33. Емоції

В тому кепському, з потрощеними вікнами коридорі, Любчик сидів на голому бетоні, з розведеними колінами, в одному махровому халаті, недбало накинутому на голі плечі, з темними слідами цілунків на шиї і плечах, відбитками зубів і, мабуть, із дикими думками…

Захар так і стояв з простягнутою рукою, наче жебрак на милостиню, чекаючи тієї миті коли Любомир все ж здасться та укладе в неї власну. Він би відвів погляд, тільки б не дивитися на сліди тих чужих пестощів. Та не міг не думати за те як Тадеуш торкався того тіла, що дозволяв собі, а що потім Любомирові. Не міг не усвідомлювати, що вкотре його ламав.

Любчик же тихо його ненавидів. За те що був тут, стояв і тягнув давно не потрібну долоню. Так наче від того жесту доброї волі вмить буде перекресленим все, що було зроблено до того.

Любомирові дійсно ще мить тому здавалося він знає Тада і знає Віку. Знає Захара. Але тепер, дивлячись на колишнього, застиглого в недолугій позі, йому раптом прийшла думка, що насправді він ніколи й не здогадувався хто ким є.

— Любцю, — покликав Захар, продовжуючи тримати витягнуту руку перед його обличчям. Потім нагнувся, вхопив Любомира під пахви та ривком підійняв на нетривкі ноги, поправив на ньому халат, так наче між ними все ще було щось.

В цю мить їх обличчя знаходились надто близько. Повітря ковзало шкірою і те відчуття виявилось надто знайомим. Надто теплим, надто усвідомленим та інтимним. Якщо просто підійнятися навшпиньки та здійняти підборіддя, то погляди перетнуться на тій межі за котрою вже нічого не видно, тільки відчуваються зустрічні та власні подихи, дурман та легке запаморочення. Так можна дихати до безтями та втрачати голову і самоконтроль. Падати у чужі руки та горіти від обіймів та близькості, ваги.

Та є в тих усвідомлених та прогнозованих речах, те, що кардинально потребує зміни, що не дає ступити на зустріч хіті останній крок та вимагає більше вбирати кисню у легені.

Відчуваючи, як чужа долоня майже заповзла на стегно, Любомир дійсно підвів погляд і дійсно поглянув Захару в очі. З викликом та бажанням, повним усвідомленням його думок.

— Я тільки одного не второпаю… Навіщо Віка слала йому ті записки? — спитав він відчуваючи, як гостро від емоцій стискає власне горло.

— Я казав йому, що це дурний жарт.

— Дурним жартам є межа, — ще тихіше мовив Любомир на те Захарове виправдання та відступив, спустився сходинкою нижче. — Я б волів того всього не знати, — зітхнув він… — Захаре, нам варто їх знайти. Я не хочу навідувати Тада ні у лікарні, ні у в'язниці, і тим більше на кладовищі…

Ті його відверті слова встали між ними на довго. Повисли стінами, що в коридорі, що у квартирі, що між експертів, що потім наодинці в салоні авто.

Тадів телефон все так само не відповідав… Любомир все більше нервував. Було темно, місяць затягло хмарами і точно збиралося на дощ… Вечір відчувався надто гостро, наче був живим і дихав самостійно, заглядав крізь скло та мовчки про своє посміхався… Налаштовував на кривавий лад.

***

На столі лежала дошка, на ній порізані овочі та прошуто… Лезо блискотіло від чітких рухів, а сковорідка вже чекала на плиті тієї  миті, коли будуть засипані складові задуманої страви.

— Відверто кажучи, мені зараз кортить не готувати, а пограти з тобою, насолодитися твоїми емоціями повною мірою, — зізналася Вікторія, тиснучись до Тадеуша спиною.

Вони стояли надто близько. Так, що наступної миті можна  було упасти та зникнути разом. Хоч на лезі того ножа, яким вона так вправно поралася.

— Будуть тобі емоції, — побіцяв Тад. Віка  хмикнула та обернулася, так і не випустивши з пальців леза.

В її очах зараз до біса незнайомий блиск та колір. Штучно та тимчасово набуті переливи райдужки. Тадеуш силувався згадати, якими були ті очі, коли Віка впихнула туди лінзи, та не міг. Та мить поцяткована страшними образами та переляками, диханням мерця за спиною. Здавалося, той мрець далі поряд, стоїть та нагадує про себе. Віка мружиться, коли Тадеушеве коліно втискається між її ніг, і здається, що в тих її очах ховаються бісики...

Радше б їх стерти.

В думках про способи різне.

Там пляшка з бензином і запальничка. На мить здається, розплескай усе, підпали та нехай горить. Здається, в одвічному танці з жовтих спалахів можна буде спостерігати, як полум’я з’їдає чуже тіло.

Там мотанка, наповнена живим зерном та зшита вкраденим волоссям. Можна проштрикнути голками та дивитися як вигинає від болю його власника у дійсності.

Там зняті зі скрипки струни, ними перехоплено шию в той час, як смичок заштовханий глибоко в горло. Ще не ясно від чого саме помре та жертва.

Думок так багато… І кожна в’їдлива настільки, що прагнеться взяти до рук та розгледіти її невагомі обриси на долонях. А хіба так можна?

На долонях можна тримати лише папір, нотатник, телефон…чужу шкіру. Дивитися, як з них сиплеться інформацією, буквами та поміж тим скрапує кров’ю. Тече по ліктях.

Той образ захопливий і бентежний. Схожий на квінтесенцію божевільних ідей. Депресивний психоз, де основною нав’язливою думкою є момент помсти.

Зрештою замість, щоб вигадувати, достатньо вийняти з її долоні ніж та уявити з себе вправного лялькаря. Створити маріонетку із плоті й крові. Подобу бездушної іграшки. Хай би очі застигли на мертвому обличчі та скляними півкулями дивилися нажахано. Хай би були привідкриті уста, за мить до того усіяні кривавими бризками.

Та все не те. Все нудно і не експресивно. Далеко від цієї миті. Як і далеке від того першого досвіду з Максом.

Досить...

Байдуже.

Перед очима зосереджений зустрічний погляд Вікторії, а під пальцями тендітна шия…

Виявляється, стискати її просто… а спостерігати за чужою гибеллю легко. Віка впилася кігтями в ту долоню, глухо захрипіла, не в змозі вхопити повітря, впиралася та сотала ногами. В якусь мить взмахнула рукою і пройшлася затиснутим в ній ножем по Тадовому передпліччі. Біль знайомим відчуттям безсилля вгризся у м’язи.

Тад відсахнувся. А гостре лезо й далі літало над ним.

Вкотре, вкотре, вкотре, вкотре …

Макс, між іншим, мстив за непослух. І в ті далекі дні тулитися щокою до підлоги, спостерігаючи його ноги та шкребти до крові власні зап’ястя було до біса звично і знайомо.

Зараз не треба було шкребти. Зараз з них і так струменіло гарячою вологою.

Кров покраяла шкіру тонкими червоними цівками. Часто накрапала на паркет важкими та густими краплями. Нагадувала відбитки кармінно- червоних квітів на тих шпалерах у вітальні. Здається, текла не дарма, може навіть просотувалася крізь тонкі щілини паркету, аж до підвалу…

— Хочеш убити мене?! — хрипло і ламано скрикнула Вікторія над головою, не спускаючи з нього почервонілих очей. Її босі стопи маячили перед очима, п’яти геть почервоніли, край сукні просотався багрянцем.

— Так не піде Тад! Хіба мій брат тобі не казав? — схлипувала вона. — Спочатку треба… награтися…

Он як…

Таду здається він стоїть.

За вікном темним оком дивиться ніч. Колише гіллям під поривами вітру. Чорне небо від хмар тремтить, й раптовому грому нема міри. В зіницях вікон знайомець застиг. Бездонним поглядом у душу зирив. Був би то ворон, то б сполохав у мить. Та в поверхнях зі скла лиш власні тіні…

Власні очі, власний рух, власний біль й недоля. Своєї пам’яті жахлива мить, як тут у кухні творилась неволя.

Від тих думок кам’яніє спина, тремтять коліна й терпне подих. Можливо виною насправді вона? Та жінка, що стоїть із смерті косою?

— Таде, милий, навіщо ти так? — вона схиляється й шепоче у скроню. Косиці спадають їй по плечах, так густо застеляють погляд.

— Глянь на себе, як ти впав. Що я зробила з тобою… Правий, правий був брат, я всю красу у світі згною…

Він слухав те немов у комі, і з кожним словом наче спав. Йому б насправді інші зорі й щоб в вуха інший їх вдихав…

— Ну ж бо, гайда, вставай на ноги… — Її долоня лягла на плече, і в очі до біса погляд довгий. Здається, землю в цю мить розверзе, а потім поглине пекла морок.

Мов крапля за краплею минула ніч: проривається відлунням м’який спогад. Там інша людина про інший фінал так щиро й гірко говорить. Там обриси тіла й нестримана хіть, відгомін взаємної любові. Там те, що чимдуж хотів вберегти, коли стояв з ножем в коридорі…

Важким ударом власний мотив, і кров так гучно б’є у скроні. Віка тремтливо цілує на мить, невпинно й про різне говорить.

В її обіймах гнеться спина, і тім’я так зручно лягає в долоню. За мить і подих краде вона, наче цілунок вартий того…

***

Той подих став геть не чутний.

Вікторія, схлипнувши, притулилася до Тада та важко задихала, наче вона рибина, яку раптом викинуло з води. Ніж все так і блищав лежачи на підлозі та приваблюючи погляд почервонілим боком. Просочена багрянцем сукня неприємно прилипла до колін та й викликала бажання здерти її геть…

Випустивши з обіймів Тадеуша вона відповзла в сторону та тихо зануділа, не звикла до такої кількості крові. Зрештою втекла. Вискочила у вітальню, закружляла довкола себе, вхопившись за голову, все ще переживаючи ту несподівану неочікувану задуху: чужі пальці на горлі, і обличчя повне страшної убивчої спраги. Перука полетіла десь, сукня була здерта, лінзи заважали і їх конче треба було позбутися.

— Я молодець, я молодець, я впоралася ж… — шепотіла вона сама собі, думаючи про те, що через мить вже буде мити підлогу і натирати у кухні паркет. Планувала, куди завезе тіло. Переодягалася швидко, в практичне, по ходу з собою зібрала кульки. Вхопила пляшку вина і добряче ним залилась.

— Тадеуше ? — покликала вона, повернувшись в кухню та вдивляючись на застиглого на землі хлопця. Його груди все ще важко здіймалися. Кров сочилася по паркету, поволі розпливаючись кольоровою квіткою, лоскотала ніс важким запаморочливим запахом…

Чомусь там де мав бути Тад, тепер лежав Макс. Віка застигла, вдивляючись в його риси обличчя, не розуміючи чи то грим, чи то дійсно брат.

— Котику-братику? — здивовано погукала вона, поволі наближаючись. — Брат?

На мить забулася гримерка, Зоряна в багажнику власної машини, Тадові руки на шиї і скажена усмішка… Забулося, що планувала пару ночей розважатися, а потім, граючись, доводити його до безсвідомого стану. Що хотіла ті тату собі і в ліжко, і на стіну.

Ті вино і  грим грали з нею вкрай дурний жарт. Вона бачила брата, знерухомленого та окривавленого. Байдужого та майже зниклого.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
B der Line
31.03.2024 01:05
До частини "33. Емоції"
Спойлер!
Доволі важка сцена між Захаром та Любком. Думаю, після цього остаточно урвались всі залишки ниток, якими ще були зшиті ці двоє. Як Любчик не дав Захару по пиці -- один бог знає. Цікаво все ж таки, чому Віка загримувала Тадеуша під Макса?.. Хотіла помститися братові, насправді. А чуже тіло -- то просто іграшка-замінник, приємний бонус?.. Не дуже мені зрозуміло, що саме з побаченого стало тригером для Тада, що він почав Віку душити? Чи просто накопичилася критичная маса тригерів? Ото Віку попаяло. Невже вона ще жодного разу не була в подібній небезпеці? (тобто, її жодного разу не намагалися придушити, побити, вбити, тощо?) В кінці сцени круто грає, що Вікторія розмалювала Тадеуша саме як брата. Навіть трохи моторошне божевілля.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Міло Севіч
    31.03.2024 15:39
    До частини "33. Емоції"
    Спойлер!
    Ні, Віка не мстить братові, вона його любить, вона знову ж таки впливала на Тада і розгойдувала його психіку. Його тригер сама ситуація, він роздумував її вбити, вже коли сідав в машину. Її помилкою було приїхати в будинок брата, А ще розповісти про те як вона спаскудила братові "побачення". Бо по суті її примха стала причиною того що Макс порушив дану Тадові обіцянку про прогулянку, а Тад помстився і потрапив у підвал. Щодо небезпеки, тут палка з двох кінців . Вона могла бути у небезпеці. Вона могла бути без ножа. Вона має, дрвтуєиься, їде мізками, плутається. Але насправді все це підняті на поверхню проблеми з її свідомістю.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Бася Каллиган
    09.01.2024 15:06
    До частини "33. Емоції"
    Жахливо. По сюжету, я маю на увазі) Написано дуже кльово! Тепер я навіть не знаю, кому бажаю більшого зла - сімейці Тада, Вікторії чи Захару (за те, що такий телепень і допустив оце все г***о)! Тадику, не вмирай, ти ще не побачився з батьком!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ія Лін & Ізумі Хо
    07.01.2024 19:00
    До частини "33. Емоції"
    які в них цікаві ігрища.. ця сцена офігенно б дивилась на екрані.. а от читати .. два рази довелось.. перший бо потягнуло емоційно, і не було розуміння що відбувається діями.. а потім вже дії догнала... мені подобаються ось ті уривки майже віршами.. коли влазиш в них, то виникає бажання повністю потонути, захлинутись тими відчуттями і рефлексувати далі.. мало))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ія Лін & Ізумі Хо
    07.01.2024 19:31
    так.. прочитавши я зрозуміла що саме могло спричинити ті довгі вагання.. досить складний уривок для прози.. простий для відео, та не для слів
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше