Тадеуш

Мабуть, Тадеуш сьогодні навмисне провокував Любчика на дурні вчинки. Відповідями, жестами, дивними поглядами.

От і зараз, не відповідь, а щось на "від'їбись".

— Не провокуй в мені звіра, бо станеш боятися ще одного привида, — бездумно пригрозив Любомир, — я звичайно татухи малювати не вмію, але серце розіб'ю, гарантую.

Тад тихо заржав, сховавши обличчя в долонях. Потім глянув на Любчика крізь пальці й знову затрусився від сміху.

— Як добре, що світ не без наївних людей, — прокоментував він, і підперши голову рукою, нахабно вишкірився.

— Окей, Любчику, розбивай хочу на це глянути.

Любомира перекосило, він знову зиркнув на Тада і вже пошкодував, що взагалі дозволив собі покласти око на цього хлопця, ще й дав добро себе обіймати.

— Ти мене зараз на слабо береш? Чи ти думаєш, один тут серцеїд?

— Ні, ну що ти, як я смію претендувати на твоє жорстоке серце? — видав здивоване обличчя Тад. — Лише тіло і душу.

— Тобто я зараз можу тягти тебе до свого барлогу і ти будеш чемний та слухняний? — Уточнив Любчик, не розуміючи в чому підстава. І не помітивши хоч якоїсь адекватної реакції, окрім наглої пики та ледь стримуваного вишкіру, Любомир різко потягнувся через дрібний столик до Тада та завів руку за його шию. Стиснув пальці на забраному в гульку волоссі. Якусь мить вдивлявся в кривувату усмішку й у ті дикі світлі-світлі очі. А потім і сам усміхнувся, нависаючи над ним.

— Я прив'яжу тебе до ліжка, Тад, і буду робити все, чим припече мені в голову, — виніс вердикт він, і перш ніж торкнутися його м'яких губ і проковтнути чужий, дурнуватий сміх, зіштовхнувся з архіважливою дилемою… йому заважав телефон, поставлений на віброрежим.

— В тебе вібрує, — зауважив Тад, поплескавши Любчика по стегну, де біснувався телефон. Інша ж його рука повторила Любомирові "пестощі", пальці вплелися в розпущені кучері, ледь відтягуючи та фіксуючи голову.

— Знаю, — видихнув йому в губи Любомир. Обмін диханням, з вчепленими один одному в волосся пальцями, був доволі продуктивним, не дивлячись на те, що поцілунку все ще не відбулось. — Мабуть, Захар нас шукає.

— Хочеш третього в ложе? — вскинув брову Тад, продовжуючи торкатися диханням Любомирових губ і давити дурнувату посмішку.

— Боже, чоловіче, ти в курсі, що ти привселюдно називав себе асексуалом, ти вважаєш це доречно? Запрошувати покувиркатися втрьох і засвітити, що в тебе не встає?

— Я не казав, що я імпотент, Любчику, — вкрадливо нагадав Тадеуш, погладжуючи те кляте стегно, та тиснучи вібруючий телефон до його шкіри. — Перестань тягти мене за волосся, інакше відстрежу.

— Я не фетишист, щоб мене тим лякати, — пирхнули у відповідь. — Стрижи, тобі геть не пасує цей брутальний образ, скрипалику.

Важкий гнівний видих опонента Любомира лише втішив. Він нарешті подався уперед, та скуштував цього хлопця на смак.

У Тада були напрочуд м'які уста. Тремтливі та неочікувано поступливі. Так наче той хлопець визнавав владу над собою тут і вже, з першого дотику. Це було схоже на рефлекс, коли будь-який гнів та опір стирається шляхом одного єдиного дотику. Любчик був радий такій поступливості та такому Тадові. Вигладжувати його рота кінчиком язика ніжно та неквапливо було бентежно і віддавало легкою тривогою.

Пальці з його голови сповзли на плечі, а потім до серця. Поміж легкого, майже невагомого дотику, було надто добре відчутно чуже дихання. Здавалося, навіть чути, як у Тада пульсує у скронях. Гучно і надривно, наче то не дотик, а справжнє осквернення. Та поміж тим під Любомировими долонями молотом бухкало Тадове серце.

Любомир ледь відсторонився від нього. Оцінив підсвічене жовтуватим світлом білясте обличчя і пронизливий погляд, тишу між ними, яка наче поглинала весь гомін довкола.

— Зуби вже підставляти, чи ти передумав? — хрипло спитав він, пригадуючи Тадові погрози в машині та все ще тримаючи долоні над його серцем. Відчуваючи його власні руки десь в себе над талією, стягнуту одіж його кулаками на спині та нестримний стукіт під ребрами. Дивлячись згори, і мало не торкаючись устами чітко окресленого кінчика носа.

Тад заворушився не одразу. Поволі справлявся зі своїм диханням і емоціями. А потім облизав ті свої осквернені губи та сковтнув.

— Занадто швидко і занадто людно.

— Ти не асексуал, а цнотливка, — усміхнувся Любомир, сповзаючи зі стола назад у крісло. Витяг телефон і занурився в переписку. — Захар пише вертатися додому. Дивно.

Він підвів погляд і завис… Бо в тієї "цнотливки" поволі наливалися рум'янцем щоки та плив погляд. Немов тут не про поцілунок і вміння, а про дещо набагато глибше.

— В мене відчуття, що я сказав щось не те… — зухвало усміхнувся він, всім своїм виглядом демонструючи Тадеушу, що про жодне своє слово не шкодує. І наче та фраза звучала майже так само, як зранку, але чіпляла за нерв при цьому в три рази більше.

— Як же ти бісиш…

— З поверненням Тад, — не залишився в крайніх Любомир і сховав телефон в кишеню. — Дідько з ним, раз Захар дає відбій, то я пропоную розслабитися, випити по коктейлю і розбігатися.

Тадеуш ту його тираду зустрів мовчки, перебуваючи у думках.

В нього горіли уста. Горіли щоки. Боліли пальці, від тієї сили з якою він їх стис в кулаки, вчепившись в чуже волосся та одежу. Він був упевнений, що ударить. І тієї миті, як Любомир вхопив за шию, і тієї миті як навис над ним, і тієї як майже невагомого торкнувся. Від нього віяло роздратуванням і впевненістю в цю мить. Подих обпікав шкіру, уста ледь чутно охопили його власні, стисли … пестили.

Тад мав ударити, натомість замість думок його наповнила чорнота і завчене та відполіроване до ідеалу вміння коритися. І тільки відчутно було як бухтить кров у вухах та як калатає серце у грудях, вагу його долоні на власні потилиці.

Любчик був ініціативний та награно владний. Безмежно обережний та вдавано безтактний.

Однак, не Макс…

***

Ранок розбудив Любчика дурною есемескою від колишнього.

"Коли ви вчора забрались геть?" — питався він.

"Та майже одразу, а що?"

"Тад був з тобою?" — прилетіло знов. Любомир сів у ліжку і ліниво покосився на сплячого Тадеуша.

"Залежить від того, що ти хочеш почути, серденько", — прикрасивши відповідь смайликом, Любчик потягнувся і навіть трішки поморщився. Ревнощі Захара то був окремий сорт задоволення.

Зрештою, не втерпівши, Любомир сфотографував свою мармизу на фоні татуйованої спини та відіслав у відповідь.

"Скажи, класні татухи", — далі сипав він смайлами: — "Не скучай".