Частина XVII

За хвильку часу вхідні двері прочинилися і на порозі з’явився цілий і неушкоджений Циган. Поява смерті з косою не шокувала б присутніх так сильно, як його персона. Аж оркестр замовк.

Під німе заціпеніння Артем мовчки пройшов до свого столика і налив собі шампанського. На ньому не було жодного натяку на те, що якимось чином відстоював свої переконання. Німим запитанням десятки поглядів терзали себе здогадками, куди ж запропастився Алік.

Глобус покинув розмальованих фурій, аби з перших вуст довідатися, що там, властиво, відбулося.

У той самий момент загуло скло на вхідних дверях і під перелякані зойки слабшої половини до залу ввалився повержений Голіаф. Однією рукою тримався за ніс, з якого фонтаном била кров, а іншу витирав до штанів, які одразу перефарбовувалися у червоний колір.

Ніна та руденька зойкнули і кинулися йому допомагати, виймаючи з сумочок чисті хустинки. Далі взяли його під руки і повели геть. Їхній дружбан заледве перебирав ногами, проте продовжував викрикувати погрози на адресу Поліщука. Сам, щоправда, він уже не міг втілити їх у виконання.

Скварява не став розпитувати, що сталося. Зовнішнього вигляду поверженого було досить, аби переконатися, що так спрацювала “вертушка” Огановського, яка базувалася на несподіваному сильному ударі ногою з розворотом на сто вісімдесят градусів. Поки Алік роздумував, що йому робити з упертим нахабою, спускаючись східцями вниз і не спускаючи з Артема ока, Циган блискавично розвернувся і високо нанесеною ногою влучив просто в ніс, хоч цілив у підборіддя. Нокаутований культурист ще котився сходинками вниз, не усвідомивши, що ж з ним сталося, як Поліщук спокійно почимчикував назад.

Зволоживши пересохлі вуста, під забобонні погляди інших посміхнувся, мов нічого не сталося:

― Втекли кобилки? Не щастить нам сьогодні у коханні. Сходимо до діда?

― Не хочу.

― Зовсім з глузду з’їхав? Два роки баби не бачив і далі утримуєшся? У монастир зібрався, чи підшукав собі когось за цей час?

― Умгу...

― Від тебе щось довідаєшся... Біс тебе збагне, в монастир чи підшукав?

― Знайшов.

― Де?

― Дивися на балкон, четвертий столик.

Артему незручно було викручувати голову, але дуже кортіло побачити, хто ж припав до душі його потайному у таких ділах товаришу. Він встав з-за столу і, потягуючись, підвів очі вгору та так і завмер. Ігореві довелося посадити його назад у крісло.

Поліщуку ще раз пересохло в роті і він вгамував спрагу просто з пляшки. Далі оговтався і ледь витиснув з себе:

― Фі-фі, оце так. Ні-чого собі курочка.

Однієї спроби виявилося замало і він ще раз поглянув на красуню.

― Хотів би я знати, в якому інкубаторі таких вирощують... Племінна кобилка, нічого не скажеш... Півсвіту віддав би, аби забавитися з такою.

У глибині душі Ігоря спалахнуло щось схоже на гнів та образу, але значно страшніше у своїй суміші. Ледь не накинувся на товариша з кулаками, забувши, що саме з ним приїхав у Крим, подолавши перед тим Рим...

― Ти... Ти... Як ти смієш таке казати?

Циган завмер у кріслі, вражений такою емоційністію.

― Ти збожеволів? Заспокойся, я сиджу біля тебе.

Скварява вже опанував себе, хоч і відчував, як щось всередині нього дало тріщину і він розповзяється на очах, немов дріжджове тісто. Єдиним порадником міг виступити Артем, але Ігор готовий був кілька хвилин тому скрутити йому в’язи...

― У мене нема шансів?

Циган мовчки поглянув кудись вгору, немов вислуховуючи думку Всевишнього, налив собі вина у келих, процідив крізь зуби і розвів руками:

― Ніяких... Забудь. Поглянь, яка симпатична офіціанточка. Запитай, коли у неї закінчується зміна і викинь з думок це видіння, котре сидить нагорі. Вона не для таких, як ми з тобою... Глибоко вдихни... Видихни... Ти бачив сон. Приємний сон. Зараз ти прокинешся і будемо лише ми удвох та симпатичне дівча у фартушку. Зрозумів?

Мимоволі, попри всі настанови Поліщука, очі в Глобуса самі поверталися до хвилястого волосся ангелятка... І як тут уявити собі, що вона – лише сон?

― Н-да, брателло, з тобою каші не звариш... Якщо грабувати – так одразу банк, якщо одружуватися – так на королеві. Ти зовсім голову втратив, ― докоряв Артем.

Та що Ігорю чужі слова, що йому до симпатичного дівчати, яке проходило поруч із тацею. Іншим разом може б і спокусився на таку, але, на свою біду, чарівну незнайомку побачив набагато раніше...

Тим часом Цигана не схотів марнувати випадок, дарований долею.

― Місс, можна вас на хвилинку? – позвав кельнерку.

Дівчині, котра нещодавно влаштувалася на роботу в ресторан, а до того потерпала від недвозначних натяків та зазіхань з боку Аліка, заімпонував цей в’юнистий юнак, котрий нікого не боявся, а з її недруга зробив справжнісіньке опудало. Був він зовсім не схожим на тих типів, які, приїхавши на південь, напивалися до нестями та приставали до тутешніх дівчат. У романтичному пориві змалювала його собі таким лицарем, що не задумувалася над тим, а що ж він робив кількадесят хвилин тому в товаристві двох повій. Однак переможцям завжди багато що сходить з рук...

З певним острахом вона вислухала побажання Артема зустрітися після закінчення роботи і... погодилася. Їй давно виповнилося вісімнадцять, але ніхто не призначав побачень. Не тому, що була дикою та відлюдькуватою, просто так ставилися до неї її ровесники. На відміну від своїх товаришок, дівчина не погоджувалася переводити вечір знайомства у ніч кохання, а з часом навчилася розпізнавати той тип чоловіків, який останнього лише й прагнув. Змалечку була розумницею, вчилася на чужих помилках і не пропускала повз себе зітхання та жалі подруг, які приховували наслідки бурхливих ночей та синці по всьому тілу. З чужого досвіду знала, що пустившись берега один раз, важко до нього назад пристати. Наповнювати вміст кишень та спустошувати душу було поза її правилами, але природа таки прагнула свого... Вихована на книжках та кінофільмах про щасливе кохання, довго очікувала свого лицаря. І от щось підказувало їй, що це саме він... Окрилена передчуттям зустрічі, літала поміж столиків, з задоволенням виконуючи свою роботу і даруючи хороший настрій іншим.

Поліщук, забезпечивши собі плани на подальший вечір, приступив до порятунку товариша, який безнадійно втонув у полоні мрій. І хоч стовідсотково оцінюючи перспективи Глобуса та його видіння на невдачу, все ж таки пригадав, що на півдні іноді не діють логічні припущення.

Грала приємна музика, декілька пар топтали одна одну на відведеному для танців майданчику, хоч місця було вдосталь, аби розминутися. Циган скинув із себе останні крихти сумнівів і спробував схопити кота за хвіст:

― Слухай, а ти танцювати вмієш?

Ігор подумки пригадав уроки танців на учнівських дискотеках, які давали йому дівчата-гімнастки з паралельного потоку малярів. Тоді у нього були певні успіхи, але як воно буде зараз, після двох років у кирзових чоботах та солдатських черевиках? Тому невпевнено відповів:

― Вмію, ніби.

― Тоді чого гав ловиш? Якби я вмів танцювати, підкорив би не одну принцесу. Іди, запроси її на танець.

Скварява покрився багряними плямами та почав віднікуватися.

― Ні, друже, так нічого не вийде. Шлях до серця дівчини пролягає через настирливість. А твоя незнайомка не проста пташечка, дочка мільйонера щонайменше. У цьому довірся мені, я на таких справах зуби з’їв. Подарунком її не спокусиш, бо що ти їй подаруєш? Букет квітів та коробка цукорків не пройде, а на новий “Мерседес” чи якусь діадему наші заощадження не потягнуть. Залишається тобі повихиляти тілом, якщо хочеш до неї підступити. То, брат, єдиний вихід, інакше труба. Гудбай, мій френд, як кажуть англійці. Впертість та труд усе перетруть.

Глобус не знав, як там кажуть англійці, але таки зважився. Набравши повні легені повітря та прислухаючись до шаленого ритму серця, подався сходами нагору.

Сіренький чолов’яга за першим столиком миттєво скинув з себе вайлуватість і увесь напружився, сфокусувавши погляд на кожному русі Ігоря. Його пальці дрібно затарабанили по столу, готові у будь-який момент вихопити зброю. Один зайвий крок непроханого гостя – і ці пальці розрядять цілу обойму в живіт. “Нервовий тип, боїться, аби хтось не позбавив його роботи, через це довіряє лише зброї. Цікаво, як виправдовуватиме свої дії, коли пістолет сухо ляскатиме, виплюнувши всі кулі”, ― думав Глобус, минаючи матрону з шиньйонами, котра вибрала слушну нагоду, аби залити сала за шкуру своєму чоловіку, пригадуючи всі його провини. Хоч би посоромилася перед охоронцем... А, може, він і спить з ними, обіймаючи свою пукавку?

За другим столиком навіть не зауважили, що хтось проходив повз них. Там панував п’яний загул і стріляла чергова пляшка шампанського.

За третім столиком розмова обірвалася, коли Ігор минав присутніх. Три пари очей зі злістю вп’ялися в нього, а в зіницях дівчини загорівся вогник надії на порятунок, але швидко й погас – цей молодий юнак зовсім не мав намірів її рятувати.

Ніяковіючи, Глобус зупинився біля останнього бар’єра. Ангелятко далі підбивало якісь цифри, а його супутник длубався зубочисткою десь у піднебінні, споглядаючи за співачкою на естраді.

Скварява кахикнув і два погляди прикипіли до нього. Один, сірих очей, з відразою та зневагою, другий дівочих, блакитних і глибоких, як небо у червні. Зблизька дівчина здалася Ігорю ще кращою. Довга лебедина шия, біленьке личко, мов картинка в журналі мод, рожеві вуста з мінімумом косметики, продовгуватий носик та маленька чорна родимка на щоці біля вуст. Скварява так пильно вдивлявся в обличчя незнайомки, немов намагався увібрати його у свою пам’ять на все життя. Дівчина тим часом з цікавістю поглядала на ще одного залицяльника. Так складалося її життя, що неуважності з боку чоловіків не відчувала. Варто було їй з’явитися навіть на пустирі, як за мить її оточували бажаючі познайомитися. Цікаво, чого хоче цей?

― Чого треба? – проричав короткострижений. І чому це у тупоголових така маніакальна пристрасть до коротких зачісок?

Не звертаючи уваги на цю горилу у пристойному вбранні, Ігор виринув з блакитної безодні очей і промовляв лише до них:

― Я перепрошую, ви так зайняті роботою, ані на мить не відірветесь...

― Не твоє діло. Провалюй! ― гавкнув товстов’язий.

― ... Тут така гарна музика, а я нікого не знаю... Чи не будете ви такі ласкаві зробити перерву у своїй роботі? Нажаль, “Твікса” у мене з собою нема, але чи можу я вас запросити бодай на танець?

― Що? Танцівник Диско хреновий, ― пінився здоровань, але ні Ігор, ні дівчина на нього не зважали, що поробиш, коли у чоловіка робота така...

― Далебі, навіть не знаю... ― красуня дивилася то на папери, то на майданчик, куди виходили пари. Музиканти заграли вальс. Бажання танцювати перемогло нудну канцелярщину.

― Едику, ти не проти, якщо я на хвильку покину роботу і трішки перепочину?

Горила знизила плечима, мовляв, роби, як знаєш, я тобі не вказівник, але доповім, кому треба.

― Едику, лише один танець... А ти за цей час перекури.

Він мовчки махнув рукою, що могло означати “біс тебе бери”, і припалив цигарку.

― Фу, терпіти не можу тютюнового диму. Як люди смалять таку гидоту? ― сказала вона, пробираючись між столиків.

Ігор чомусь неймовірно зрадів. Він також на дух не зносив дівчат, які палять. Жінка з цигаркою в руці викликала у нього почуття огиди. Скільки разів зауважував: чим вродливіша жінка, тим більша ймовірність того, що в її сумочці разом з помадою та тінями знайдеться місце для пачки сатанинського зілля. Чому так траплялося – збагнути не міг. Цілувати таку жінку – все одно, що чоловіка... Можливо, хтось отримує від цього насолоду, однак Ігор, уявивши таку картину, захотів сплюнути, але вчасно пригадав, де він перебуває. Для слабшої половини людства вигадали вишукані парфуми, а вони тягнуться до тютюну, намагаючись у всьому зрівнятися з чоловіками... Мало їм того, що штангу перебрали до своїх рук. Проте ця красуня знала собі ціну і до таких дешевих засобів не опускалася.

Вони легко потрапили в ритм і ноги понесли Ігоря, як два роки тому. дівчина танцювала просто чудово. Легка, мов журавка, вона у своєму білому платті більше скидалася на лебедицю, що на мить опинилася тут, а згодом злетить у небо, не залишивши ані пір’ячка на згадку про себе, дозволивши Ігорю уявити себе чорним лебедем. Чорним – бо ніколи не зможе стати поруч того дива, яке легко і невимушено пропливало біля нього... Усілякі порівняння приходили до голови, хоч останню пляшку розпив півгодини тому, а книжок не читав ще зі школи... Звідки взялося те зернятко, яке проростало з глибини душі? Зрозумів, що кохає цю дівчину з першого погляду... Кажуть, що лебедина любов вічна... А вже сьогодні красуня порине у свій звичний світ, забувши про випадкового юнака, який запросив її на танець, а він навіть не знатиме імені тієї, спогад про кого пронесе у своєму серці довіку.

Ці дивні південні вечори. У повітрі витає аромат кохання. Вдихнувши його раз – забуваєш про все на світі і втрачаєш голову. Де ще таке можливо, аби з першого погляду перевернулося з ніг на голову все життя... Південь, південь, через тебе бояться дружини відпускати до моря своїх чоловіків. Ти мастак розбивати сім’ї, але саме ти даруєш людям те, без чого життя стає пісним і не вартим ані копійки – кохання. Справжнє, взаємне, яке не продається за гроші і не крадеться короткими літніми ночами потай від сторонніх очей...

Танцювали вони чудово. Інші пари збилися на краї майданчика, надавши їм увесь простір, щоб помилуватися вправними рухами.

― То ваш товариш так віддубасив того здорованя?

Сотні мурашок пробігли по спині Скваряви. Те, чого найбільше боявся, сталося. Вона бачила його у товаристві двох повій і, мабуть, думає, що сутичка між Артемом та Аліком спалахнула через дівчат. Дорого заплатить Поліщук, якщо вона відвернеться від Ігоря. Проте відступати не було куди:

― Мій.

― Важко повірити. Такий непоказний, а справився з таким велетнем.

― О, Циган лише зростом не вдався, а так він справжній лев за духом.

― Циган?

― Ми його так зовемо, ― і за той час, поки кружляли під музику, Глобус розповідав про свого товариша. Танець закінчувався. Музиканти обірвали мелодію, і пари розходилися по своїх місцях

― У вас дуже цікаі друзі, ― відповіла незнайомка на його “дякую” і повернулася до своїх справ.

Переповнений емоціями, Ігор летів до свого столика.

― Ну, хто вона? Як її звати? ― нетерпляче зайорзав Поліщук.

На Скваряву страшно було дивитись. Пекучий сором покрив його лице. Він протанцював з дівчиною майже п’ять хвилин, але так і не довідався, як її звати.

― Не знаю, ― це все, що спромігся відповісти.

― Ти, друже, або повний ідіот, або мати тебе стоячи народила і ти сильно до підлоги головою вдарився. Про що ти з нею говорив? Я спостерігав за вами і бачив, що ти не замовкав. Табель постів їй розповідав, чи вчив онучі правильно намотувати?

― Про тебе.

― Що-о-о?

― Дай мені спокій! Вона запитала, чи ти мій товариш, і я оповів усю твою біографію. А тепер, будь добрий, залиш мене у спокої.

― Просто феноменально! Слів нема. Тобі або шафа на голову впала, або клема перемкнула. Навіть не знаю, що тобі порадити...

― Відстань. Уже нарадив. Можеш хоч трохи помовчати?

― Ого, а ти, я бачу, втюрився по самі вуха! Так до душі припала? Марна справа, друже, вона мене вподобала. Спасибі тобі, що не доведеться перших кроків робити, ти нас заочно познайомив... Трохи зависока для мене, але нічого...

Ігор підвівся з-за столика і ледь не проштрикнувши Артема столовим ножем та відштовхувши його, помчав нагору.

― Куди ти? Стій! Навіжений, жартів не розумієш... ― кричав навздогін Циган, перекрикуючи музикантів, але хіба можна зупинити вітер?

Присутні знову звернули на них увагу. Що не кажи, але сьогодні ця пара незнайомців добряче розважала публіку. Не помилився геній, коли назвав світ театром. У ньому досить місця для комедій, трагедій та імпровізацій.

Едик розминав пальці, проходжуючись вздовж бар’єра. Незнайомка далі розбирала папери, коли біля неї вдруге з’явився захеканий Ігор. Подарувавши свою незрівнянну посмішку, дівчина роздратовано сказала:

― Вибачте, я більше не танцюю, у мене невідкладна робота.

― То ви мене пробачте. Я не хочу забирати у вас час, але як звати найчарівнішу дівчину на світі, котра подарувала мені цілий танець? Мене Ігорем звати...

Витримавши паузу, немов роздумуючи, чи варто розкривати своє ім’я, посміхнулася щирою посмішкою:

― Олеся.

― Дуже приємно. Що ж, не буду вам перешкоджати.

На її превелике здивування, справді подався геть. Дівчина відкинула папери і задумалася. Щось незвичне було у тому юнакові. З того часу, як з непоказного пагона розвинулася брунька, котра якраз розцвіла, Олесю не обділяли увагою чоловіки. Звикла до того, що Адамові відприски натовпами висловлювали їй свою прихильність і пропонували запаморочливе майбутнє. На неї задивлялися геть усі, але ті, які їй подобалися, ніколи не зважувалися підійти. Чим красивіша дівчина – тим неприступнішою здається. Інші вважали, що їм підкоряється все без винятку і пропонували свою опіку – і таких вона відфутболювала геть. Треті нахабно вимагали розділити з ними ліжко і були найогиднішими, намагаючись влізти усюди, до всього доторкнутися руками, не визнаючи жодних заборон.

Цей юнак не був схожим ні на кого. Не з багатих, це одразу видно, але і не студент-енциклопедист. Нерішучий, але наважився підійти. Сором’язливий, але поцікавився, як її звати. Нічого не розпитував, себе не вихваляв, а говорив досить багато. Що найбільше здивувало – нічим не прохопився про себе, не вихваляв своїх здобутків, не зневажав інших... Розповідав про свого товариша, а про себе ні мур-мур... Можливо, таким чином сватав її для товариша, але Циган, чи як там його звати, набагато рішучіший. Та й добре було видно, що його приваблює офіціантка... Чому ж він дивився на неї так, немов бачив свій порятунок? Хто ж він такий?

“Олеся, яке красиве ім’я. Боже мій, її звати Олеся”, ― ледь стримував себе, аби не закричати на увесь світ, щоб у найвіддаленішому куточку земної кулі почули, як звати його кохану...

Едику не сподобалося, що нав’язливий незнайомець вдруге наблизився до його підопічної. Хоч би дозволу запитав, а то з ходу в кар’єр. Аби якось відімстити, боляче штовхнув Ігоря в бік, шепнувши на вухо:

― Дядя, ти не правий.

Глобуса пройняла лють до цього самовпевненого здорованя:

― Пішов в задницю, альфонс!

Чесно кажучи, Едик шукав нагоди, аби зчепитися з непроханим танцюристом та набити йому морду. Цей Дон Жуан, мов Пилип з конопель, з’явився на його голову та надумав зламати встановлений порядок. Не вважав Ігоря за серйозного суперника. Те, що його товариш зробив з Аліком, прийняв за випадковість. Крім того, Алік сам винен – надто захопився роботою з дівчатами, а спортивну форму підтримувати перестав. Сам він кожен день по три години займався з обважнювачами, від чого м’язи набрали сталевого блиску. Здалося йому, що однією рукою справиться з двома курортниками, які надумали потривожити розмірений лад маленького містечка.

― Що ти сказав? ― перш, ніж Едиків кулак досягнув цілі, сам Едик уже летів з балкону просто на один із столиків. Блискучий захист Ігоря ознаменувався переляканим вереском потерпілого та дзенькотом битого посуду.

― Міліцію, міліцію викличте! ― загорланили найбільш перелякані.

У залі з’явилася адміністрація ресторану:

― Не треба міліції, просимо всіх залишатися на своїх місцях. Просимо вас пересісти за інший столик. Зіпсований вечір вам спробує компенсувати адміністрація закладу.

Едика винесла охорона. Він не подавав жодних ознак життя. Зал смакував таку виставу. Як багато втратили ті, хто з різних причин не відвідав “Шторм” того вечора.

Ігоря відтіснили в одне зі службових приміщень. Близько до нього не підступали, бо нікому не хотілося розділити долю Едика, котрого до сьогоднішнього вечора тут вважали непереможним бійцем. Артем подумки намагався підрахувати завдані збитки. Гроші вони й так розтринькали, а тут ще такі непередбачувані витрати. Однак навіть це не завадило йому втішатися тим, як блискуче втілено у життя один з уроків Огановського під назвою “Антикулак”.

Охоронці не випускали Ігоря, чекаючи на директора. Згодом з’явився й він, молодий чолов’яга, але з помітним животиком та двома підборіддями. У такому віці це свідчило про неповагу до себе та зловживання умовами праці.

З подивом Ігор впізнав у цьому чоловікові Ромчика Підвального, з яким вчився колись в одному ПТУ, але Ромчик був на два роки старшим.

― Ромчику, бісів сину, то ти так піднявся?

Охоронці і сам Підвальний остовпіли. Ну хто б міг подумати, що бешкетник виявиться знайомим Романа Петровича...

― Шпак, твою за ногу, так це ти нам такі погроми влаштовуєш? – впізнав старого знайомого директор. – Відбій усім. Наступного разу пильнуйте уважніше, бо викину з роботи й креветки ловитимете, щоб з голоду не здохнути. ― Останнє стосувалося охоронців.

― А, кажуть, світ широкий, ― подав руку Скваряві.

― Та дороги вузькі, ― додав Ігор, вітаючись зі старим знайомим.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.