красивими, його очі. Як світло вихоплювало на його білястому обличчі яскравий рум'янець, та підкреслювало те як щомиті важчало його дихання. Очікування чи страх?

Дарма…

Любомир збирався його куштувати, а не лякати.

— Я буду дуже уважним, — пообіцяв він, тягнучи до рук принесену мотузку. Червоний плетений канат вкрай звабливо ковзнув між Тадових уст, потрапив між його зуби. Під рухливими Любомиривими пальцями вузли обхопили його голову, наче вуздечка коня.

— Вигни шию, — велів він, тягнучи за кінці та змушуючи Тадеуша відхиляти голову назад. Насолоджуючись цією неймовірною покірністю, якою все ніяк не міг напитися. Якої не розумів і за якою вкотре відчував неймовірну спрагу.

Здавалося, скажи Тадові зараз йти гуляти на вулицю ось так, плазуючи на колінах і ліктях голяка, він би погодився. І це збуджувало набагато сильніше, ніж будь-які розваги до того.

Цілунок крізь перепону вогкого каната, і важкі вдихи та видихи. Любомир прив'язав кінці того каната до бильця ліжка та вмостившись між Тадових широко розведених ніг, виціловував його тіло так само змістовно, як до цього пестив його Тадеуш. Насолоджувався тим, як крізь мотузки просочуються відверті стогони і як закочуються його очі від задоволення. Особливо, коли опускався кільцем губ по довжині його звільненого від презерватива члена, чи стискав долонею яєчка. Коли обережно та акуратно пестив його вхід легкими й чимраз зухвалішими натисками. Допоки не проникнув тими пальцями стільки раз, що шкіра того тугого кільця м'язів розчервонілася та набрякла. Змазка блищала на ній, наче цукровий сироп і хотілося зануритись туди язиком, щоб відчути, як крізь ті Тадові стогони проб'ється збентеженість та сором'язливість. І лиш потім, накривши його собою, дивлячись у прозорі бузкові очі, повільно проникав, всотуючи у себе кожну емоцію, що в ту мить проминала в тому затьмареному погляді. Любчик завмер, відчуваючи його пульсацію і біль. Пробираючись пальцями під мотузки на його обличчі, обережно розплутав їх. Звільнив того солодкого рота та цілував міцно й жадібно.

Тад довершив те злиття сам. Різко та сильно, майже так само, як нещодавно брав Любчика, нагнувши у стіни. В тих спільних поштовхах на зустріч один до одного, вже не зрозуміло хто брав, а хто віддавав. В шаленстві сплетіння тіл, мінялись ролями. Жадібно втискались один в одного, сичали, стогнали, кусалися та вигиналися. Смикали один одного за волосся та божеволіли від поштовхів і рухів… задоволення.

Ранок пронизав їх повні втоми тіла дурними дзвінками.

— А давай, поміняймось. Я говорю з твоєю мачухою, а ти з Захаром? — якось напівжартома сказав Любомир, коли звук був вимкнутий, а на тумбі біля ліжка з'явилися два горнятка із завареною кавою.

— Давай, — Тад на ту пропозицію лиш знизав плечима.

Правда він геть не уявляв, що скаже слідчому. Спитати його чому вони з Любчиком розійшлись? Чи чому вони дотепер хворіють один одним? Він підозрював, що у відповідь Захар би спитався де ж Тадеушеве самолюбство, де бажання почесати кулаки об чуже обличчя?

Думка неочікувано усміхнула.

Любомир на Тадушеве "давай" тільки пирхнув, а потім потягся до його телефона.

— Я тебе за язик не тягнув, — попередив він, — а тепер я буду дуже наглий, Таде, читатиму твою переписку і виписуватиму мачусі.

Тад лиш вкотре знизав плечима і великодушно на те повів рукою, мовляв "валяй".