Частина Х
Уже з порога Ігоря завернув ротний:
― Скварява, зайдіть на хвильку до мене.
Ростик потягнув Ігоря за собою, але Глобусу закортіло знати, що ж хоче капітан на прощання. Передав свої речі Нікі і пройшов у канцелярію.
Клопов сидів за столом, перед ним лежав загальний зошит, на обкладинці якого червоним фломастером учнівським почерком було виведено: “Грубі порушення військової дисципліни”.
― Ви вже ідете?
― Так, товаришу капітан, всього вам найкращого, ― Ігор смикнувся наздоганяти товаришів, але ротний притримав його за плече:
― Я не знаю, як має бути, але робите ви неправильно.
Ігор з подивом завмер посередині кімнати. Клопов тим часом продовжив свою тираду:
― Дивні ви люди. Ходите, думаєте: виставляти ротному, чи ні, візьме він, чи не візьме... Я принциповий, але не дебіл... Звичайно, пляшку розбив би при вас, а от баночку кави або пачку хорошого чаю з плиткою шоколаду могли б спрезентувати. Тоді в обідню пору, за чашкою гарячого напилку, я згадував би про вас... Давайте, швиденько організуйте подарунок, ― на обличчі капітана з’явилася нещира спроба посмішки. Його криві зуби впивалися просто в душу. Коли ж він нарешті залишить їх у спокої? Ігор ніколи не переймався повагою до ротного, а тепер зневажав його ще більше. Ледь стримував себе, аби не перегризти нахабі воло. Якби то іншим разом, та не за таких умов – вирівняв би ці ікла, дарма, що в Клопова третій дан. Він теж не ликом шитий, а Огоновський, який навчав його постояти за себе, завжди скептично оцінював рівень підготовки свого безпосереднього командира.
― Знаєте, товаришу капітан, у нас залишилося лише на дорогу, все інше витратили на подарунки рідним.
Очі у Клопова стали білі-білі, як у вовка. Коли він дивився на людину таким поглядом, то немов пронизував її наскрізь. Тепер він ображено прикусив губу і, втративши будь-яку ґречність, єхидно промовив:
― Не треба з мене дурня клеїти, я й так у війську чотири роки... Додому зібрався? А, може, ще послужиш? Ось у мене в зошиті порушень є запис, що восьмого липня минулого року рядовий Скварява проносив у підрозділ спиртні напої, що є грубим порушенням військової дисципліни. Бачиш, ніхто не знає стільки, скільки не знаю я... Я деколи забуваюсь, але завжди все пам’ятаю. Дивно, як поставив тебе у першу партію... Таке грубе порушення, плювок, можна сказати, в душу офіцерам... Бачиш, я не злопам’ятний... Можна віддячити баночкою кави за мою доброту? Додай плитку шоколаду – і ми квити...
Ігор стояв і своїм вухам не вірив. Як низько може впасти людина, несумісна з питанням офіцерської честі. Принциповий статутник, до якого ні боком, ні задом не підступити, виявився таким нікчемою. Навіть прапорщик Демчук, відомий тим, що за пляшку горілки покривав усіляке порушення, не дозволив би собі впасти так низько... Куди поділася заідеологізована офіцерська гідність? Чи він справді такий голодний?
Капітан, думаючи, що добряче залякав свого колишнього бійця, вирішив підлити оливи:
― Вдома, мабуть, тебе чекають... Не хочеться ще кілька тижнів вдягати форму і ходити в наряди? Думай швидше... далеко зібрався, а документи твої ще в мене. Без них ти звичайнісінький дезертир.
“А дзузьки тобі”,― подумав Ігор. Огановський, перед тим, як здати чергування, видав їм проїзні та вкладки, завірені всіма печатками та підписами, немов передчуваючи, що хтось надумає збивати з них могорича.
Перша гарячкова хвиля крові відійшла з голови і Скварява усвідомлював, що нічого Клопов не вдіє, а всі його слова – лише гра на публіку. Його влада давно закінчилася. Ех, якби не його службове становище, дав би йому на каву...
― Ти швидше думай, ― набивав ціну капітан. Сподівався на бажаний ефект, але в очах “дембеля” не побачив ані тіні страху. Там було лише презирство. І капітан зламався. А, може, і в нього прокинулася совість. Та так лунко, що згадав про те, що Ігор – сирота? Чи просто злякався тієї рішучості, яка запалала в погляді Скваряви... Підійшов до хлопця і протягнув руку:
― Пожартував я, а ти повірив. Що з воза впало – того сокирою не вирубати. Давай прощатися.
Немов слизьку змію взяв Ігор руку командира, яка рясно покрилася потом. Не сказавши ані слова, кинувся наздоганяти товаришів, витираючи руку на ходу.
Друзі стояли біля виходу з казарми, нетерпляче поглядаючи на двері у канцелярію. Ігор здалеку замахав їм рукою.
― Він також пропонував тобі залишитися на надстрокову? ― поцікавився Артем.
― Ви не повірите, але той мудак хотів, аби я йому виставив.
― А ти?
― За кого ви мене маєте?
― Ну й правильно зробив, ― полегшено зітхнув Ростик, ― було б кому...
Вони не бачили, що Клопов ледь не висунувся у кватирку, прислухаючись до думки своїх підопічних про себе самого. Не можна словами передати його відчуття у цю мить.
― Виставляти можна лише хорошим людям. Гайда до Огановського, ― цих слів Лапи ротний не розчув, бо поруч на поверсі повідчинялися вікна і злагоджені голоси з натхненням заспівали:
Прощай земля, совсем чужая,
Прощай военный гродок.
Поем мы песню уезжая,
Мы завтра едем на восток…
Десятки людей за межами військового містечка мимоволі зупинилися і заслухалися. Добре співали хлопці.
Кого то встретит мать родная,
Кого любимая жена,
Кому девчонка молодая
Приподнесет бокал вина…
Пісня здійнялася у небо разом із переляканими голубами і понеслася над дахами, деревами та вузенькими провулками. А, оскільки виходила зі щирого серця, то не могла пролетіти повз душі тих, хто її чув.
Тільки піснею можна висловити все те, що надихає на життя, чи робить його нестерпним, так, щоб тебе зрозуміли інші. Можливо, через те наш народ такий терплячий, що усі свої жалі виливає у пісні?
Навіть у війську зустрічають та випроваджують піснею. Дай Бог, щоб вона супроводжувала нас впродовж усього життя.
Ростик розчулено змахнув сльозу і накинувся на товаришів, які підспівували злагодженому хору:
― Розспівалися тут москальських пісень, своїх не знаєте, артисти?
― Тебе знову за живе пройняло? ― пожартував Циган і, відійшовши на безпечну відстань, додав:
― Вам, “западенцям”, ніколи не вгодиш...
― Та перестаньте, невже не відчуваєте, що ми, нарешті, від-слу-жи-ли, ― розтягуючи кожен склад, радів Віктор.
Але навздогін хорошим хлопцям летіла ще одна пісня, яка зворушила навіть прискіпливого Лапу:
Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є,
А лента набої поспішно подає.
Ах, лента за лентою – набої подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
Ах, лента за лентою – набої подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
Старший прапорщик жив у гуртожитку на території військового містечка. У маленькій кімнатці мешкало п’ятеро душ. Як вони там розмістилися – одному Богу відомо, та ще тому архітектору, який придумав цей звіринець. Іншим словом важко назвати його дітище.
На такі хороми розжився у рідній державі досвідчений військовий. Він про державу вболівав не на словах, а вона про нього згадувала вряди-годи. Але не нарікав, бо жив на своїй землі і не проливав ані чужої, ані своєї крові. Віктор Петрович завжди пишався тим, що він українець, і що сповнилася мрія його діда та прадіда про незалежну державу. От тільки іноді всерйоз замислювався над тим, чия це держава, адже у ній добре живеться всіляким зайдам, а українці перебиваються як можуть.
Зараз він не міг прийняти хлопців у своїй оселі, бо там не стало б місця на таку кількість людей. Вийшов у коридор, де запах пліснявих стін змішався з пахощами спільних кухонь, утворивши специфічний, притаманний тільки такого типу помешканням запах. Тепер старший прапорщик не був таким суворим та неприступним, як на службі, а нагадував звичайного сільського дядька після робітничої зміни. Якась тривога порізала зморшками чоло – захворіла донечка, а вони всі в одній кімнаті. Ось тобі й відпочинок.
Огановський прийняв пакет з “ліками” для руки і затримався з підопічними, які сьогодні покидали місце служби. Не виключено, що більше ніколи не побачать того міста, де випало в осад аж два роки юності, і його також.
― А я знав, що прийдете. Спасибі, хлопці. Будуть з вас люди. тільки не розпорошуйтеся на мале та не намагайтеся кусати велике... За два роки, навіть мимоволі, вивчиш людей... Не зганьбіть мої сподівання.
― Вікторе Петровичу, може це й не до речі, але ви для нас залишитеся найкращим проявом людяності серед цього божевілля. Ми ніколи не забудемо ваших слів і вам не доведеться за нас паленіти від сорому, ― висловив почуття кожного з товаришів Ростик.
― Приємно чути...
За дверима сильно закашлялась дитина, Огановський спохмурнів і розвів руками:
― Сам дивуюсь, як примудрилася простудися на початку літа. Чи то справді хвороби до злиднів липнуть.
Дитячий голос позвав тата. Віктор Петрович став прощатися:
― Здорові будьте, хлопці!
― І нас не поминайте лихом.
― Будуть проблеми – навідуйтеся, не соромтеся. Я завжди радий допомогти хорошим людям, а своїм вихованцям тим більше... Пам’ятайте, що я навчив вас рукопашному бою, а це те саме, що зброя. Кажуть, палка раз у рік стріляє, але й кулак може череп розбити та серце защемити. Нехай ваше вміння служить тільки для доброго діла. Ніколи не переоцінюйте себе та не ставте за самоціль знайти сильніших од себе... А ти, Ігоре, подумай над моїми словами. ― Подав хлопцям руку і зник у своєму щоденному світі...
У кожної людини є вразливі місця. Боляче, що таким місцем Огановського була його сім’я.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!