Тадеуш

Писк, тонкий та мірний, вривався у свідомість та підлаштовував важкі, ледь рухомі думки під свій ритм. В нього вплелись тихе відлуння чужих розмов, шурхіт коліщат, кроки та скрип гумової підошви по плитці.

Звуки далекі від звичного руху життя, як свідки, що ця надважка пригода все ще продовжується.

Тадеуш наповнювався тим відлунням, прислухався, перш ніж почав усвідомлювати себе. Своє дихання, своє серцебиття, мірне здіймання грудини. Здавалось, варто дослухатися ще дужче — відчує рух власної крові.

Те все відбувається в такт. Писк-вдих, писк-рух, писк-біль, там далі німий, повислий у думках стогін.

Яскраві промені світла пробились в щілини поміж повік, осліпили, змушуючи чимдуж заплющити їх знову.

Тепер, коли Тадеуш прокинувся, він відчув вітер з вікна, розрізнив слова неподалік, твердість ліжка та монотонний пекучий біль. Тягнуло чимось гострим та різким у плечах та в боці, слабкістю та спрагою…

Звуки довкруги наростали, ставали метушливими та нав’язливими. Тадеуш же прагнув тиші.

Коли вдруге відкрив очі, за вікнами вже вечоріло. Рожеві розливи тяглись до горизонту, однак сонця не було видно. Писк все так само врізався у свідомість монотонністю та надмірною нав’язливою гучністю. Було чути шурхіт дерев за вікном, далекий шум автостради. З іншого боку, за дверима, хтось зупинився і тепер в палату долинав відгомін чужої розмови. Важкі ламані звуки, мало в’язалися з львівською говіркою, та й слова були іншомовними.

Добре.

Тадеуш не був проти такого перебігу подій, однак він зовсім не пам’ятав як вибрався з того полум’я і чому тепер зовсім поряд лунала німецька.

Єдине, що добре згадував, як в ту останню мить, коли вже ставив на собі крапку йому привидівся ангел, до дідька схожий на Любчика. Він необережно та боляче підхопив під руки, сварився про маніакальну хіть та грозився відшмагати. А ще, здається, обіцяв посадити під замок і пояснював, чому розуміє попереднього збоченця…

Хоча, які в біса ангели? Це точно був Любцьо, як завжди безстрашний у своїх порівняннях та ідеях. Здатний довести будь-яке страшне поняття до повного абсурду.

Тад не відповів тоді. Його більше хвилювало темне, майже чорне небо, поцятковане розсипом зірок та перекреслене сірими клубами диму. Червонясте жарево підіймалося догори, наче й не від вогню, а насправді сяйво від сонця. Так ніби той недосяжний захід, колиска, в яку з дня на день ховається світило, насправді ось тут…

Тадеуш мимоволі поворушився, відчуваючи своє тіло, як дещо болісне та надміру слабке, а потім нарешті відкрив повіки. Втупився в ідеально рівну стелю. Плазма у кутку кімнати, квіти, наче їм тут місце…

Це точно не львівські печально-сумні до оздоблення палати обласних поліклінік: потріскані та в ржавих патьоках води.

— Зайдіть, — почулося з-за дверей тою самою німецькою.

— Можливо, краще огляньте його для початку, — відповіли жіночим, віддалено знайомим голосом та з достатнім акцентом.

— Він не знає де опинився і як. Краще про це ви поговорите без моєї участі. Повірте, це дієва порада психологів.

Там за дверима зітхнули. Тад же напружувався все більше, тому що мав він глибоко ті поради психологів та особливо “мав десь” усю їх дієвість. Бо хто там за дверима та хто через мить відкриє їх — він здогадався.

Впізнав.

Писк ледь почастішав, як і власне дихання. Дратівливість і неконтрольований гнів наростали, б’ючи по свідомості немов хвилі, затоплюючи кожну думку непотрібною агресією та емоціями.

Тетяна зайшла в палату невпевнено. Їй навіть не вистачило сміливості відчинити ті кляті двері. Людина, яка зробила це замість неї, так і залишилась назовні, показавши на огляд Тадеушу лиш шмат білястого рукава з синьою окантовкою. Рука була чоловіча й акуратна. На неї було значно цікавіше дивитися: не потрібно було підіймати очі та зустрічатися з особою, що була представником власних проблем.

Зрештою Тадеуш, так і не підвівши погляду, відвернувся до вікна. На мить з силою стиснув зуби, тільки щоб та надмірна лють трішки згасла.

— Таде, хлопчику мій, — почала мачуха і від тих її слів стало ще гірше і болючіше. — Ми так давно не бачились.

Здавалося, з тими словами знов повернувся на кілька років назад, у ту мить як відчайдушно ударив Владзя. Знов прослухав тонни вереску та відчув, як тоді здавалося, звичну помсту… Лиш потім для усіх пропав.

— Лікар казав, що тобі варто пояснити, що я тут роблю. Тож… я чекаю,— тихо видав Тад, не впізнаючи власного голосу. Той радше звучав жалюгідно, аніж люто. Емоційно.

— Це було моє рішення, — трошки помовчавши, просвітила Тетяна і Тад почув, як вона обійшла ліжко. Жінка спокійно присіла на стілець навпроти нього, зціпила пальці в замок, уклавши руки на коліна. Виглядала так знайомо і по-новому водночас. Була змарніла та постаріла. — Твій друг, Любомир, повідомив що з тобою сталося. Я, як твоя мати, прийняла рішення забрати тебе до Відня. Зрештою, ти міг померти там… І тоді ми не змогли б врятувати твого батька.

— Ти зараз жартуєш, так? — криво усміхнувся до неї Тад. Хоча, хіба то була усмішка? Швидше вишкір озлобленого, загнаного в кут собаки. Очі ж дивилися прискіпливо, намагаючись віднайти хоч якийсь натяк на те, що от, можна сміятися.

Тетяна промовчала. Відвела погляд до вікна. Сковтнула. Довго дивилася кудись попереду себе і Тадеуш зрозумів що ні, там, серед її скупих пояснень не було й грама жарту.

— Ти знала, що я проти, і все одно зробила... В тебе є хоч крапля розуміння чужих меж, чи я все ще річ для тебе і батька? Можна ударити, можна продати, віддерти шмат, так? — голос Тадеуша тремтів злегка, майже не відчутно. Здавалося, він знов десь у підвалі, в нашийнику, с собачим кормом під носом, зі збоченцем перед очима, пропускає через себе вселенський спокій і в тому страшному дійстві цілеспрямовано домінує над агресором.

— Скажи чесно, він помер? — Тад хотів, щоб мачуха це сказала. Він відчайдушно бажав це почути. Тетяна ж скривилась, немов от-от розплачеться. Міцніше сплела пальці, від чого акуратні округлі нігті впилися в її кисті.

— Завдяки тобі… ні.

Як там кажуть, часом милосердніше збрехати чи убити, ніж сказати правду? Тад на деякий час заплющив очі, потім втупився в стелю. Не думав, навіть мить не дихав. Так наче повітря спустили з легень, а заодно єдиним рухом випотрошили думки. Он він без них, як рибина без тельбухів, лиш мертвим оком зирить.

Бери і їж.

Мабуть, він не відмовився б від того, щоб на цьому усе і завершилось. Бо все що він знав до цієї миті, кожне звинувачення, яке чув у свою адресу, можна було перекреслити жирним чорним, а разом із тим і власне життя.

— Ти весь час просила не ненавидіти матір, тож… — зрештою видихнув він, намагаючись і все ж не здатний цього прийняти. — Ти просто знала? Кожен день, кожен раз, як він підіймав на мене руку, як звинувачував… ти знала і мовчала? Вдавала, що все правильно?

Здавалося, зараз знов поряд нього стоїть Вікторія дивиться в очі й усміхається, жорстоко повертає ножа у грудях невпинно, раз по раз.

— Що ти можеш зрозуміти з мого болю, ти ще юний та не бачив життя, — гірко обурилась Тетяна, пронизуючи тими своїми отруйними одкровеннями ще глибше. — Білий… наче вибілений згорток, на руках у коханої людини. Вічне нагадування про жінку, що навіть померлою стояла між мною та твоїм батьком. Стефан кохав її й не розлучався з тобою ні на мить. Закинув скрипку, роботу, впав у депресію … — вона говорила це настільки тремтливим голосом, наче виплескувала задавнені біль і ненависть водночас. І це було настільки ж незнайомо від неї, як і виплюнута нею теза, що батько щось і колись до Тада і його матері відчував… як належить батьку.

— Ти божевільна…

— Стефан перестав про неї думати, лише коли я переконала його, що Адель зраджувала. Мені було зручно, що вона стала для нього шльондрою, — матінка Таня раптом перевела погляд на Тадеуша і криво, вкрай незнайомо та лячно, всміхнулася. Стала враз такою чужою і страшною.

— Мені соромно за те, яким стало твоє життя через ту брехню. Та вина йшла за мною роками, Таде. Ти ріс таким зачумленим і я дійсно намагалася бути для тебе найдобрішою і найкращою матір’ю. Щоб було в тебе хоч краплю чогось світлого, щоб отримував так само, як і Владзь, вчителів і музику. Я правду кажу, я б ніколи не подумала, що та маленька брехня приведе Стефана до такої жорстокої помсти тобі…

Повисло мовчання. Тишу поволі розривали її уривчасте, сповнене придушеного плачу дихання і писк апарата: на диво мірний звук. Тад відвів погляд. Дивився в ідеально пофарбовану австрійську стелю і не знав, що сказати. У нього не було поганих думок про мачуху до цього дня… Роздратування й образи — все раптом здалось надто дитячим… Все це було навіть трагікомічно, достойне мексиканської мелодрами про сім’ю, інтриги та пошуки власного місця у житті.

— Макс любив вішати мені на щиколотку кайданку та чіпати її іншим браслетом до прута, що був натягнутий вздовж коридора. Це дозволяло мені ходити до вбиральні у той час, як його не було дома, — Тадеуш на мить прикрив очі, пригадуючи той період, і як вічно, під час сексу із ним, порівнював себе із матір’ю та шльондрою. Дарма, як виявилося. — Я був не у тому статусі, щоб за щось сперечатися із ним. Але ту кайданку… ми з ним придумали разом. Поговоривши. Він дозволив мені не впасти до ходіння в туалет у куток. Хоча, у той час я б не чинив такого, думаю… просто не пив би вдосталь, як то робив тижнями поспіль. Знаєш, брехня йому більше личила ніж тобі.

Тетяна щось булькнула, замотала головою, а наступної миті немов підломилася, і тим своїм охайним намальованим обличчям приклалася до долонь.

— Та…де… — Її плечі здригалися, а йому було мало. Здавалося всередині розкрила повіки чорна потвора, підселена Максом у груди ще тоді, в підвалі. От тобі, малий, бляшанка з водою, собачий корм, собачий день, кепські спогади, дурний початок.

— Розповісти тобі ще? — Погляд Тадеуша був байдужим та холодним. Тетяна замотала головою, гучно схлипнувши. — Я можу. Розказати, як він вперше зґвалтував мене? Як робив це вдруге? Втретє? Як змушував вивчати усі види чоловічої насолоди та пестити його, як вкривав мене татуюваннями … робив з мене річ… Я можу перелічити в деталях які речі лежали у його підвалі та скільки раз у дрібне віконечко над головою заглядало сонце. Я можу навіть описати який на смак його член…

— Припини! — Випроставшись, скрикнула Тетяна, заплакана, важко дихаюча і перекошена чи то від гніву, чи то від страху. — Припини… Я не хочу цього ні чути, ні вірити тобі!

Чи можна ударити ще сильніше?

Тадеуш дивився на її перекривлене обличчя, відчував лють, образу, розчарування і, як не дивно, абсурд. Над цим усім можна було хіба що поставити крапку.

— Вір у що хочеш. Тобі з цим жити, не мені, — тихо відповів він, Тетяна ж смикнулась. — Я хочу результати аналізів і повний опис того, що тут зі мною зробили. Мабуть, на цьому все. Не приходь більше.

— Тадику…

Він не відповів. Заплющив очі, та й більше на неї не реагував. В тій персональній темряві, під удари власного серця, для нього було найзатишніше. Здавалося, он вони: власний куток у підвалі та матрац, відпрацьована повинність, глухий біль у тілі й розуміння, що декілька днів його не будуть чіпати. Можливо буде холодно, можливо голодно, але то будуть його власні дні.

В тій чорноті, завмерлій під власними повіками, було надто добре чути, як Тетяна підвелась. Вона поправила його ковдру, підіткнула, зробивши тим простим рухом ще болісніше, торкнулася Тадових пальців власними прохолодними, наостанок полишивши на шкірі дотик заточених нігтів. Тад прибрав руку, а та жінка більше й не наважилася повернути той зв’язок…

* * *

Палата батька була такою ж як і його власна. Єдине що значно більше апаратури. Навіть після трансплантації кісткового мозку, чоловік не виглядав на здорового. Худий, безволосий та покритий зморшками. Тадеуш не приходив би сьогодні, та конверт з аналізами, що передала медсестра, пік долоні, перекреслюючи своїм змістом все, чим Тад жив і що за останні тижні дізнався.

Батько лежав мовчки, дивився в сторону, кам’яний і не рухомий. Мовчати, стоячи над ним та просто вивчаючи, не викликало незручностей. Тепер, коли нарешті було озвучено все, що Тадеуш прагнув озвучити, говорити було нічого. Результати аналізів, які він забажав того дня отримати, тепер здавалися надто важкими. І все ж таки, разом із ними була поставлена остання крапка у цій історії.

Адель була його матір’ю, а батько… так і залишився батьком. Дурним, сліпим, злопам’ятним та абсолютно не справедливим…

За тою поставленою крапкою, було те чого Тадеуш колись прагнув і те, що в його житті не змінювало абсолютно нічого, окрім одного: він нарешті дозволив собі усміхнутися та подумати щось щире та добре про матір.

Решта зосталось не важливим. Чорне так і залишилось чорним. Сіре було все таким же бляклим та не помітним. Матір же стала тією особистістю, про яку Тад тепер прагнув дізнатися якомога більше.

Доля ж сім’ї Антоневич-Болоз його більше не цікавила.

Покинувши батькову палату, Тадеуш неочікувано зіштовхнувся з Владзем. Чесно кажучи навіть деяку мить не впізнавав його, лиш дивився у його тьмяний і важкий погляд, наміцно зачепившись за нього. Брат підріс, роздався в плечах, невловимо нагадував своїх батьків кожною рисою. В тому обличчі Тадеуш навіть впізнавав себе. Зрештою, вирішив його обійти.

— Тад, зажди, — Владзьо вхопив Тадеуша за зап’ястя й одразу відсмикнув руку, наче обпікся. Насправді наштовхнувся на вираз братового обличчя та зніяковів.

Тад стояв мовчки перед ним, чекаючи на продовження і не чув нічого окрім невпевнених обірваних слів.

— Зажди… Чекай…

— У мене мало часу.

— Знаю, — Владзь дещо опустив очі, поблід, покрився плямами, наче присоромлена дитина.

— Я чув, про що ти говорив з матір’ю і батьком, — випалив він, переминаючись з ноги на ногу. — Так не повинно було статися, не з тобою.

— А з ким? — Тад дивився на нього, такого незвично великого та зніченого, і відчував, як в середині від того його невпевненого переминання все більше розбурхує жалем до самого себе. А чи це ті сльози, яких він не міг домогтись від себе стільки часу, а може просто знов згадує і ріже по живому?

— Ні з ким! Слухай… — Владзь запнувся і зітхнув. — Будь ласка, якщо щось буде потрібно, я зроблю, просто скажи. Гаразд? Я…

Тад не став чекати поки брат ще щось скаже, просто підвів руку та вхопився долонею за його плече. Стис, якомога сильніше, дивлячись в його карі, чисто мачухи очі.

— Тоді випитай в батьків щодо моєї матері. Щодо її родини, адрес, де проживала, де вчилася… Гаразд?

— Хочеш їх віднайти? — якось раптом пом’якшав обличчям Владзьо. — Знайду. Таде, я напишу тобі.

— Що ж. Тоді я буду чекати повідомлення.

Владзь кивнув, а Тадеуш вперше за довгий час ледь помітно усміхнувся.

Брат не провів його, пішов до батька.

Тад був не проти. Одягнувши сонцезахисні окуляри, йшов звідти не швидко і не повільно. Радше легко, ніж утруднено. Йому здавалося, що з кожним кроком, який наближав його до виходу з клініки, за ним все яскравіше та все більш остаточно палали мости. Чорнота ж в очах, віддавала сірими відблисками сонця та очікуваним спокоєм.

Попереду ж, за масивними скляними дверима, притулившись стегном до капота орендованого авто, з розмовником в руках, його чекав Любомир. Вітер підхоплював його кучері та робив на голові творчий хаос, сонце виблискувало бліками в медових завитках та підкреслювало осяяні безмежним розумінням очі.

— Все гаразд? — спитав він, коли Тадеуш підійшов у притул.

— Більш-менш, — Тад не усміхався, а за темним склом його окулярів не було видно виразу його бузкових очей. — Винні нарешті названі, а невинні прощені.

— Звучить добре, — усміхнувся Любчик та закрив книжку, яку переглядав до того. — Думаю, таку подію варто відсвяткувати келихом хорошого вина. Як щодо вечері біля узбережжя?

Тад йому на те лиш усміхнувся, неквапливо сів у авто.

— Можна й на узбережжі, — не став заперечувати він, зсунувши окуляри на чоло і поглянувши на свого хлопця, що сів у водійське. — Тільки заїдемо ще в одне місце. Це в центрі Відня. Одна вкрай цікава майстерня, тобі сподобається.

— Майстерня? — здивувався Любомир, подаючись до нього ближче. — І що ж там роблять?

— Скрипки, Любцю, — Тад потягнувся до його обличчя, обхопив долонями щоки, а потім ледь чутно, тільки на мить, торкнувся його уст своїми. — Хочу заграти тобі один чарівний сонет.

— О-у, тебе, маніяку, тягне на романтику? А секс там же, в майстерні?

— Поряд, там біля входу гарна лавочка.

Любчик пирснув і сам вп’явся міцним цілунком в його уста.

— Скучив. Давай вже до Львова. А там буде і секс, і під’їзд, і лавочка. Я навіть не проти злягання під звуки порад на автобусній зупинці.

Тад і сам розсміявся, уявивши те діло, а потім вплів пальці у Любчикові кучері й, нарешті, в їх солодкому цілункові пропав.