Частина XV

Ігор ніколи не бачив моря і його приємно вразив той простір, що відкривався перед очима. Ген, аж до небокраю, простягалася блакитна гладь. Щось кричала чайка, купаючись на хвилях, здійнятих пароплавом далеко від берега. Він вирушав до далеких країв і зникав з очей, нагадуючи кораблика, зробленого з аркуша учнівського зошита. Вода була чистою, прозорою і солоною на смак. Так приємно лежати у ній і не відчувати ваги тіла. Ніхто не набридав, не каламутив води, не тонув, не поспішав на допомогу. Усі атрибути міських пляжів були відсутні. Можна насолоджуватися спокоєм, і цим скористалися два юнаки, які ще не відійшли від спогадів про армійське життя.

Викупавшись, що аж шкіра на пальцях зібралася у зморшки, подалися на екскурсію. Містечко, справді, було невеликим та охайним, чим суттєво відрізнялося від знайомої Артему Одеси, де на кожному кроці можна влізти у лайно. Будинки розташувалися вздовж однієї центральної вулиці, а від неї розбігалися ще менші, висипані камінням, чи просто порослі травою. Вздовж центральної магістралі примостилося декілька трьохповерхових будівель, у яких містилися адміністрація, пошта, телеграф, декілька магазинів. За ними кілька ательє та будинок побуту. А так містечко переважно складалося з приватних будинків. За місто, на довколишні пагорби, були винесені люксусові котеджі та санаторії. Одні ще числилися за державними установами, інші давно змінили форму власності. Це чудово впізнавалося за зовнішнім виглядом – типові хрущовські коробочки виглядали сиротами на тлі рукотворних чудес архітектури комерційних структур та нових магнатів. Ці приватні володіння з басейнами, тенісними кортами не випускала з погляду сувора охорона, проганяючи допитливих та шукачів пригод, яким кортіло знати, “хто-хто в рукавичці живе”.

Проте навіть найцікавіша екскурсія втрачає сенс, коли прокидається апетит. Усі магазини на той час були зачиненими. Об’єкт громадського харчування з уцілілими літерами “лова” на фасаді нагадував рідну державу, пропонуючи якісь сухі сірники, у яких з трудом впізнавалися перепряжені макарони, невизначеного кольору бурду у каструлі, що називалася підливою та сіру, в’язку рідину – кисіль. За касою сиділа замріяна представниця кращої половини людства. У брудному халаті, який білим був ще тоді, коли її баба дівувала, вона мріяла про знайомство з олігархом, якому заімпонують її тіло і душа, і котрий витягне її з цієї діри. Не звертаючи уваги на відвідувачів, вона длубалася у носі, немов там залягли стратегічні запаси золота. Заклопотана мріями, вона навіть не зауважила, як відвідувачі вийшли з її володінь.

Можна було посидіти у котромусь із маленьких барів, попити пива, скуштувати раків чи інших, притаманних таким закладам, блюд, але їсти хотілося по-справжньому. Увагу привернув рекламний щит ресторану, який пропонував свіжі дари моря, багатий вибір вин, приємну музику та незабутні враження. переглянувши свої грошові заощадження, Артем махнув рукою:

― Гуляти, так гуляти! Що ті папірці варті. Хіба не заслужили ми за два роки на один вечір у ресторані?

Ігор, з сумом відкинувши наміри придбати щось путнє після повернення додому, пристав на таку пропозицію.

Критично оглянувши свій зовнішній вигляд, зійшлися на думці, що на село піде. Ніхто їх тут не знає, отже, в болото не впадуть. Уже біля самого ресторану, де десятки неонових ламп утворювали напис “Шторм”, Глобуса взяли сумніви:

― Цигане, ти тільки поглянь, які тут машини! Тут збирається, мабуть, лише вищий клас. Самі іномарки, лише дві “Волги”, як сироти у сім’ї. Куди нам до такого товариства.

― Не дрейф, Глобусе! Ти за що два роки ночей не досипав? Чудова нагода подивитися, як живуть ті мудаки, що від війська відмазалися, та поставити їх на місце. Як казав герой одного кінофільму, до якого відчуваю симпатію: “Доки нам бути чужими на цьому святі життя”. Може яких кобилок підчепимо... У таких місцях, брат, можна і дочку мільйонера зустріти, а тоді всі проблеми відпадуть самі по собі. Сам подумай, де ще ти зустрінеш дочку мільйонера? У театри ми не ходимо, на виставки також. Та й на таких заходах, чесно кажучи, годі відрізнити їх від зачуханих інтелігенток, які не упускають жодної імпрези, чи як там Лапа казав... Ні, братику, в ресторанах дівчата – сам шик.

― Звідкіля в тебе така обізнаність, кого можна зустріти в ресторані? Ти ж, здається, спортсмен, мав би дотримуватися режиму, а не по таких місцях ходити.

― У ресторанах я побував більше разів, аніж ти нарядів за два роки витягнув. Об’їздив десятки міст, жив у готелях. Годували нас у ресторанах, то ж я добре придивлявся до таких місць. Що не кажи, а колись держава опікувалася своїми юними обдаруваннями, хоч і відбирала чесно зароблені гроші. Та й про які гроші тоді можна було говорити... Мені й наснитися не могли ті гонорари, які виплачують у наш час особам, наближеним до міністра спорту... А вони тільки те й роблять, що в першому раунді під суперника лягають... У далекі часи, коли я був молодим та перспективним спортсменом, кандидатом у юніорську збірну, у різноманітних турне ми часто харчувалися в таких закладах. Цікаві курйози нам там траплялися: нас приймали то за злодіїв, то за представників якоїсь секти... Одного разу ми запізнилися на обід, з’явившись у передвечірній час, тому і обід, і вечерю нам подали у комплексі. Назносили стільки страв, що у шлунок не помістилися. Сидимо за столом, кишки набиті так, що стати годі, а перед нами ще залишається таця з акуратно нарізаною “Московською” ковбасою. Вдома такої з вогнем не знайдеш, а тут бери – не хочу... Дурні, зелені, хтось та й каже: “Якщо ми її не з’їмо – іншим дістанеться, а на нас запишуть”. От ми й понадкушували кожен шматок... А ще якось нам відмовили накривати стіл тільки через те, що ми не замовили спиртного. Аби не залишилися голодними, наш тренер замовив на всіх пляшку шампанського. Це був один-єдиний раз, коли з його відома ми грубо порушували режим. А ти кажеш... Все можна, але в міру.

Двері не відчинялися ні на себе, ні від. Бородатий дідок у лівреї кивнув на табличку “Місць нема”. Скварява полегшено зітхнув, проте Артем був стріляним горобцем і добре знався на таких тонкощах. Вийнявши купюру з кишені та приліпивши її до скла на дверях, Циган вичікувально споглядав на швейцара. Глобус важко зітхнув – така перепустка ще суттєвіше підрізала їхні заощадження, і сподівався, що ресторанний слуга від “подання” відмовиться. Однак дідок заметушився, пригадавши молоді роки та себе у Першій кінній, і з радісною посмішкою відчинив двері:

― Просю, просю, проходьте. Я одразу не розпізнав, знаєте, скільки швалі довкола крутиться. Запустиш таких на увесь вечір, а воно візьме якийсь салатик та так і просидить увесь вечір, вилупивши очі. Ні ресторану прибутку, ні мені зиску. Звиняйте старого, ― вибачався перед настирливими відвідувачами, послужливо стаючи “на лапки”.

Артем, мов бачив таке не вперше, поплескав дідка по плечі. Це зовсім зняло настороженість і він, відчувши “своїх хлопців”, змовницьки підморгнув:

― Якщо знадобляться дівчатка – звертайтеся до мене, організую. Кізоньки – вищий клас. Справжні професіоналки. Усе зроблять самі, навіть напружуватися не доведеться.

― А тут нема? ― кивнув на зал Артем.

У швейцара знову зародилися сумніви, чи тих відвідувачів, яких велено впускати, запустив у приміщення. Бачив їх уперше, одягнені досить бідненько, не обізнані з внутрішнім розпорядком... На студентську голоту, що літньої пори налітає на дикі пляжі, вони не скидалися. А ким були насправді – визначити не міг, хоча й рідко помилявся у своїх припущеннях. Людину видає все – від того, як вичищене її взуття, до нігтів на пальцях. Одяг, зачіска, хода, погляд, мова – все виказує рід заняття. Запросто міг відрізнити політика від поета, бізнесмена від актора, лікаря від інженера, а тут вперше за довгу службу властивість провидця дала збій. А, може, з новими змінами з’явилися нові професії? Йому залишалося прикусити губу та вірити в інтуїції, котра ще ніколи його не підводила. Якщо ця парочка чогось накоїть, то першим, з кого спитають, буде він. Пани сваряться, а в прислуги чуби тріщать. Так було завжди і так буде до того часу, поки людський добробут вимірюватиметься грішми. У когось їх буде багато, у когось – мало, ось і привід, аби залежати...

― Є й тут... Зальотні птиці... А мої дівчатка – чисті, кожен ранок проходять медогляд. Підхопити щось – виключено... І порядок буде. Даю гарантію, що, прокинувшись вранці, втратите лише стільки, скільки коштують їхні послуги. Особисті речі і все інше будуть на місці. Ніякого ошуканства. Сервіс.

Циган підморгнув:

― Гаразд, батьку, там побачимо.

Дідок вишкірив жовті зуби, відкидаючи рештки сумнівів, що впустив не тих відвідувачів.

Ресторан, справді, був новим та вишуканим. Внутрішнє оформлення справляло хороше враження – над інтер’єром добряче попрацював професійний дизайнер. У все це диво були вкладені чималі кошти, але сподівання капіталовкладників виправдалися. Чудернацької форми столи та крісла були доволі зручними. Великий акваріум із сотнями екзотичних рибок тихо гудів кисневими пухирцями. Грала хороша музика і симпатична блондинка розспівувала голос.

Поліщук одразу зосередився на меню, а Ігор розглядався довкола. Зал був напівпорожнім, мабуть, година пік ще не надійшла. Однак навіть за тими відвідувачами, які вже сиділи за столиками, Глобус зробив висновок, що публіка тут заможна. Дорогі костюми, розкішні вечірні плаття, не дивлячись на те, що це південь, а на дворі літо. Престиж чи понти понад усе. За спинами багатьох маячили тіні охоронців, не досить вправних, оскільки видавали свою присутність... Знав би дідок, кого впустив до цього бомонду – волосся на собі повиривав би.

З’явився офіціант, і Артем замовив страви.

― Добре, а пити що будете?

Друзі не орієнтувалися у тонкощах напоїв, тому Циган вирішив зіграти на самолюбстві кельнера. Якщо хочете привернути незнайому людину на свій бік, треба її похвалити. Так і вчинив Поліщук:

― О, ви знаєте, я не можу зупинитися на чомусь одному. Усе так зваблює... Можу я попросити вас, як істинного знавця, принести щось таке, аби цей вечір запам’ятався надовго, а ніч тривала безконечно? В межах розумної ціни.

Задоволений офіціант живо кинувся виконувати замовлення. Він добряче розбирався у сортах вин і радів, що незнайома йому людина розпізнала у ньому справжнього гурмана.

― Ну, як тобі? – поцікавився Артем, коли біла сорочка відійшла на безпечну відстань.

― Для початку – непогано.

― І я так думаю. Та кінець – ділу вінець.

― Живуть же люди.

― Ага, там де нас нема.

На деякий час замовкли, з цікавістю розглядаючись довкола. Але те, що не давало Ігореві спокою, прагнуло вирватися назовні:

― Слухай, Цигане, а у нас вистачить грошей, аби не впасти лицем у сурик і вийти звідси на своїх ногах? Зможемо оплатити таке задоволення?

― На сьогодні стане, а завтра поп’ємо води з моря, затягнемо пояси і підемо додому пішки, якщо якась добра душа не підбере нас на шляху.

― За кожне задоволення треба платити?

― А ти думав! На шару тільки оцет солодкий.

Принесли рибу та салати. Як на спортсмена, навіть обдарованого та перспективного, Артем мав вишуканий смак. Про це не забув виголосити йому Глобус.

З’явився офіціант і приніс пляшку, покриту крапельками роси.

― З золотих запасів. Це вино пережило застій і перебудову, не втративши своєї якості. Найліпше смакує до риби, ― відкоркувавши, поставив на стіл і, з деяким ваганням, спробував відійти до іншого столика.

Поки Ігор подумки підраховував ймовірні цифри у рахунку, Поліщук зрозумів вагання кельнера і притримав його за лікоть:

― А ви з нами не пригубите?

― Та я на роботі... ― кволо відмовлявся шанувальник вин, а в його очах уже загорілися іскорки вдячності. ― Хіба що трішки.

Скуштувавши принесеного ним же нектару, подякував гостинним відвідувачам і подався до інших столиків.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.