Частина ХХ

Друзі покинули прокурене приміщення ресторану. Свіжий вітер, погулявши над морем, одразу дався взнаки. Артем навіть пригадав анекдот про молодого англійського гуляку-лорда та його дворецького й чисте повітря. Зорі сяяли набагато яскравіше, аніж до цього звикли «дембелі», віддзеркалювалися у воді й не здавалися такими далекими.

― Прогуляємося? ― запропонував Глобус, аби остаточно розвіятися.

― Ні, я чекатиму офіціантку.

― Тоді я піду спати. Досить із мене концертів. Ти ночувати прийдеш?

― Боїшся, щоб я не застукав тебе у нашій конурі з ресторанною красунею? Не бійся, я постукаю у двері.

― Та пішов ти. Я серйозно.

― От чудак, жартів не розумієш… Не знаю, коли прийду, але думаю, що розбуджу тебе вранці. Наші нові знайомі, здається, змирилися з тим, що ми вправили їм ніс та порахували зуби. Ніхто нас не переслідуватиме, спи спокійно.

― Звідки ти знаєш?

― Глобус, я добре знаю таких людей. Більше спостерігай, а не просто дивися на світ баранячими очима. Бачу, що школа життя тебе нічому так і не навчила.

― Може залишитися з тобою? Мало що…

― Іди-іди, на чорта ти мені здався. Проспись та помрій про свою блондинку, може насниться. Тільки підлогу пошкодуй!

На цьому й розійшлися. Артем залишився чекати дівчину, а Ігор пішов додому, якщо так можна назвати винайняту хибару.

Вечірня прохолода пройняла молоде тіло. На вулиці було неймовірно тихо, лише шурхіт моря перешкоджав почути слова, які місяць нашіптував своїй найближчій зіроньці. Ще одна перевага маленького містечка полягала в тому, що в ньому було мало автотранспорту. Його мешканці не були задіяні на жодному виробництві, а жили виключно зі сфери обслуговування туристів та відпочивальників. Влітку населення Сонцедарська зростало вдвічі, переважно за рахунок котеджів, які пустували взимку. Власники літніх будинків навідувалися до них лише на час відпустки, а решту часу місцеві мешканці доглядали будинки. Пильнувати було що, адже господарі осель на узбережжі не користувалися телевізорами «Берізка», чи магнітофонами «Нота», а звикли жити на широку ногу. Чого тут не було, навіть сторожі не знали.

Зовсім інша обстановка була в хибарі Гриші. Упавши на жорстке ложе, можна спокійно спати – ніхто не прийде обкрадати, бо красти нічого. Господар ніколи не замикав помешкання ні вдень, ні наніч, сподіваючись, що хтось чужий зайде та щось забуде.

Ігор лежав із розплющеними очима і не міг заснути. Чи до того спричинилося вологе морське повітря, чи щось муляло у шлунку після незвичних наїдків, чи залягло на серці… Десь поряд вправлявся у вокалі собака. Брав такі високі ноти, що й Лючано позаздрив би, але ніхто не поспішав викликати пса на біс… Ігор думав про Олесю. Дівчина так запала йому в душу, що проклинав ту мить, коли погодився їхати на південь. Повернувся б ліпше у Полтаву і не відчував би того неспокою, який клекотав у грудях. У пам’яті пробігали яскраві слайди: Олеся проходить над бар’єром, ось вона розбирає папери, зацікавлений погляд глибоких синіх очей, легкі рухи танцю... Щось у ньому розросталося й вкорінювалося, через що не міг тепер так легко виїхати з приморського південного містечка, адже тут була вона. Не сумнівався, що пристане на пропозицію Ромчика. Едик працює на Підвального, супроводжує Олесю, отже: його старий знайомий добре знає дівчину. Залишившись тут, можна буде бачити її час від часу. І як білявій красуні вдалося запалити такий гарячий смолоскип у його душі? Таке у його житті було вперше.

Дружба з Оксанкою закінчилася після того, як її батько почав приносити гроші додому, а не пропивати. Виряджаючись в модні обнови, його подружка швидко забувала минуле, а з ним і його. Після того на дівчат не звертав уваги. Та й чи до них було, коли час крали карти, горілка і «щирі приятелі». Опам’ятався лише в училищі, коли звернув увагу на те, що в цьому світі ще є щось прекрасне, заради кого й варто жити. Поштовхом для таких думок став випадок, без якого нічого не буває в нашому житті. Повертаючись у гуртожиток після тренування, перестрів на сходах мініатюрну акробатку Олю й допоміг їй дотягти важку сумку на шостий поверх. Від випадкового знайомства їхні стосунки переросли в дружбу. Разом ходили у кіно та на танці. Стипендії вистачало, аби купити дівчині шоколадку чи морозиво. Більшого Оля й не вимагала. Вона була цікавою співрозмовницею і терпеливою слухачкою. Незважаючи на те, що була того ж віку, що й Ігор, давала цілком дорослі поради. Була справжньою подругою і допомагала у скрутну хвилину. Ніхто не вболівав за нього на змаганнях так пристрасно, як вона.

Нема нічого кращого, як дружба між хлопцем та дівчиною. Дружби між жінками не існує, це просто співіснування двох стихій. Чоловіча з не така міцна, як здається. Найкращий товариш може заздрити успіхам свого приятеля, йому не хочеться перебувати у затінку, а ще прикріше, коли до твоїх порад не прислуховуються, а потім звинувачують: «Чому ти мене не попередив, не зупинив, не стримав?» Що не кажіть, а дружба між представниками двох різних статей найміцніша, якщо до неї не вплітається нитка зради, недовіри чи кохання. Дуже відрізняються зацікавлення обох сторін, аби заздрити одна одній…

Ідилія порушилася на третьому курсі, коли Оля почала зустрічатися з іншим хлопцем, значно старшим за Ігоря. Він і тепер міг пригадати її слова, коли все ще не хотілося вірити у те, що хтось третій може зазіхнути на їхню дружбу, але дівчина мала свої погляди на подальше життя. І чому жінки в таких випадках намагаються говорити одне й те ж – вихваляти того, з ким поривають, та ганити себе?

«Я щиру ціную твою дружбу, але повір, я її не варта. Ми не будемо від сьогодні зустрічатися так часто. Коли зустрічаються хлопець та дівчина одного віку, в них різні погляди на життя. Нам зараз по вісімнадцять. Тобі ще служити у війську. Це ще два довгих роки… Двадцять весен – це ще й не літо для хлопця і осінь для дівчини… Ти хороший, дуже хороший хлопець, таких, як ти, я не зустрічала, але крім мене є інші дівчата… Та такі, як я, ще битися за тебе будуть… А ти ще не визначився у житті. Я б могла чекати ті два роки, але чи захочеш мене після служби? Зараз у мене є інший, у нього серйозні наміри, квартира і робота… Ти не подумай, що я за гроші продаюся, але таке життя. Мої подруги виходять заміж, на мене гаркають батьки, що кліпаю очима і не вступаюся з дому, де, окрім мене, ще три молодших доньки. Це смішно, але для них я уже стара діва, котра засиділася на їхній шиї… Мені з ним не так добре, як біля тебе, але ти витаєш у хмарах, а він пропонує щось земне… Давай припинимо наші зустрічі. Тільки не подумай, що я хочу порвати з тобою, ми і надалі залишимося друзями, але більше не чекай на мене після занять».

Новий приятель Олі, справді, ще й як приземлив верхову акробатку: скористався довірливим дівчиськом і втік через півроку на заробітки до Росії, злякавшись відповідальності за скоєне. А дівчину відрахували з училища та виселили з гуртожитку за аморальну поведінку. Це ж яка ганьба, який сором для профтехосвіти – вагітна учениця, а батька дитини навіть на горизонті не видно.

Оля по-філософськи поставилася до своєї долі. Везла неочікуваний подарунок своїм батькам, молода, красива, маленька мати-одиначка, яких у селі зовсім іншим словом називають…

Ігор отримав першу повістку, коли востаннє бачив її. Оля аж сяяла материнськими почуттями, не боячись, що батько зжене це сяйво кирзовим чоботом, але на внука – першого хлопця в сім’ї, рука у нього не підніметься. Вона нізащо не погоджувалася здати малюка у дитячий будинок…

Оля побажала йому всього найкращого і залишила свою адресу, попросивши, якщо матиме час, писати їй…

Скільки разів Скварява нудився після нарядів чи у вихідні від нічого робити, але так і не наважився жодного разу написати. Не визначився? Перегорів? Побоявся?

Цього разу все було зовсім не так, Але якщо ці терзання в душі й зовуть коханням чи хімією, то вони не сулять нічого доброго.

Тихо увійшов Артем, скрадаючись навпомацки, мов кіт, щоб не розбудити товариша. Де ж йому було знати, що тому досі не спиться.

― Хтось тут обіцявся стукати перед тим, як увійде.

― Глобус, чортяка, ти чому не спиш? ― тут неждано Цигана осінила здогадка. ― Ти не сам?

― З самицею. Швидко ти впорався. Вона не дала, чи ти не зміг?

― Фу-фу, які ми вульгарні стали. Заздриш? Чого не спиш?

― Не хочеться. А ти як? Скинув нервове напруження і тиск у штанях, які два роки накопичувалися?

― А нічого не було… Знаєш, брат, я б на ній одружився…

― Ого! Нічого собі! Бачу, дах не тільки мені знесло. Сам переконував мене, що «дембелі» мають кидатися на все, що в спідницях ходить і кавуняча має? Ти запропонував їй руку і серце?

― Та ні. Ми просто прогулювалися нічними вуличками й розмовляли. Вона оповідала про себе, а я – про своє життя. У нас такі схожі погляди, смаки, уподобання, улюблені виконавці, кіноактори… Дівчина не з тих, які першому зустрічному вішаються на шию. Шкода, що час повертатися додому. Ще б день-два – і я вмовив би її поїхати зі мною. Хороша дівчина. Не вартий я такої.

― То ти не підеш зі мною до Ромчика?

Артем не поспішав відповідати, довго вмощувався на своєму ложі, слухав писк одинокого комара, який звідкись тут узявся, та гавкіт собак, а коли Ігор геть втратив терпіння почути відповідь, озвався.

― Скажу тобі чесно, бо ж не чужі ми люди: не подобається мені твій земляк, а його робота – тим більше. Слизький і мутний тіпок.

― Можна подумати, ти вже знаєш, яку роботу нам запропонують? ― з сарказмом обізвався Глобус. Проте це не знітило Поліщука:

― Здогадуюся… Твій знайомий працює з непевними корєшами, багато з яких щойно відкинулися з тюрми. Не такий він порядний, яким хоче себе представити. І Алік, і Едик у його бізнесі. Дівчатка, яких ми хотіли зняти… Добре, добре, яких я хотів для нас зняти, на нього працюють, але є й інші. Не люблю типів, які змушують жінок лягати під когось, а потім здирають з них процент за посередництво. А дівчата в твого земляка не абиякі, на голці сидять… Ні, Ігоре, звідси можна не вибратися, якщо в це лайно влізти.

― Звідки ти усе це знаєш? ― Глобус намагався вивести з рівноваги товариша. Коли Поліщук заводиться, тоді його легше схилити до будь-чого. Але цього разу Циган так легко не піддавався:

― Сорока на хвості принесла.

― Ти віриш якомусь дівчиську, з яким познайомився три години тому і обливаєш брудом того, кого я знаю давно?

― Насамперед я вірю людям, а не мерзотникам. Чесні роботодавці погляд не ховають. І не забувай, що ти не бачив свого знайомого… Дай угадаю… Років так із п’ять. А люди за місяць личину змінюють… Не знаю, ким був твій Ромчик колись, але зараз я від нього тікаю. Ти втріскався за п’ять хвилин, і я не дорікаю тобі, що зовсім її не знаєш. Щодо Віки, то вона лише підтвердила мої здогадки та спостереження. Ти, звісно, не зауважив синців під очами дамочок з ресторану та слідів голки на згині ліктя. Як собі хочеш, брат, але я пас.

Скварява теж заспокоївся і не знав, що говорити далі. Циган також не збирався порушувати мовчанку. Першим не витримав Ігор:

― Віка, Віка, Вікторія, неприємна історія… А мені що робити?

― Якщо втріскався по самі вуха і відчуваєш, що це твоє – залишайся. Але думай головою, а не «фаберже», і будь обережним…

― Ось мені й друг! Сам у кущі, а мене на передову? Хіба так гарно?

― Я не зможу тебе ні переконати, що та кралечка не для тебе, ні забрати силою з собою – ти все одно залишишся тут. Віка розповіла, що твоя заноза нетутешня, але раз чи два рази на місяць навідується сюди перевіряти фінансові документи твого земляка. Він усього лиш пішак, але мітить у ферзі. Хто зараз ферзь тут – я не знаю. Твоя Олеся задіяна у великій грі, а Сонячнодарськ – тільки маленька клітинка на цій шахівниці. Хоче – спробуй її врятувати, дівчина того варта. Але якщо здоровий глузд ще при тобі – кидай усе та гайда додому. Дівчат на наш вік стане… Все, а тепер – спати.

У Скваряви залишилися без відповіді десятки запитань, але Артем не мав ані найменшого бажання їх обговорювати, адже й сам мав над чим подумати. Циган перевернувся на живіт і заснув – набута у війську звичка нікуди не запропастилася. Ігор і собі не став напружувати пам’ять.

Вранці плани не змінилися в жодного з них – Поліщук твердо вирішив повертатися додому, а Глобус – залишитися у приморському містечку.

Ігор випроваджував товариша. На сході ледь зарожевіло сонце, і вони переконалися в тому, що мав рацію Нікі, коли переконував приятелів, що нічого кращого за таке видовище в світі немає. А коли сонце сходить ще й над морем…

За ними невідступно наглядали два типи у салоні потриманої «Ауді», але робили це дуже обережно, так, що ні Циган, ні Глобус їх не зауважили.

На пероні людей майже не було. Сезон тільки розпочинався, і сюди здебільшого лише прибували спраглі сонця й морської води відпочивальники. Від’їзди розпочнуться через два-три тижні, коли перша хвиля курортників завершить відпустку. Лише Артем та чоловік старшого віку взяли квитки у заспаної касирки, решта людей, котрі вешталися пероном, очікували приїжджих.

Приятелі мовчали. Що казати, коли розмовляли один з одним два роки та ще три дні. Вони ж не баби базарні.

До перону приповз потяг. Товариші обнялися і подали один одному руки. Циган піднявся на сходинки вагона, котрий поволі набирав хід. Пероном бігло захекане дівча з валізою в одній руці та сумочкою через плече. З подивом Ігор впізнав симпатичну офіціант очку. Дівчина розгублено вдивлялася у тамбури вагонів, які обминали її. Схопивши дівча на руки, Ігор помчав навипередки з тепловозом і висадив Віку на східці до Артема. Потяг набирав хід. Скварява оглянувся, чи не станеться ще одного дива й чи не з’явиться з нічого ще й його учорашня фея… Але пероном бігли тільки два типи, боляче штовхнувши Ігоря у плече та потіснивши його від вагонів. «Не встигли», ― подумав Глобус, не здогадуючись про справжню причину такого поспіху.

Вагони зникали з очей. Ігор бачив дві руки, які махали йому у відчинене вікно. Перевівши подих, замахав у відповідь. Пізні Івани не виглядали розчарованими, проводжаючи поглядами останній вагон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.