Тадеуш

Парк поволі прокидається. Перехожих стає дедалі більше. Хтось поспішає, хтось говорить по телефону, хтось вигулює собаку. Тад же зирить на жінок з візочками, чи просто з дітьми під руку. Чіпляється за кожну поглядом. І кожен раз на обличчі дивний, завмерлий вираз.

Любомирові те дивно.

— Щось не так? — питається він.

— Задумався, — потискає плечима Тадеуш, та діла свого більше не продовжує. Любчикові те важко коментувати, може привиділось. Однак напруга між ними навпаки, все ще тримає. Щоб якось розвіяти її Любчик навмисно весело згадує нічні пригоди з Зорянкою і за тими його спогадами вловлює майже щиру усмішку альбіноса. Майже, бо бляклі очі з рожевими білками так і залишаються похмурими.

Так наче цей хлопець десь не тут і думки його геть не веселі.

— Тож, що за пропозиція? — питається Тадеуш, коли вони нарешті присідають за невеличким столиком на літньому майданчику. Тад встиг замовити собі апельсинового соку, Любомир же заливався кавою, замовивши собі подвійну порцію еспресо. Сьогодні це вже не перша. Перша була після Захарового дзвінка, його питань щодо нічної смс та перерваного сну. І тут Любчик був готовий погодитися з колишнім, що будити сплячого це злочин. Більш того, обіцяв більше так не робити, навіть за допомогою смс.

— Мені тут ідейка трапилась залучити свого знайомого для пошуків того волохатого навіженця… — вирішив не ходити довкола Захар. — Можеш описати?

— Та якби вчора описав, — поморщився Тад, відпиваючи свій апельсиновий сік. — хочеш щоб розписав?

— Хочу щоб ми з'їздили у відділок до мого знайомого і зробили автопортрет.

Тадів погляд ковзнув по Любчику і того ледь не тіпнуло від тої важкості. Доведеться собі поставити галочку, що Тад вміє дивитися геть моторошно. І той погляд стосується не лише мамочок з візками.

— Не вважаю що труснути лобкове волосся в тарілку вподобаної дівчини тягне на кримінал. Хіба тільки дрібне хуліганство… й те треба довести, — відмовив він продовжуючи неприємно пронизувати поглядом. Чесно кажучи, поводився він зараз не менш дивно ніж той волохатий хуліган.

— Ну якщо ти не хочеш… — почав вже було Любчик, і ледь втримав переможну усмішку, коли його співрозмовник невдоволено поморщився.

— Знайдеш спосіб вмовити? — тихо перебив він, зітхнув та різко допив сік. — Тобі не здається, що це занадто?

— Та годі тобі. Дай хлопцям розважитись, коли писатимуть свої опуси з рапортами на тему лобкового волосся.

Тад пирхнув, але промовчав. А вже через чверть години Любомир з апломбом повідомляв колишнього, що приїде з товаришем складати фоторобот.

А ще через годинку, порадував своєю усмішкою не тільки чергового але й парочку симпатичних слідчих.

***

Вечір в їх закладі розпочинається, як завше, з молоді. І лиш ближче до півночі починає з'являтися інша публіка. Там вже не дешеві костюми й сорочки, з-під рукавів визирають дорогі прикраси і годинники. Починають витати інші розмови та інші аромати. Від нічної публіку тхне дороговизною та надмірною пихатістю. Збудженям та показною стриманістю.

Публіка перед очима Тада схожа на плями, які лиш злегка забарвили дурний спогад.

В думках відділок, кабінети, кімнати, відбитки злочинів у кожному з поглядів. Те приміщення, де складали фоторобот, нічим не відрізнялося від іншого такого самого, де Тадеуш свого часу давав свідчення. Спочатку віч-на-віч, потім на перехресному допиті. Чи коли сидів у суді навпроти свого кривдника, зустрічався з ним поглядом через сталеві прути клітки. Слухав його, чи давав власні свідчення. І кожен раз відчував непередаваний страх, наче у ту саму мить вчиняв одну помилку слідом за іншою. Хоча, що є помилка в тій ситуації, як не мовчання? Можливо, коли його персональний жах вийде з в'язниці, Тадеуш давно перестане думати за нього. Але зараз, не має і дня, щоб щось не нагадувало про скоєне.

Здавалося, там, у тому відділку, поки складав фоторобот, кожен довкола знав, що Тадові то не вперше.

— Про що задумався, красунчику? — поцікавилася Вікторія, присівши по той бік барної стійки.

— Про шибарі, — усміхнувся їй Тад. Поглядом ковзнув по ній, оцінив білу перуку і рожевий лаковий корсет, намальовані чорним сердечка над нарум'яненими щоками. Місцева прима, як завжди, вбиралася епатажно і дивилася прямо.

— А чи дійсно про шибарі, малий, з таким-то виразом обличчя? — вкрадливо поцікавилась вона. — Хоча, варто погодитись, що під час сеансу ти виглядав ще лютіше. Так захопливо. Може повторимо?

— Коктейль? — питанням на питання відповів Тадеуш. — Якщо погоджусь, ви встанете за барну стійку замість мене, поки я буду розважати гостей, гойдаючись на мотузках? — І мило усміхнувся у відповідь на її не менш штучну посмішку.

Віка на те раптом розсміялася і усміхнулася по справжньому, щиро. Навіть тицьнула у нього пальцем.

— Боже, юначе, я згодна, що цю гру можна грати в двох. Тож, окей… я замішаю пару коктейлів. Тоді буде справедливо взагалі помінятися місцями. Що скажеш? Зв'яжеш мене перед публікою? Подужаєш? — вона підморгнула і навіть повела бровою, — повний карт бланш, погоджуйся, двічі пропонувати не буду.

— То що на рахунок коктейлю, вам зробити? — не купився Тадеуш, але й сам усміхнувся вже розслаблено, а не як маніяк-убивця в очікуванні жертви.

— Без алкоголю, котику. — Вікторія вперлася долонею в підборіддя і позіхнула. — Щось намути авторське, впевнена у тебе чарівний смак.

— З таким підходом я б радив запастися сорбентами. — Тад влив кокосовий і малиновий сиропи у шейкер і засипав зверху льодом.

— Сумніваєшся у своїй винахідливості? — підвела вона підфарбовану рожевим брову.

— Швидше у вашій харчовій поведінці…— підколов хлопець та поставив перед нею повну склянку. Крізь прозорі боки просвічувалося декілька різнобарвних шарів напою та різких граней кубиків льоду.

— Там на дні що, кава? — здивувалася Віка, вглядаючись в чорний відтінок, що заполонив третину склянки.

— Смачного, — усміхнувся Тад, спостерігаючи, як вона зрештою присмокталася до напою.

— Так, щодо шибарі, ти як? За чи проти? — спитала вона через деякий час.

— Я точно не готовий когось зв'язувати, — потис плечима Тадеуш. Він знову щось готував, тепер черговому гостю.

— А якщо тебе? — не здавалася Віка. — Зізнайся, тобі було адреналіново.

І ось тут Тадеуш не мав що заперечити. Це дійсно, як висловилась Вікторія, було адреналіново. А ще до біса лячно. Бо за кожним її дотиком по спині, там чудились геть не її пальці.